Тут находится бесплатная электронная фантастическая книга Філософський цикл - 1. Птахи з невидимого острова автора, которого зовут Шевчук Валерiй. В электроннной библиотеке fant-lib.ru можно скачать бесплатно книгу Філософський цикл - 1. Птахи з невидимого острова в форматах RTF, TXT и FB2 или же читать книгу Шевчук Валерiй - Філософський цикл - 1. Птахи з невидимого острова онлайн, причем полностью без регистрации и без СМС.
Размер архива с книгой Філософський цикл - 1. Птахи з невидимого острова = 207.81 KB
Філософський цикл – 1
OCR Busya
«Валерий Шевчук "Птахи з невидимого острова"»: "Радянський письменник"; Київ; 1989
Аннотация
Трі повісті — "Птахи з невидимого острова", "Сповідь", "Мор", об'єднані в філософський цикл — написано в жанрі історичної фантастики. Дивовижні пригоди героїв реалістично врощені в достеменну історичну атмосферу XVII та XVII ст.
Валерій Шевчук
Птахи з невидимого острова
1
По гребені високого земляного валу тягся обмазаний глиною частокіл із дубових колод; здавалося крізь дощ, що то висока глиняна стіна. Стриміла вежа, дощ обмивав її, і вона химерно похитувалась у сірому світлі. В рові стояла глиняста вода, дощ цюпав по ній, і вода ставала наче гусяче тіло — згори на неї клалися жовті береги валу й частоколу. Перед брамою здіймався звідний міст, і Олізар на мент спинився, перестрашено озираючись. Але стояла мертвотна тиша, замок у мряці був міражний та розмитий; Олізар присів на сивий мокрий камінь, бо йому раптом відібрало дихання; в цій глухій стороні (бозна й куди він потрапив) йому почало здаватися, що він безнадійно заблукав. Сидів, понурившись, дощ сипав і сипав, а він уже коцюбнув. Потягло подувом, і лице його зросилося. Здригнувся, звів голову й сонно обдивився мур, що лежав перед ним. Від того муру, із мряки, випливла постать озброєної людини; він збагнув, що це хтось із замкової сторожі. Зрештою, було їх уже двоє, ішли повільно й розмірено, наче їм на плечі було покладено тягар. Олізар знову спустив голову і тупо дивився на свої вщент розбиті чоботи. Пальці ніг пролазили крізь подерту шкіру, а один кровоточив.
Сторожа наближалася, він уже чув навіть плюск води й цмокіт болота під їхніми ногами. Звів мокре лице: були вони як брати. Однаково сірі, як і цей дощ, однаково вусаті, однаково банькуваті — оглядали його сторожко й підозріливо. Тільки зараз Олізар побачив: на вежі стоять ще двоє, але постаті їхні звіддаля — наче дві вивішені ганчірки.
Дощ, здається, припинився — Олізар знов починав засинати на цьому камені, сиві смуги оповили мозок, подзенькували якісь дзвіночки, десь почувся гомін, забряжчала зброя. Блищала вода, хвилювалася мокра тирса, десь квікнула пташка, і її писк у цій тиші був різкий та хрипкий. Хмари розсувалися з небесної бані, і вона вже спалахувала неймовірно синіми латками. Олізар роздирав повіки: перед ним так само маячили стражники, тільки одежа їхня була не сіра, а кольору достиглої трави. Стражники йшли до нього, наче перебирали ногами на одному місці, махали в такт руками, пливли, і на них блищала броня: ланцири, шишаки, а перед собою тримали смугасті, чорні по білому, тарчі. В руках тримали шаблі, за спиною витиналися луки, а збоку висіли сагайдаки з п'ятигорськими стрілами. Олізарові на мент стало страшно, отож він подивився туди, де запалала чиста латка неба, — в тій латці спалахнуло раптом тіло великого птаха.
Спробував розклепити повіки, але ті падали. Тоді він поворушив вустами, бажаючи щось промовити до стражників. Стояли супроти нього й незмигно дивилися. І здалося йому: два темні ворони стоять біля нього. В лискучому пір'ї, з сірими дзьобами, з сірими водянистими очима, пильно вдивляються, начебто зважують, чи покинути свою жертву, чи почати розтягати його стерво.
Але Олізар уже не міг думати про таке. Він побачив себе в сірих хвилях, у сірій воді, на спині в сірої риби. Та риба швидко несла його в сірому морському просторі, і він з тугою подивився на корабель, що гойдався на хвилях. Корабель махав веслами, наче птах крильми, і вже збирався злітати, щоб знятися над сірим плесом і полетіти в туман. Олізар відчув, що йому солоно в роті, а очі поймаються вогнем. Зелений вогонь повільно їв тіло, розтікаючись від очей до язика, а через піднебіння до серця. Розірвав одежу на грудях і раптом збагнув: отой корабель, що злетів над морем, — образ його серцевого болю і зеленої печії в очах.
2
Олізар звівся із ліжка через тиждень. Обличчя його змарніло, довкола очей лягли пасмуги, а волосся так скудлилося, що він ледве розчесався. У глухім кутку кімнати стояла груба, обкладена зеленими полив'яними кахлями, попід стінами тулилися дерев'яні дзиглі, а упродовж стін на мисниках яснів посуд. Олізар задивився на різьблену спинку услона: була то вигадлива робота. Широко розставив ноги стіл, покритий дорогим турецьким килимом, крізь вікно зі скляними оболонами густо лилося сонце. Від того тиха, несмілива радість спалахнула в Олізаровім серці, щось м'яке й тепле — щастя, що лишився живий і може все це бачити.
На одному із дзиглів лежала одежа, й Олізар натяг її на себе. Прийшлася по ньому, хоч була з чужого плеча.
Олізар перейшов кімнату. Терпли й трусилися ноги, і він зморено присів біля вікна. Крізь оболону побачив шматок зарослого морігом дворища — трава була густо залита сонцем. У тому сонці стояв вояк в одежі кольору тої-таки трави і пильно на нього дивився. Тоді схитнувся і зійшов з визору, а Олізарові раптом стало зимно. Він пригадав дощ, камінь біля рову й рибу, що несла його в сірих хвилях.
Встав і, хоч ноги йому підламувалися, перейшов покій. Перед ним виросли великі важкі дубові двері, і він штовхнув їх. Двері вели до іншої світлиці, де йому впав у вічі стіл на точених ніжках — верх його було викладено із шматочків різної породи дерева. Світлиця була порожня, і з неї виводили такі ж двері. Олізар подибав туди. Вийшов у сіни з грубами по боках — сінешні двері, а були вони на важких залізних шпугах, було прочинено.
Його залило сонце, і він аж похитнувся, таке воно виявилося щедре і яскраве. Зелень двору сяяла, дерев у замчищі не було, хіба Що пеньок, посеред двору вивишалася височезна, майже зруйнована вежа, попід стінами виднілися городні. Він стояв на ґанку, підпертому стовпцями, і його знову пройняла яскрава, чиста радість, наче вдруге народився на світ і вдруге засвітило йому сонце.
За спиною загупали кроки, завищали немилосердно двері, й Олізар різко обернувся. З сіней до нього виходив огрядний чоловік. Величезні вуса спускалися нижче підборіддя до важкого, сливе потрійного підборіддя, побиті червоними артерійками очі зирнули поважно, але й милостиво. Олізар схиливсь у поклоні.
— Бачу в панові шляхтича, — сказав чоловік.
— Так, ваша милосте. Я з Носиловичів із-під Києва. Олізар Носилович. Чи не будете ви такі ласкаві…
— Сказати, куди втрапили? — чоловік засміявся, показуючи великі жовті зуби. — Я князь Білинський.
Олізар знову вклонився. Князь милостиво хитнув і пішов зі сходів. Був важкий, бо сходи жалібно повискували під його чобітьми. Олізар прихилився до одвірка й дивився, як іде князь через поросле травою дворище просто до вояка, котрий стояв аж у кінці двору. Одежа на князеві була така ж, як і на вояку, — барви достиглої трави; отож наближалася одна зелена постать до другої, спалахнула срібна голівка шаблі; князь не дійшов до вояка, а спинився віддалік. Здається, він щось сказав сторожеві, а потім різко повернувся і завернув убік. Відтак пішов і вояк. Ступав по зеленій траві, як величезний зелений жук; над головою висіло сонце, блаватне й тепле небо дихало теплом; Олізарові вже тремтіли від напруги ноги, але хотів ще хоч трохи постояти і подивитися на живих людей. Хотів помилуватися з оцього світу широкого, якого вже не сподівався побачити.
Вояк ішов до воротної брами, назустріч йому виступив інший вартівник, вони з'єдналися, перемовилися словом і пішли до башти вже разом. На приворотній башті стояло двоє інших вартівників: один дивився в степ, а другий повернувсь у бік двору. Ті двоє підіймалися по сходах, ось з'явилися їхні голови — мінялася сторожа. Поверталися, наче ляльки, і замістили тих двох перших. Змінені рушили з башти, а ті двоє застигли як боввани…
Олізар доволікся до ліжка і впав на нього, віддихуючись. Лоб йому зросився потом, і він лежав якийсь час без руху, дивлячись на дощату стелю: там поблискували невеликі, схожі на ґудзики цятки. В цей час знову почулися кроки. Іржаво завищали двері, Олізар мимохіть напружився… але в двері впливала з тацею у руках гарна дівчина. Він вдивлявся в її образ з радістю та здивуванням: щось дивне й знайоме було в тому тихому й ніжному личку. Йому причувся запах степу, коні, якийсь давнезний, майже забутий спогад: кінь мчить по чистому полі чи корабель, який мчить по чистій воді. Налягає на весло, з весла з дзенькотом струмує вода, а на серці в нього — печаль.
— Скажіть, люба дівчино, куди це я втрапив?
— Хіба князь вам того не сповістив? — здивовано спитала дівчина, і він аж заціпенів, такий чистий та дзвінкий був її голос.
— Князь не сказав мені, що це за край. Поділля? Волинь? Дівчина засміялася. І знов)' він на хвилю заціпенів: знайомий.
надто знайомий сміх.
— Все, все взнаєте, — сказала вона турботливо, — а зараз треба спочити, бо ви ледве дихаєте.
— Чи довго я пробув у непам'яті?
— О, цілий тиждень! Ви таке чудне балакали, — вона засміялася знову, і наче срібло розлилося, стоплене з молоком. Олізара хитнуло на білому крилі, каламутна заслона на мить повила йому мозок, і, хоч горів довкола день, побачив він, як летить від місяця, срібно сяючи, великий білий птах.
— Ви тут на службі? — спитав Олізар.
— О, на службі! — засміялася дівчина. — Всі ми тут на службі… Він розплющився. Вона стояла супроти нього, тацю поставила на услон, струнка, випростувана, біле обличчя її не мало рум'янцю, а сяяло тихим світлом, чорні очі палали до нього цікавістю чи любов'ю: темна, глибока й загадкова ніч зазирнула на мент Олізарові в душу, і він зачаровано завмер, безсилий відірватися від тих чудових очей. Йому здалося, що він знову лежить у тому трипроклятому кораблі, знову безсонна ніч, знову та ж таки омана. «Знову й знову, — думав він. — Як мене хитає!» Білі хвилі, чорна ніч, білий місяць, а його хитає й хитає. Він намагається втримати тверезий глузд, свідомість себе, свідомість того, що живий світ і світ його марень — не одне й те ж; дивний острах підповз до серця, наче малий голубоокий хлопчак, і застукотів туди, запросився: а може, подумав Олізар, вже нема світу живого, а тільки маревний?
3
Дивився услід дівчині, коли виходила з покою, і вже був остаточно впевнений, що знає її. Йому стало зимно, і він натяг на себе коца. Звернув очі до вікна: чисте й погоже небо, сонце, що падає на підлогу й на турецький килим. Загорявся помалу темним вогнем: не хотів признаватись у тому, що було напевне. Світили йому ночами дороги, щоночі навідували обличчя тих, до кого ішов. Він бачив білі хати під солом'яними стріхами, журавлі криниць і чув дівочий спів. В глибині кімнати сиділа його мати, а батько оповідав вечірні казки. Таємниче горіли за вікнами зорі, на печах зітхали домовики, відьми блукали за стінами й хукали на шибки. Корови розмовляли у стайнях про зваду, коні лякалися перелесників, понурі упирі виходили з могил і йшли, важко спираючись на кийки…
Ворушилася дідова борода, що оповідав навпереміну з батьком, пахло сушене зілля біля комина, в засіках шамотіло зерно, а в городах ворушилися й волочилися до плотів, мов баби, гарбузи. Хотіли вибратися на паркан, щоб озирнути білий світ. «Той світ майже пропав для мене, — думав Олізар, втираючи густо вкрите потом чоло, — але ніколи, гей ніколи я про нього не забував!…»
Знову заспівали двері, Олізар кинув поглядом: в прочілі завмерла огрядна постать князя.
— Чи маєте, пане, силу вийти до обіду? — спитав він, погляд його цього разу видався Олізару важкий та холодний.
— Мені вже принесла поїсти дівчина, — сказав майже пошепки. Князь дивився на нього незмигно, наче хотів переконатися, чи й справді він ще такий безсилий.
— Всі ми затужили за людьми із великого світу, — сказав він.— Дуже будемо раді, коли пошануєте нашу невелику родину своєю присутністю при обіді. Здається мені, вам є багато чого розповісти!…
— О так! — чемно сказав Олізар.— У мене є багато чого розповісти. І я справді прийшов з великого світу. Аж занадто великого…
Князь усміхався, розсуваючи широкі, м'ясисті губи, і Олізар спромігся послати йому послужливий усміх…
Намагався пригадати, що діялося останнім часом, але бачив тільки посмуговані обличчя, здоровенного пса, котрий стояв обома ногами на вбитій вівці і виривав з неї криваві шматки. Плюскали хвилі, він налягає й налягає на весло, дзенькали ланцюги, порипували дошки під ногами наглядача; ноги того наглядача повисли в повітрі, і засвітилося обличчя з синім висолопленим язиком; біля нього висить так само з висолопленим язиком пес; але все це з іншого світу, загубленого навіки; палає місяць, і він, той місяць, стікає кров'ю; кров падає, як іскри, на землю: в такі хвилини зачинають жінки невірних турченят, і турченята ростуть у тугих, як тулумбаси, животах і щосили б'ють руками й ногами, рвучись на волю до того місяця, що гукає до них, до тої крові, з якої вони й почались…
— Те, що принесла дівчина, — сказав князь, він ще й досі стовбичив на вступі до господи, — не їжа, а помічне питво.
Было бы неплохо, чтобы фантастическая книга Філософський цикл - 1. Птахи з невидимого острова писателя-фантаста Шевчук Валерiй понравилась бы вам!
Если так получится, тогда вы можете порекомендовать эту книгу Філософський цикл - 1. Птахи з невидимого острова своим друзьям-любителям фантастики, проставив гиперссылку на эту страницу с произведением: Шевчук Валерiй - Філософський цикл - 1. Птахи з невидимого острова.
Ключевые слова страницы: Філософський цикл - 1. Птахи з невидимого острова; Шевчук Валерiй, скачать бесплатно книгу, читать книгу онлайн, полностью, полная версия, фантастика, фэнтези, электронная