І таке становище офіційна біопедагогіка вважав єдино нормальним. Ще б пак, ситими, самовдоволеними особнями так легко правити…
Іван поглянув на пам’ятник — круглий бетонований майданчик біля постаменту, як і раніш, пустий. На тоццойті блимають і блимають цифри, наближається віща двадцять сьома тоца… Що вона принесе двом друзям? На якусь мить Іванові здалося: Шатів пакет пече груди…
— Так от, вся біопедагогічна практика, — продовжував Чакт, — всі зусилля роботів-вихователів та роботів-педагогів скеровані до одної мети: виховати замкнену, самозаглиблену істоту. «ДІТИ ШХУФІВ НЕ ПОВИННІ ЗНАТИ СВОЇХ МАТЕРІВ» — така перша заповідь біопедагогіки. «Любов до матері — це та клітинка, з якої виростає любов до народу. А любов до народу, інтерес до його історії — один з основних симптомів першої стадії хакахо», — так сказав Хич Мислячий в останній своїй промові.
Отже, родин у шхуфів нема. Діти служителів і хичистів мають право знати винуватців своєї появи під щактифським сонцем. Тільки й того. Любов до батьків, повага та інші, як каже Хич, «нікчемні атавістичні почуття» начисто нейтралізуються, знищуються у спеціальних педкомбінатах для дітей еліти. Умови в цих комбінатах значно м’якші, аніж у шхуфських, а результати…
Шхуфи не знають своїх батьків, та люблять, бо знають батьківське горе, і їм зовсім не байдуже своє майбутнє.
Служителі й хичисти знають своїх батьків, але не люблять. Чому? «Благочестиве змагання» іде не тільки між ячами… Кар’єра — ось пречиста матір еліти! їй і любов уся, і повага!
Іван знову подивився на тоццойт: от-от буде 27, а біля пам’ятника — немає нікого. Стислося серце… Ну що ж, назад дороги нема…
А Чакт все оповідав і оповідав.
— Мене завжди обурювало, — говорив він, — що всі оті біопедагогічні страхіття творяться, так би мовити, під прапором любові до мислячого організму: «Геть колектив, хай живе індивідуум». У вас, на Землі ніхто з таким гаслом не виступав?
— Щось схоже було, — відповів Бідило. — Один філософ, такий собі мислячий організм, теж проголошував: «Геть народ, хай живе людина!» А один дуже земний поет знаєш як йому відповів?
Тільки той,
хто любить народ,
Любить
людину!
Непогано, на мою думку. А ти як вважаєш?
Чакт мовчав.
— Ти що, не чуєш?
— Іване, подивись, — і Чакт показав на середній корпус готелю. Було рівно 27.00, а біля пам’ятника, на круглому бетонованому майданчику, — жодної душі…
— Що тепер ти скажеш? — голос у Чакта затремтів. — Не я тобі говорив, що вони передумають? Все. Ніякий шхуф ні з забинтованою, ні з здоровою головою до пам’ятника не прийде… І навіщо ти зв’язався зі мною?.. Може, тобі й повірили 6… А ми… ми служителі…
— Брехня, — спокійно і владно сказав Іван. — Шхуф обов’язково прийде — рано чи пізно. Почекаємо з півтоци і, якщо сьогодні його не діждемось, завтра о 27.00 знову будемо тут. Вір мені, все буде гаразд, — і Бідило присунувся до Чакта.
Тихо-тихо хлюпає під кручею каламутна вода. Спить озеро Спокою. Широке, жовте, воно і справді дуже спокійне: грозові хмари не відбиваються в його тьмянім свічаді, хвилі піняві не ходять по ньому…
Яке ж не схоже на земні сині озера! Безлисті хифи бовваніють на його берегах, безбарвні чагарники схиляються над водою. Праворуч парки розступаються, і прямо над озером височіє п’ятиповерховий куб. На фронтоні напис: «ДЕПАРТАМЕНТ ДАРУНКІВ ЩЕДРОГО СЕРЦЯ. ФІЛІЯ МІСТА-13—2».
— Ех, друже, — зітхнув нарешті Іван, — невесело так мовчати… Розкажи щось, все час швидше мине. Ти ж почав про трикутні кімнати, а звів на інше. Чому ж все-таки кімнати трикутні?
— Ну що тут розповідати? — насупився Чакт. — Невже ти про них і сам не чув? Все це запровадження нашого Хича. З дитинства Мислячий кохається в арифметиці, вважає її найголовнішим компонентом кожного, як він говорить, «сорту мистецтва», в тому числі й архітектури.
Найзаповітніша мрія Хича — вдосконалити гармонію арифметикою, а вершина його діяльності — наказ будувати кубічні хмарочоси без вікон з трикутними кімнатами. Саме за це і назвали Мислячого Великим Арифметиком Країни Блаженного Спокою.
Отакий стиль запровадив наш Хич. Все, що хоч трохи відрізнялося від нього, було раз і назавжди скасовано. Скасована була і вся попередня щактифська архітектура з усіма її течіями та жанрами. І тепер…
— Друже, подивись…
Чакт глянув на пам’ятник і аж схопився з місця. Біля постаменту по бетонованому майданчику прогулювався високий кремезний шхуф. На голові його поблискував звичайний чорний шолом з металевими горбиками на тім’яній частині. Походивши трохи, шхуф сів на лаву і зняв шолом. Голова його була забинтована.
— Ходім! — шарпнувся Чакт. — Ходім скоріше!
— Не роби дурниць, — тихо проговорив Іван. — За нами можуть слідкувати.
Друзі встали і з незалежним виглядом, ніби знічев’я прогулюються по алеї, не поспішаючи пішли до пам’ятника. Шхуф теж ніякої уваги на них, відкинувся на спинку лави, дивиться у небо.
У Івана все аж співало, аж тьохкало в грудях: ще кілька десятків кроків — і вони серед однодумців, у глибокому, надійному підпіллі. Ще кілька десятків кроків… Кілька десятків… І тут Чакт не витримав.
— Скажіть, де можна купити промови Великого Перукаря? — вигукнув він, хоча до шхуфа було не так і близько.
Шхуф здригнувся, з-під лоба подивився на Чакта і… не відповів жодного слова.
— Провокатор! Пароля не знає! — прошепотів вкрай переляканий Чакт і спинився.
Іван стиснув друга за лікоть.
— Дурень! Сам ти нічого не знаєш, іди й мовчи!
Нарешті вони рядом, зовсім рядом. І в цю мить шхуф встав з лави, надів на голову шолом і неквапною вайлуватою ходою побрів у бічну алею. Іван прискорив кроки! Треба ж було цьому Чактові переплутати пароль!
— Ваша схильність! — гукнув Бідило, наздоганяючи шхуфа. — Ви не знаєте, де можна купити кишенькове видання промов Хича Мислячого?
Шхуф спинився, уважно подивився великими стомленими очима. Він був незграбний і водночас красивий: могутні руки з товстими вузлуватими пальцями, високе чисте чоло, чорні острішкуваті брови, круте підборіддя. Іванові він одразу сподобався.
— Ходімте, — густим басом промовив шхуф, — я проведу вас до книгарні. Мені якраз по дорозі.
Яке щастя! Це була умовна відповідь на пароль!
Шхуф одвернувся і пішов собі, наче нічого й не сталося. Друзі — слідом, не тямлячи себе від радості.
Минули хифовий парк, пройшли кілька кварталів по Великому Радіальному Проспекту, завернули на Кільцеву. Попереду на високому будинку Іван прочитав напис: «ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО, КНИГАРНЯ СВІДКІВ ДЕСЯТОЇ ЯЧІ». Шхуф повів друзів прямо до магазину.
Відкрив їм низенький худорлявий служитель.
— Нові покупці? — запитав він і весело підморгнув шхуфу. — Які книжки цікавлять ваші найнижчі схильності?
— Кишенькове видання промов Хича, — пробасив шхуф і теж посміхнувся.
— О, та це ж унікальне видання! Ну, ходімте, ходімте, — і служитель повів трьох «покупців» крізь чималу залу з прилавками і книжковими полицями по якомусь темному коридору, по хитких сходах спершу угору, потім вниз і, нарешті, зупинився. Клацнула кнопка, і перед друзями відкрився прохід до невеличкої, яскраво освітленої кімнати. В кутку височіли напіврозвалені штабелі якихось книжок, погризених шкідниками, вкритих пилюкою.
«Промови Хича Сімнадцятого Красномовного» — поблискував золотом товстезний том-скринька. «Іменем Безсмертного, благочестиві виступи Хича П’ятнадцятого Гнучкого» — біліло на чорній пластмасі ще товстішої книги.
— Утиль? — запитав Іван.
— Сховище унікумів!— потираючи від задоволення руки, відповів служитель. — Скарбниця щактифської цивілізації. Сідайте, сідайте, друзі! Давайте знайомитись — Рейндз! — і служитель торкнувся пучками своїх скронь.
— Анб, — пробасив кремезний шхуф.
Іван і Чакт назвали свої імена.
— Як добралися? — запитав служитель.
— Спасибі, добре.
— А в тебе, Анбе, як справи? Чому так запізнився?
— Причепився хвіст. Півтори тоци водив його по всіх околицях. Зайшов до Гуртожитку 209. Ждав. Тихцем визирнув — стоїть, клятий. Довелося лізти через вентиляційну трубу. І — все гаразд.
— Бачите, — звернувся Рейндз до Івана і Чакта, — як у нашій справі важлива пильність? Анбе, хто на цей раз був? «Штучне око»? Ну, я так і знав. Запам’ятайте, друзі, цього легіонера. Його головна прикмета: праве око штучне. Цей шпиг особливо небезпечний, він сам колишній несхильник. Ну, а тепер давай, Іване, свій дарунок, викладай пакет.
Бідило кахикнув, показав очима на Чакта, але Рейндз або справді не розумів, або намагався показати, що не розуміє.
— Я питаю про пакет. Давай пакет, ти його не загубив, сподіваюсь?
— Який пакет? — здивувався Чакт.
— Та розумієш… — знітився Іван. — Як це тобі пояснити…
— А просто пояснити — та й квит, — Рейндз підійшов до Івана. — Давай пакет, потім поясниш. Потерпить трохи твій приятель.
Іванові нічого не лишалося робити, як витягти пакет і подати його Рейндзові.
— Що це все означає? — якимсь незнайомим, хрипким голосом запитав Чакт.
— А те означає… — почав Рейндз, розриваючи пакет і витягуючи звідти кілька тоненьких папірців. — Несхильницький центр прийняв рішення: пакет передати Іваном. Чому саме Іваном? Іван — син земного шхуфа, а ви — служитель. Я теж служитель і знаю, як важко нам заслужити довір’я. Та коли ви чесна енборра, настане час — і вам будуть довіряти. І потім ще одна причина: з Іваном ми встановили зв’язок набагато раніше, ніж з вами. Ще до того, коли ви тут розшукували після вибуху академічного штейпу наші сліди, Бідило виконував уже доручення несхильницького керівництва.
— Це правда?! — Чакт різко повернувся до Івана.
— Правда, — відповів Бідило, густо червоніючи.
— Дворушник… — голосно прошепотів Чакт.
— Ніякий він не дворушник, — спокійно пояснив Рейндз. — Він чесно виконував наказ.
— Чесно… — тихо промовив Чакт, немов щось обмірковуючи. — Чесно… А я, значить… — Враз схопився, кинувся до виходу, гарячково, метушливо обмацав одвірок — кнопки нема, плечем натиснув. — Пустіть! А я вас шукав… Мріяв… Не вірите, так не знущайтесь! Пустіть!
— Куди ваша схильність так поспішає? — в’їдливо примружився Рейндз. — Ви шукали несхильників? Ми несхильники. Не подобаємось? Не ввічливі, правда? Звісно, у Легіоні вас би не так зустріли… Там усі ввічливі, тактовні — тонкі душі!..
Чакт зігнувся, як від удару, прихилився до стіни.
— Ну, це вже дурниці… — пробасив Анб. — І завжди ви, служителі, перегинаєте. Надто ви жорстокі до своїх колишніх колег. — Шхуф підвівся, вайлувато підійшов до Чакта, як хлопчика, погладив по голові широчезною, темною від праці п’ятірнею. — Ну, не журіться, друже! Якби ми, шхуфи, після кожної образи отак розкисали — країна потонула б у наших сльозах… Рейндз, покинь ти вже свої папірці! Хіба не бачиш, енборра от-от заплаче…
«Енборра… Що за дивне слово?» — подумав Іван.
— Нехай плаче, — спокійно сказав Рейндз. — Я теж плакав, коли вперше прийшов до несхильників…
Але Чакт не плакав. Притулився до Анба. як підліток до батька. Шхуф гладив його по голові, басив, задоволено посміхаючись:
— Отак краще… Так краще… Рейндз, давай-но хлопцям шхуфський одяг, нехай перевдягаються.
Рейндз дістав із шафи два шоломи і два чорно-жовті комбінезони з номерами на спинах. Чактові припав № 34149, Іванові № 34148.
— Ці комбінезони, — пояснив Рейндз, — належали несхильникам з металургійного комбінату. Хлопці за наказом центру переправлені у підпільну лабораторію гроундів. Ви станете на їх місця біля конвейєра. Шеф цеху п’є без просипу і нічого не помітить, а шеф зміни — своя енборра.
— Що таке енборра? — не витримав Іван.
— Енборра? — перепитав Анб. — Ну, це важко пояснити. Скажу коротко. Хичисти й служителі всіх, і себе в тому числі, називають «топо». Це так принизливо — ми ж не тварини, не особні! Ми маємо горді душі, вільний розум, могутні руки. Ми не топо, ми енборра!
— Люди! — здогадався Іван.
Людина… Та невже він вперше вимовив це горде слово на щактифській землі? Енборра… Енборра — значить людина!
Тьмяні кубічні зали, десятки, сотні столиків. За столами — шхуфи. Низенькі, карячконогі роботи з кубічними головами подають страви.
Чого тільки нема на підносах! М’ясо — і смажене, й парене, і запечене — жирне біле киптип’якове м’ясо; і мариновані равлики; і всілякі салати з хифового листя; і паштети із солоних метеликів; і різноманітні синтетичні страви — якісь зелені каші, чорні драглі — все це жирне, Ситне і в необмеженій кількості…
На стінах сяють золотими буквами величезні плакати: «Будь ситим, задоволеним і спокійним — так повелів Безсмертний!», «Шхуф з повним шлунком — найкращий шхуф», «Їж і ні про що не думай!», «Іменем Безсмертного, їж!»
Та шхуфи чомусь майже не їли. Задумливо, знехотя копирсалися виделками у розкішних витончених стравах щактифської кухні. А більшість зовсім поклали виделки і сиділи, обхопивши голови руками.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36