Воно хмурніє й посилає громи з блискавками, і блискавки б'ють дерева, а дощ миє листя, як миють старий пергамен, щоб написати на ньому новим чорнилом палімпсест. Тоді сонце знову цілує листя, милує його, а крізь слова новітні проявляються записи старі…
Руки йому зв'язали назад, крізь зав'язь пропустили мотуза, двоє вартівників взялися за того мотуза: вільними руками тримаючи походні [4]. Червоне нерівне світло стрибало навсібіч, від дому вже ступала процесія всіх його пожильців: попереду з походнею — князь, за ним урочиста й поважна пані Павучиха й Розенрох — лікар ґречно підтримував пані під руку. Позаду — четверо дівчат у тих-таки вечірніх строях, тільки глибокі вирізи на грудях закривалися кошулями, що підтяглися до підборідь і міцно стягувалися стрічечкою. Вони йшли на Олізара холодною, монолітною масою, ступали в лад з князевим поступом: з вежі сходив, б'ючи в тулумбаса, третій вартівник. Четвертий вартівник в'язав йому до шиї петлю, а вчинивши це, відійшов й урочисто завмер. Тулумбасник спустився зі сходів і став біля четвертого вартівника. Похід спинився, і в світлі смолоскипів Олізар вразився з холодної непроникності облич, що світилися до нього. Кругле вусате князеве обличчя було наче грудка криги, Розенрохове — наче кора старого й давнього дерева, Павучишине — неймовірно мале, золоті оченята її поблискували. Дівчата втратили весь свій чар, відслонили губи, й полум'я грало на їхніх завеликих білих зубах.
Олізар хотів щось сказати, але петля натяглася й слова не вийшли з горла. Він захрипів і здригнувся: його пробрало морозом. Потекла хвиля холодом битого вогню, холодом кутого полум'я, холодом узятого завзяття. Це не була ненависть, радше — мертве дихання: так дише на приреченого море й прірва. Олізар начинявся тим настроєм та вогнем; біла туга охопила його, наче скочив йому на груди білий хорт, роздер пазурами і жер його серце, мостячи собі там, у грудях, кубло.
— Дайте слово сказати! — прохрипів Олізар, і петля знову захлеснула горло.
— Дайте йому сказати! — згодився князь.
Петля ослабла, а Олізар задивився кудись по той бік, поверх голів, поверх дому, де місяць обідав солодкою хмарою; здалося йому, що в тій хмарі заплутався й б'ється білий птах, адже йому зовсім не хочеться втопитись у місячному череві.
— Я нікому з вас не вчинив нічого лихого, — сказав Олізар.— Чому ж мене мучите?
— Хіба ви не склали там, на кораблі, присяги на рабство? — спитав, холодно зводячи брови, князь.
— Я склав присягу, але то була присяга під канчуком! — скрикнув Олізар.
— Ми врятували вас від видимої смерті, — сказав князь.— Отож належите нам і маєте жити таким життям, яким живемо ми!
— Але ви ж признали мене своїм гостем, а не бранцем, — сказав Олізар.— І в мене ніхто не запитував, чи я хочу жити вашим життям. Мене не спитали, куди я прямую й по що? Ніхто не поцікавився, чи хочу я розважати вас і чи збираюся тут затримуватися?
Його слова прозвучали надто голосно, відбились од дерев'яних, помазаних глиною стін і вмерли. Зависла негнучка, напружена тиша, тоді він і відчув їхню ненависть. Чорна річка попливла з князевих очей, чорна річка попливла з очей Розенроха й пані Павучихи. Чотири чорних річки виплюскувались із дівочих очей, а ще чотири — від вартівників. Вартівники всміхалися зовсім так, як яничари чи Апти-паша; ненависть— чорна барва, хвилі ночі, розрізані гострим крилом кажана. її зварено, як смолу, в глибині землі, адже ненависть — смола! Крутиться звідтіль, знизу, і дим отой повиває людські очі, закопчуючи душі й серця, як коптяться шинки. Ненависть мучить і з'єднує, веде й зносить — то таки справді чорна і чорна смола! Пристає, й не відмивається, і не відліплюється, адже хто сліпий уродиться, не прозріває, а кривий кульгатиме цілий вік.
Вдарено в тулумбаси. Спереду пішов довбиш, гордо звівши голову, розмірено ступав і вдаряв. За ним простував, тримаючи кінець петлі, другий вартівник, він ішов напівобернено до Олізара.
Олізар не рівняв до них ноги: йому заболіли на плечах старі болячки. «Це ті рани, — подумав він, — яких завдано мені; коли вперше тікав з неволі!» Тоді його люто стьобали нагаями, в які вплетено гачки, а після того примусили присягати на євангелії та хресті. що, доки світ світом, не втече. «Я не зламав присяги, — думав він, дивлячись на змощений і напружений карк довбиша, — я не втік!»
За Олізаром ішло двоє вартівників з походнями і з поворозом, а позаду — усі решта, урочисті, холодні й похмурі.
Олізар звів очі вгору, де розсипалися по небі великі зорі і де гуляли хвилі мороку. Йому захотілося помолитися, хоч за ці вісім років відвик молитися. Той рух, однак, було спостережено, рвонулася петля й пригнула йому голову.
Ішов і черпав носками росу — сльози всіх отих грішників, по тінях яких ступав. Він сам відчувся грішником, бо чи ж кращий за тих, що ними начинено землю? Дав присягу на рабство, а в грудях у нього не пригасав вогонь волі: дивний світ, дивна трава й сльози на ній, і ніч оця широка, яка накинула на шию зашморга, і біла туга його, як скулений у грудях хорт. Сльози потекли йому по лицях: онде він, онде той край, у який кличуть його сонце, зорі й місяць, шелест листя, дзвін цвіркунів та спів пташок! Адже всі дороги тягнуться в одне місце, всі дороги, хай і крутяться, й плутаються, ведуть до дому отнього; дім отній — це спокій знайдений, здобутий і відслонений; дім отній — це змога згасити в тілі незбутню втому. Здалося Олізарові, що його знову засадять за весло; сяде він і гребтиме, і все життя його зведеться до того самого: гребти, їсти і спати.
— Відпустіть мене! — зойкнув він.— Я ціле життя молитимуся за вас! Звільніть мене, бога ради!
Він похлинувся словами, бо петля стяглася на його горлі. Захрипів і витріщив, скільки міг, очі.
10
Вони опинились у великій стодолі, але в ній немає: жнива, стодола дощата з золотими плямами сучків, що як очі чи ті загадкові ґудзики, котрі світилися скрізь. Перед ним — драбина, внизу — коловорот, збоку — стіна, на якій висять прищепи, стискачі, кайдани, чепи, рвачі, маски з двома рогами й залізними дудками н роті, колодки, миси на ніжках для сірки й олива, канчуки-четверики й трояки з залізними нацвяхованими булавицями, гачками й шипами, вірьовки, кинджали й гроти з криці [5] — це начиння він уже бачив у країні невірних. Холодний піт оросив йому чоло, і ось він, ось — жах, жук отой, що повзе, чорний, лапатий, клейкий, рогатий на десять щелеп, — пін повзе в криваві рури серця, і воно починає кипіти. Олізар упав на коліна, хотів просити й молити, але зашморг зчавив горло. Жовніри перекинули повороза через горішній щабель драбини й потягли: Олізар поволікся по приступках. Вартівники міцно кріпили свої кінці, два інші прив'язували Олізарові ноги до коловороту. Зарипіло сухе дерево, Олізара почало тягти, витягати, і витягся в нього з горла, як довгий чорний вуж, крик, бо вже нічого не було навколо, тільки вариво, в якому крутили розпеченого червоного меча. Він вив і кричав: «Я все! Я все! — чорний вуж стогону вилазив з нього й вилазив.— Я все зроблю!» — кричав він чи стогнав, наїдався того варива, очі його дико крутилися, бо не було в нього вже тіла, тільки оте червоне вариво і розпечений до червоного меч.
Коловорот зупинився, й поворози ослабли, Олізар випустив із себе глибоке зітхання, і тільки тоді покотилися з очей сльози. Великі сльози полегшення.
— Хотіли щось сказати? — почув він князевий голос— Чи визнаєте вину свою?
— Визнаю свою вину, — швидко сказав він.
— Яка ж ваша вина?
— Все, що зволите, то і є моя вина, — так само швидко відказав Олізар.
— Ви хотіли тікати?
— Я хотів тікати.
— Чому?
— Хотів додому. Вісім років пробув у неволі. Я хотів побачити старого батька й матір свою.
— Чи не присягали ви, що ніколи не позбудетесь невільницького стану?
— Присягав, — сказав він крізь сльози.
— Ви ж навіть не розповіли нам до кінця своєї казки! — вигукнула пані Павучиха.
— Велика кара чекає на того, хто зважиться покинути це обійстя, — сказав Розенрох.
— Велика кара! — крикнули, як ворони, вартівники.
— Кара! — відгукнулися тонкі голоси дівчат.
Розв'язали поворози, й Олізар покотився по драбині вниз. Перечепився через коловорот і впав лицем на м'яку, сиру землю.
— Чи помітили ви, що тут з вами обходяться милосердно? — спитав князь.
— Я зроблю все, що накажете! — пробурмотів Олізар.
— Може, вам нас жаль? — вкрадливо спитав князь.
— Мені жаль себе, — відказав Олізар.
— Те життя, що було за мурами, ви вигадали? — спитав, дивлячись на нього палаючими очицями, Розенрох.
— Я його вигадав, — відгукнувся Олізар.
Князь поплескав його по плечі.
— То тільки казка, авжеж? — спитав м'яко.— Цікава, це так, але всього того й справді не може бути. Я вами задоволений, ви не такий упертий і затятий, як це буває. Серед нас вам житиметься непогано. Ми навіть згодні повернути все, щоб було вам у нас звичніше…
— Я не зовсім вас розумію, пане Білинський, — сказав Олізар.
— Учинимо так, щоб були задоволені ви й ми, щоб переконалися: ми до вас милосердні. Посадимо вас за весло!
— Хочемо дослухати вашу оповідь, — докинула пані Павучиха.
— А після того? — спитав з надією Олізар.
— Після того? — перепитав князь і обвів усіх поглядом. Вартівники всміхнулися, хоч в очах у них плавала крига. Олізар здригнувся.— Чи знаєте, пані Павучихо, що буде після того? — спитав, князь.
— Тоді ми вас відпустимо, — сказала стара добродушно.
— Ви забуваєте про море вічної згуби, — мовив Розенрох.— Я зробив підрахунки й виявив, що воно має бути не далі, як за цими стінами. Для того, щоб визначити точну відстань, треба трохи попрацювати головою: відрахувати з року всі нещасливі цифри, додати до того відомі індиктіони, а тоді відняти число року біжучого. В остачі лишиться число відправне, воно, коли забрати від нього число днів, що залишилося прожити в цьому році, а додати число днів прожитих, і визначатиме відстань до того моря. Ви мене розумієте, пане Носиловичу? Море вічної згуби кличе людей і духів, воно поглинає усіх, а передусім мандрівників. Чи не людинолюбно буде з нашого боку застерегти вас од того? Вища воля, пане, у відсутності її, в розумінні, що вона непотрібна і що найліпше вбити її в собі самому. Тоді зникнуть зайві забаганки і зваблення і ви пізнаєте справдешню свободу. Вам, може, ще тяжко втямити цю премудрість, бо замалі муки ви прийняли, але у вас немало буде часу отямитися. Ми покладаємося на ваш тверезий глузд, пане!
Олізар звів голову.
— Я немалі муки прийняв, пане Розенроху, — сказав він.— Мене вже не раз карано, і абетку невільника я вивчив добре.
— Ви погано її вивчили, пане Носиловичу! — вигукнув Розенрох.— Повинні запам'ятати, що не невільник ви, а вільний, і то так, що вільнішого чоловіка й бути не може. Тільки тоді ви не чинитимете безумств. І щоб уяснили це твердіше, вам годилося б прикласти до обох половинок сідниці, до рук та ніг по шині…
Вартівник уже брав з розпаленої жаровні червоне залізо, але Олізар уже не чекав на це випробування, він знепритомнів…
11
«Ну от, — думав він, -я знову на галері. Не було ніякого повстання і всієї тієї довгої мандрівки, бук сон," а може, й казка, оповіджена білим птахом з невидимого острова…»
Поцілунками він стоплював пір'я, яке ще на нім було наліплене, в обіймах тіло ставало налите соком, молоде, смагляве; стегна — наче звук мідної труби, жовтий, блискучий та яскравий; чоло — наче пісня, котру співає закоханий пастух; очі — наче два степові озера синющі; уста — мов тюльпани у тому степу; щоки — мов шепіт коханої в смерканні; руки — мов два лебеді, що пливуть по двох озерах синющих; живіт — мов долина, спрагла дощу, засіяна пшеницею; волосся — мов вітри тихі, а лоно — мов сад плодоносний. Він створював ту жінку своїми гарячими поцілунками, тугою своєю і слізьми. І йому хотілося сховатися в саді плодоносному, глибше й глибше, так глибоко, щоб зачервоніли стовбури сосон і червоне світло запалало б навколо — наче заходило сонце… Так воно й відбувалося, а коли все кінчилося, вони лежали, тісно пригорнувшись одне до одного, бік у бік, і з її вуст парувало дихання. З пари тієї з'являлася дівчина в білій сукні, йшла по стежці, і та стежка тяглася через усю землю — вона була для землі як срібний пасок. Початок її — в саду, в якому він тільки-но блукав, а кінець біля порога, на якому сидить сивий дід. Дід чекає свого сина, загубленого в непрохідних хащах землі нашої, серед велетенських хвиль трави й води.
«Сину, — шепоче дід, — сину! Я не можу вмерти, не дочекавшись тебе, в мене сухі, пересушені очі й губи, і моя борода сива, як очерет, що його ламає вітер у полі. Мені болить од того вітру голова; сину мій, голова моя повна болю, адже мені вже давно пора вмерти».
«Коли сідаєш за весло, — шепотіла жінка-птах, — думай, що їдеш туди, де кінець тієї стежки; натискай на весло, натискай! А коли втомишся так, що руки в тебе звиснуть, як два мертві вужі, коли тіло твоє здерев'яніє від туги, гукай мене, тільки так ніжно, щоб почула я твій погук.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14
Руки йому зв'язали назад, крізь зав'язь пропустили мотуза, двоє вартівників взялися за того мотуза: вільними руками тримаючи походні [4]. Червоне нерівне світло стрибало навсібіч, від дому вже ступала процесія всіх його пожильців: попереду з походнею — князь, за ним урочиста й поважна пані Павучиха й Розенрох — лікар ґречно підтримував пані під руку. Позаду — четверо дівчат у тих-таки вечірніх строях, тільки глибокі вирізи на грудях закривалися кошулями, що підтяглися до підборідь і міцно стягувалися стрічечкою. Вони йшли на Олізара холодною, монолітною масою, ступали в лад з князевим поступом: з вежі сходив, б'ючи в тулумбаса, третій вартівник. Четвертий вартівник в'язав йому до шиї петлю, а вчинивши це, відійшов й урочисто завмер. Тулумбасник спустився зі сходів і став біля четвертого вартівника. Похід спинився, і в світлі смолоскипів Олізар вразився з холодної непроникності облич, що світилися до нього. Кругле вусате князеве обличчя було наче грудка криги, Розенрохове — наче кора старого й давнього дерева, Павучишине — неймовірно мале, золоті оченята її поблискували. Дівчата втратили весь свій чар, відслонили губи, й полум'я грало на їхніх завеликих білих зубах.
Олізар хотів щось сказати, але петля натяглася й слова не вийшли з горла. Він захрипів і здригнувся: його пробрало морозом. Потекла хвиля холодом битого вогню, холодом кутого полум'я, холодом узятого завзяття. Це не була ненависть, радше — мертве дихання: так дише на приреченого море й прірва. Олізар начинявся тим настроєм та вогнем; біла туга охопила його, наче скочив йому на груди білий хорт, роздер пазурами і жер його серце, мостячи собі там, у грудях, кубло.
— Дайте слово сказати! — прохрипів Олізар, і петля знову захлеснула горло.
— Дайте йому сказати! — згодився князь.
Петля ослабла, а Олізар задивився кудись по той бік, поверх голів, поверх дому, де місяць обідав солодкою хмарою; здалося йому, що в тій хмарі заплутався й б'ється білий птах, адже йому зовсім не хочеться втопитись у місячному череві.
— Я нікому з вас не вчинив нічого лихого, — сказав Олізар.— Чому ж мене мучите?
— Хіба ви не склали там, на кораблі, присяги на рабство? — спитав, холодно зводячи брови, князь.
— Я склав присягу, але то була присяга під канчуком! — скрикнув Олізар.
— Ми врятували вас від видимої смерті, — сказав князь.— Отож належите нам і маєте жити таким життям, яким живемо ми!
— Але ви ж признали мене своїм гостем, а не бранцем, — сказав Олізар.— І в мене ніхто не запитував, чи я хочу жити вашим життям. Мене не спитали, куди я прямую й по що? Ніхто не поцікавився, чи хочу я розважати вас і чи збираюся тут затримуватися?
Його слова прозвучали надто голосно, відбились од дерев'яних, помазаних глиною стін і вмерли. Зависла негнучка, напружена тиша, тоді він і відчув їхню ненависть. Чорна річка попливла з князевих очей, чорна річка попливла з очей Розенроха й пані Павучихи. Чотири чорних річки виплюскувались із дівочих очей, а ще чотири — від вартівників. Вартівники всміхалися зовсім так, як яничари чи Апти-паша; ненависть— чорна барва, хвилі ночі, розрізані гострим крилом кажана. її зварено, як смолу, в глибині землі, адже ненависть — смола! Крутиться звідтіль, знизу, і дим отой повиває людські очі, закопчуючи душі й серця, як коптяться шинки. Ненависть мучить і з'єднує, веде й зносить — то таки справді чорна і чорна смола! Пристає, й не відмивається, і не відліплюється, адже хто сліпий уродиться, не прозріває, а кривий кульгатиме цілий вік.
Вдарено в тулумбаси. Спереду пішов довбиш, гордо звівши голову, розмірено ступав і вдаряв. За ним простував, тримаючи кінець петлі, другий вартівник, він ішов напівобернено до Олізара.
Олізар не рівняв до них ноги: йому заболіли на плечах старі болячки. «Це ті рани, — подумав він, — яких завдано мені; коли вперше тікав з неволі!» Тоді його люто стьобали нагаями, в які вплетено гачки, а після того примусили присягати на євангелії та хресті. що, доки світ світом, не втече. «Я не зламав присяги, — думав він, дивлячись на змощений і напружений карк довбиша, — я не втік!»
За Олізаром ішло двоє вартівників з походнями і з поворозом, а позаду — усі решта, урочисті, холодні й похмурі.
Олізар звів очі вгору, де розсипалися по небі великі зорі і де гуляли хвилі мороку. Йому захотілося помолитися, хоч за ці вісім років відвик молитися. Той рух, однак, було спостережено, рвонулася петля й пригнула йому голову.
Ішов і черпав носками росу — сльози всіх отих грішників, по тінях яких ступав. Він сам відчувся грішником, бо чи ж кращий за тих, що ними начинено землю? Дав присягу на рабство, а в грудях у нього не пригасав вогонь волі: дивний світ, дивна трава й сльози на ній, і ніч оця широка, яка накинула на шию зашморга, і біла туга його, як скулений у грудях хорт. Сльози потекли йому по лицях: онде він, онде той край, у який кличуть його сонце, зорі й місяць, шелест листя, дзвін цвіркунів та спів пташок! Адже всі дороги тягнуться в одне місце, всі дороги, хай і крутяться, й плутаються, ведуть до дому отнього; дім отній — це спокій знайдений, здобутий і відслонений; дім отній — це змога згасити в тілі незбутню втому. Здалося Олізарові, що його знову засадять за весло; сяде він і гребтиме, і все життя його зведеться до того самого: гребти, їсти і спати.
— Відпустіть мене! — зойкнув він.— Я ціле життя молитимуся за вас! Звільніть мене, бога ради!
Він похлинувся словами, бо петля стяглася на його горлі. Захрипів і витріщив, скільки міг, очі.
10
Вони опинились у великій стодолі, але в ній немає: жнива, стодола дощата з золотими плямами сучків, що як очі чи ті загадкові ґудзики, котрі світилися скрізь. Перед ним — драбина, внизу — коловорот, збоку — стіна, на якій висять прищепи, стискачі, кайдани, чепи, рвачі, маски з двома рогами й залізними дудками н роті, колодки, миси на ніжках для сірки й олива, канчуки-четверики й трояки з залізними нацвяхованими булавицями, гачками й шипами, вірьовки, кинджали й гроти з криці [5] — це начиння він уже бачив у країні невірних. Холодний піт оросив йому чоло, і ось він, ось — жах, жук отой, що повзе, чорний, лапатий, клейкий, рогатий на десять щелеп, — пін повзе в криваві рури серця, і воно починає кипіти. Олізар упав на коліна, хотів просити й молити, але зашморг зчавив горло. Жовніри перекинули повороза через горішній щабель драбини й потягли: Олізар поволікся по приступках. Вартівники міцно кріпили свої кінці, два інші прив'язували Олізарові ноги до коловороту. Зарипіло сухе дерево, Олізара почало тягти, витягати, і витягся в нього з горла, як довгий чорний вуж, крик, бо вже нічого не було навколо, тільки вариво, в якому крутили розпеченого червоного меча. Він вив і кричав: «Я все! Я все! — чорний вуж стогону вилазив з нього й вилазив.— Я все зроблю!» — кричав він чи стогнав, наїдався того варива, очі його дико крутилися, бо не було в нього вже тіла, тільки оте червоне вариво і розпечений до червоного меч.
Коловорот зупинився, й поворози ослабли, Олізар випустив із себе глибоке зітхання, і тільки тоді покотилися з очей сльози. Великі сльози полегшення.
— Хотіли щось сказати? — почув він князевий голос— Чи визнаєте вину свою?
— Визнаю свою вину, — швидко сказав він.
— Яка ж ваша вина?
— Все, що зволите, то і є моя вина, — так само швидко відказав Олізар.
— Ви хотіли тікати?
— Я хотів тікати.
— Чому?
— Хотів додому. Вісім років пробув у неволі. Я хотів побачити старого батька й матір свою.
— Чи не присягали ви, що ніколи не позбудетесь невільницького стану?
— Присягав, — сказав він крізь сльози.
— Ви ж навіть не розповіли нам до кінця своєї казки! — вигукнула пані Павучиха.
— Велика кара чекає на того, хто зважиться покинути це обійстя, — сказав Розенрох.
— Велика кара! — крикнули, як ворони, вартівники.
— Кара! — відгукнулися тонкі голоси дівчат.
Розв'язали поворози, й Олізар покотився по драбині вниз. Перечепився через коловорот і впав лицем на м'яку, сиру землю.
— Чи помітили ви, що тут з вами обходяться милосердно? — спитав князь.
— Я зроблю все, що накажете! — пробурмотів Олізар.
— Може, вам нас жаль? — вкрадливо спитав князь.
— Мені жаль себе, — відказав Олізар.
— Те життя, що було за мурами, ви вигадали? — спитав, дивлячись на нього палаючими очицями, Розенрох.
— Я його вигадав, — відгукнувся Олізар.
Князь поплескав його по плечі.
— То тільки казка, авжеж? — спитав м'яко.— Цікава, це так, але всього того й справді не може бути. Я вами задоволений, ви не такий упертий і затятий, як це буває. Серед нас вам житиметься непогано. Ми навіть згодні повернути все, щоб було вам у нас звичніше…
— Я не зовсім вас розумію, пане Білинський, — сказав Олізар.
— Учинимо так, щоб були задоволені ви й ми, щоб переконалися: ми до вас милосердні. Посадимо вас за весло!
— Хочемо дослухати вашу оповідь, — докинула пані Павучиха.
— А після того? — спитав з надією Олізар.
— Після того? — перепитав князь і обвів усіх поглядом. Вартівники всміхнулися, хоч в очах у них плавала крига. Олізар здригнувся.— Чи знаєте, пані Павучихо, що буде після того? — спитав, князь.
— Тоді ми вас відпустимо, — сказала стара добродушно.
— Ви забуваєте про море вічної згуби, — мовив Розенрох.— Я зробив підрахунки й виявив, що воно має бути не далі, як за цими стінами. Для того, щоб визначити точну відстань, треба трохи попрацювати головою: відрахувати з року всі нещасливі цифри, додати до того відомі індиктіони, а тоді відняти число року біжучого. В остачі лишиться число відправне, воно, коли забрати від нього число днів, що залишилося прожити в цьому році, а додати число днів прожитих, і визначатиме відстань до того моря. Ви мене розумієте, пане Носиловичу? Море вічної згуби кличе людей і духів, воно поглинає усіх, а передусім мандрівників. Чи не людинолюбно буде з нашого боку застерегти вас од того? Вища воля, пане, у відсутності її, в розумінні, що вона непотрібна і що найліпше вбити її в собі самому. Тоді зникнуть зайві забаганки і зваблення і ви пізнаєте справдешню свободу. Вам, може, ще тяжко втямити цю премудрість, бо замалі муки ви прийняли, але у вас немало буде часу отямитися. Ми покладаємося на ваш тверезий глузд, пане!
Олізар звів голову.
— Я немалі муки прийняв, пане Розенроху, — сказав він.— Мене вже не раз карано, і абетку невільника я вивчив добре.
— Ви погано її вивчили, пане Носиловичу! — вигукнув Розенрох.— Повинні запам'ятати, що не невільник ви, а вільний, і то так, що вільнішого чоловіка й бути не може. Тільки тоді ви не чинитимете безумств. І щоб уяснили це твердіше, вам годилося б прикласти до обох половинок сідниці, до рук та ніг по шині…
Вартівник уже брав з розпаленої жаровні червоне залізо, але Олізар уже не чекав на це випробування, він знепритомнів…
11
«Ну от, — думав він, -я знову на галері. Не було ніякого повстання і всієї тієї довгої мандрівки, бук сон," а може, й казка, оповіджена білим птахом з невидимого острова…»
Поцілунками він стоплював пір'я, яке ще на нім було наліплене, в обіймах тіло ставало налите соком, молоде, смагляве; стегна — наче звук мідної труби, жовтий, блискучий та яскравий; чоло — наче пісня, котру співає закоханий пастух; очі — наче два степові озера синющі; уста — мов тюльпани у тому степу; щоки — мов шепіт коханої в смерканні; руки — мов два лебеді, що пливуть по двох озерах синющих; живіт — мов долина, спрагла дощу, засіяна пшеницею; волосся — мов вітри тихі, а лоно — мов сад плодоносний. Він створював ту жінку своїми гарячими поцілунками, тугою своєю і слізьми. І йому хотілося сховатися в саді плодоносному, глибше й глибше, так глибоко, щоб зачервоніли стовбури сосон і червоне світло запалало б навколо — наче заходило сонце… Так воно й відбувалося, а коли все кінчилося, вони лежали, тісно пригорнувшись одне до одного, бік у бік, і з її вуст парувало дихання. З пари тієї з'являлася дівчина в білій сукні, йшла по стежці, і та стежка тяглася через усю землю — вона була для землі як срібний пасок. Початок її — в саду, в якому він тільки-но блукав, а кінець біля порога, на якому сидить сивий дід. Дід чекає свого сина, загубленого в непрохідних хащах землі нашої, серед велетенських хвиль трави й води.
«Сину, — шепоче дід, — сину! Я не можу вмерти, не дочекавшись тебе, в мене сухі, пересушені очі й губи, і моя борода сива, як очерет, що його ламає вітер у полі. Мені болить од того вітру голова; сину мій, голова моя повна болю, адже мені вже давно пора вмерти».
«Коли сідаєш за весло, — шепотіла жінка-птах, — думай, що їдеш туди, де кінець тієї стежки; натискай на весло, натискай! А коли втомишся так, що руки в тебе звиснуть, як два мертві вужі, коли тіло твоє здерев'яніє від туги, гукай мене, тільки так ніжно, щоб почула я твій погук.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14