Використавши вже готовий випромінювач Крєпіна, професор Лордкіпанідзе сконструював ультразвукову гармату і невеликий ультразвуковий пістолет, які при різних, точно визначених коливаннях здатні були убивчо діяти на будь-яку живу тканину і руйнувати більшість відомих металів і мінералів.
Завдяки ультразвуковим променям, випущеним гарматою чи пістолетом, клітинки живої істоти набували таких швидких коливань, що розривалися на частини, а молекули металів і мінералів розпадались на атоми, розрих-лялися і руйнувалися.
У той час як Крєпін, Власьєв, Лордкіпанідзе і ряд працівників, що помагали їм, закінчували вже побудову перших своїх ультразвукових апаратів, оборонна промисловість Радянського Союзу запропонувала Крєпіну звернути увагу на нове відкриття радянського ученого-винахідника Блейхмана в галузі інфрачервоних, або невидимих, теплових променів.
Невидимі теплові промені більшої чи меншої інтенсивності випускаються всяким нагрітим тілом – сонцем, гарячим утюгом, житловим будинком, теплокровною твариною, деревами і навіть рибами. З допомогою особливої апаратури інфрачервоне фотографування давно й широко застосовували в нічний час, під час густого туману, в сиру, дощову погоду. Піднявшись вночі на літаку на висоту п'ять-шість тисяч метрів, можна було робити знімки з відстані п'ятисот-шестисот кілометрів, використовуючи не тільки тепло, часом незначне, яке дають наземні речі, але й різницю між їхньою температурою і температурою навколишнього середовища. Вже були відомі інфрачервоні біноклі, якими можна було користуватися вночі, під час густого туману і в дощ.
Але до праць Блейхмана здавалося нерозв'язаним завдання – перехопити у водяному середовищі і перетворити на видиме зображення ті часто незначні по силі інфрачервоні теплові промені, які пускають у цьому середовищі його мешканці і різні предмети.
Температура водяних тварин звичайно дуже мало перевищує температуру води, що їх оточує. Лише водяні теплокровні ссавці, наприклад кити, кашалоти, дельфіни, тюлені, моржі, ламантини, які колись перейшли жити з суші у водяне середовище, зберігають високу температуру тіла завдяки своїм зовнішнім покровам – товстій шкірі і товстим шарам підшкірного жиру. Інші водяні тварини – молюски, морські зорі, раки, краби, черепахи, риби – майже все тепло, яке вони розвивають внаслідок своєї м'язової роботи і обміну речовин, втрачають, віддаючи його навколишній воді. Але все-таки це тепло вони віддають воді не повністю. Невелика частина його, – яка іноді вимірюється цілими градусами, а іноді не перевищує сотих долей градуса, – все ж лишається в їхньому тілі.
Для кращих наземних інфрачервоних фотоапаратів не становило вже великих труднощів уловлювати в повітрі навіть на значній відстані мізерні випромінювання дуже слабо нагрітих тіл. Для підводного ж інфрачервоного фотографування найважчим було те, що теплові промені, потрапляючи у водяне середовище, майже цілком жадібно поглиналися або відбивалися ним. І все ж апаратура Блейхмана була такою чутливою, що могла уловлювати ті майже невідчутні для найточніших приладів інфрачервоні промені, Які ще залишалися у воді. Правда, уловлювати їх ці прилади могли поки що лише на відстані якихось п'ятисот метрів від джерела випромінювання. В той же час апаратура Блейхмана була здатна при переході з водяного середовища в повітряне діяти, як найкраща наземна установка. Ця апаратура разом з тим була дуже портативною.
Крєпін з великою радістю прийняв пропозицію працівників оборонної промисловості. Він цілком оцінив винахід Блейхмана. За короткий час Крєпін разом з Блейхманом сконструювали невеликий ракетний снаряд, який міг з допомогою певного запасу стиснутих водню і кисню рухатися подібно до підводного човна і з його ж швидкістю. В цей снаряд, схожий на товстий півтораметровий огірок, були вмонтовані апарати Блейхмана з таким розрахунком, щоб їх об'єктиви були розсіяні по всій поверхні снаряда і могли ловити теплові промені з усіх боків.
Для підіймання в повітря Крєпін обладнав цей снаряд крилами, які могли висуватися з нього і розкриватися, як плавці летючої риби. Але справжню активність і практичність, справжнє повноцінне життя цьому снарядові надавала радіотелемеханіка. З допомогою радіопередавача вахтовий начальник корабля міг викидати снаряд з гнізда в борту корабля і посилати далеко, до п'ятдесяти кілометрів від нього, на рекогносцировку; з допомогою радіо пускався в хід автоматичний механізм ракетного двигуна снаряда, здійснювалося керування його рухами, маневрування, висування крил і підіймання в повітря. По радіо все, що було помічене фотоапаратами Блейхмана навколо снаряда на відстані п'ятисот метрів від нього, передавалося на екран центрального поста. Маючи постійно поперед себе і особливо зверху, біля поверхні океану, два таких розвідкових снаряди і кілька резервних у своїх кла-дових, підводний човен міг не боятися несподіваних зустрічей і з ще більшою певністю прокладати собі шлях у темних глибинах океану.
Коли Павлик вперше опинився в центральному посту управління підводного човна, його вразила надзвичайно велика кількість найрізноманітніших і дивовижних приладів, апаратів, механізмів, прикріплених до круглих стін, розміщених на щитах, на підставках і тумбах. Круговий екран з молочного скла йшов широкою смугою вгорі по стінах і, як купол, вкривав стелю приміщення. На ньому весь час змінювалися тіні риб і інших жителів океану, які швидко сновигали навколо підводного човна. Навіть непроникна темрява глибин не могла заховати ці створіння від всевидящих очей «Піонера».
Вахтовий командир міг керувати звідси роботою всіх найскладніших механізмів і машин корабля; але всі механізми і машини, взаємно зв'язані в загальній роботі, були настільки автоматизовані, що досить було дати імпульс основному з них, щоб почали працювати всі допоміжні. Якщо підводному човну необхідно було опуститися на якусь певну глибину, то командирові досить було поставити стрілку глибиноміра на цифру цієї глибини, щоб автоматично почали працювати механізми, які прибирають з верхньої площадки підводного човна поручні; після цього сам собою насувався обтічний ковпак, зачинявся люк, відкривалися клапани вентиляції і кінгстони баластних цистерн, які потім самі закривалися якраз на заданій глибині. Контрольні електричні лампочки зеленого кольору загорялись, як тільки починав працювати той чи інший агрегат, машина чи механізм, і продовжували горіти, поки робота була нормальною. Але при найменшій несправності зелена лампочка зараз же гасла і спалахувала червона – сигнал аварії. Проте жодній червоній лампочці з моменту пуску «Піонера» на воду не довелося досі спалахнути; всі апарати і механізми діяли бездоганно точно і злагоджено.
При такій автоматизації механізмів підводного човна зрозуміло, що екіпаж його міг бути дуже невеликий. Незважаючи на тисячу з лишком тонн водотоннажності судна, весь екіпаж «Піонера», якщо не рахувати членів наукової експедиції, складався лише з двадцяти чоловік. Та зате майже всі вони були спеціалістами високої кваліфікації, досвідченими підводниками, людьми випробуваної мужності, сміливими, винахідливими і безмежно відданими своїй великій вітчизні.
Розділ VIII
КЛАПТИК ПАПЕРУ
Цой добре пам'ятає своє сіре, нерадісне дитинство на околичній вулиці Гирина, в напівзруйнованій хатині. Постійний голод був вірним супутником його дитячих років.
Спогади про приниження, про вічне раболіпство шевця-батька перед лихварем, хазяїном сусідньої крамнички, перед жандармом на розі вулиці, перед кожним японським солдатом, перед кожним автомобілем, що іноді з'являвся на цій околиці, досі ще здіймали з глибини душі Цоя сором, гіркоту і гнів. Бідний кореєць був нікчемністю, прахом перед кожним міцним черевиком з квадратним солдатським носком чи з ніжним лакованим верхом.
У дванадцять років Цой потрапив до свого бездітного дядька в радянський рисовий колгосп біля озера Ханка, недалеко від Владивостока. Дядько усиновив його і влаштував у школу. Перший рік Цой провів у колгоспі, як у сні. Він усе боявся, що цей сон скінчиться, щастя розвіється, як дим, і він знову почує стукіт батькового шевського молотка в темній, вологій хатині, і скарги матері на дороговизну сойових бобів, і голодний плач менших дітей.
В колгоспній школі Цой швидко став одним з кращих учнів. Коли хлопчик закінчив школу, його відправили до Владивостока, щоб він там повчився і повернувся в колгосп агрономом. Але сталося по-іншому. Цой захопився хімією і морем. І ось він – хімік підводної наукової експедиції і секретар комсомольського осередку на підводному човні – сидить зараз у червоному кутку «Піонера» і грає в шашки з рожевощоким круглолицим Матвєєвим, комсомольцем-водолазом. Справи у Матвєєва погані: одна шашка заперта, решта дуже далеко, і виручити її навряд чи вдасться. Матвєєв глибоко задумався, схилившись над дошкою. Цой також задумався, але зовсім про інше, його чорні, з ледь скошеними повіками очі на темножовтому, довгому, чисто поголеному обличчі повільно обводять всіх тих, що зібралися у відсіці червоного кутка.
Цой бачить веселі обличчя, тверді, упевнені очі, він чує сміливий голос Марата, який запально, як завжди, спорить з океанографом Шелавіним. І навколо, час від часу, спокійний сміх, спокійний, безтурботний сміх.
Цоя в таких випадках часто охоплює якесь дивне, тривожне почуття. Він стає тоді неспокійним, кожна жилочка в ньому напружується, йому все здається, що він чогось недоглянув, щось пропустив, що треба ще щось перевірити, оглянути, закріпити гарненько. І йому хочеться тоді нагадувати всім, всім – друзям і товаришам, всім навколишнім, – нагадувати без кінця, що не можна бути безпечними, бездумно-спокійними і впевненими, ніби і немає більше небезпеки навколо, ніби немає вже жандармів і лихварів по той бік кордону…
І ще йому в такі хвилини з особливою непереборною силою хочеться зробити своїй новій батьківщині якийсь подарунок, принести їй в дар щось таке, що зробило б її ще могутнішою і неприступнішою і одночасно хоч трохи заспокоїло б його самого…
Але сьогодні, сидячи з Матвєєвим за шашками, він несподівано відчув, як радісно і гаряче кров заливає йому щоки від думки, що він начебто натрапив уже на якусь чудову ідею, що його таємна, ніби нездійсненна мрія про подарунок починає набирати хоч і невиразних, але все ж реальних обрисів.
«Коли б тільки пощастило практично розробити цю ідею… – думав Цой в радісному збудженні. – Море… Величезний, неосяжний Світовий океан… Який він великий! Які невичерпні багатства він ховає в собі! Треба лише уміти взяти їх в нього».
Дзвінкий голос комісара відірвав Цоя від цих думок:
– Матвєєв! Цой! Закінчуйте!
– Здавайся, Матвєєв, однаково партія програна. Час починати заняття.
Цой так заглибився в свої думки, що навіть не помітив, як у червоному кутку зібрався океанографічний гурток, керівником якого був Шелавін. На навчання прийшли механіки Ромейко і Козирєв, прибиральник Щербина, кок Білоголовий, водолаз Крутицький, препаратор Коро-льов, Марат Бронштейн – всі з зошитами і олівцями. В цьому гуртку працював і Матвєєв. Тому він заспішив і, кинувши останній погляд на дошку, здав Цою партію в явно безнадійному стані. Він на хвилину вибіг з відсіку, швидко повернувся з товстим зошитом і усівся за великим, накритим червоною скатеркою столом, навколо якого сиділи вже всі члени гуртка. Підійшов до столу і Цой. Вільного місця не було, і він влаштувався в одному кріслі з Павликом.
Від забинтованої Павликової голови йшов тонкий, ледве помітний запах йоду і ще якихось ліків, і Цою стало шкода хлопчика. Він обняв його за плечі, тепло пригорнув до себе, і так вони якийсь час спокійно сиділи в глибині м'якого крісла, уважно слухаючи Шелавіна. Раптом Павлик стрепенувся.
– Цой, Цой! – збуджено зашепотів хлопчик, дотяг-
шись до вуха свого приятеля. – Як жаль! Мені треба йти на перев'язку, я вже запізнююсь. Ти мені потім розкажи, Цой, про що зараз говоритиме Іван Степанович, Добре? А то Арсен Давидовим гніватиметься на мене…
***
Після шуму, гучних розмов і яскравого світла в червоному кутку Павлик, закрившії за собою двері, одразу ж опинився в тиші і м'якому матовому світлі безлюдного коридора. Тьмяно поблискували лаковані стіни і перебірки, попереду було видно перспективу вирізних арок, по боках в кожному відсіку на дверях біліли емальовані дощечки з синіми написами.
Павлик пройшов уже два відсіки, коли попереду почулося клацання автоматичного замка дверей і потім приглушене ритмічне скрипіння взуття – важкі кроки великої людини, що віддалялася.
«Скворешня!» тепло подумав Павлик і пішов швидше, щоб наздогнати свого друга, але зараз же подумав, що каюта Скворешні розташована значно далі, отже, це хтось інший.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
Завдяки ультразвуковим променям, випущеним гарматою чи пістолетом, клітинки живої істоти набували таких швидких коливань, що розривалися на частини, а молекули металів і мінералів розпадались на атоми, розрих-лялися і руйнувалися.
У той час як Крєпін, Власьєв, Лордкіпанідзе і ряд працівників, що помагали їм, закінчували вже побудову перших своїх ультразвукових апаратів, оборонна промисловість Радянського Союзу запропонувала Крєпіну звернути увагу на нове відкриття радянського ученого-винахідника Блейхмана в галузі інфрачервоних, або невидимих, теплових променів.
Невидимі теплові промені більшої чи меншої інтенсивності випускаються всяким нагрітим тілом – сонцем, гарячим утюгом, житловим будинком, теплокровною твариною, деревами і навіть рибами. З допомогою особливої апаратури інфрачервоне фотографування давно й широко застосовували в нічний час, під час густого туману, в сиру, дощову погоду. Піднявшись вночі на літаку на висоту п'ять-шість тисяч метрів, можна було робити знімки з відстані п'ятисот-шестисот кілометрів, використовуючи не тільки тепло, часом незначне, яке дають наземні речі, але й різницю між їхньою температурою і температурою навколишнього середовища. Вже були відомі інфрачервоні біноклі, якими можна було користуватися вночі, під час густого туману і в дощ.
Але до праць Блейхмана здавалося нерозв'язаним завдання – перехопити у водяному середовищі і перетворити на видиме зображення ті часто незначні по силі інфрачервоні теплові промені, які пускають у цьому середовищі його мешканці і різні предмети.
Температура водяних тварин звичайно дуже мало перевищує температуру води, що їх оточує. Лише водяні теплокровні ссавці, наприклад кити, кашалоти, дельфіни, тюлені, моржі, ламантини, які колись перейшли жити з суші у водяне середовище, зберігають високу температуру тіла завдяки своїм зовнішнім покровам – товстій шкірі і товстим шарам підшкірного жиру. Інші водяні тварини – молюски, морські зорі, раки, краби, черепахи, риби – майже все тепло, яке вони розвивають внаслідок своєї м'язової роботи і обміну речовин, втрачають, віддаючи його навколишній воді. Але все-таки це тепло вони віддають воді не повністю. Невелика частина його, – яка іноді вимірюється цілими градусами, а іноді не перевищує сотих долей градуса, – все ж лишається в їхньому тілі.
Для кращих наземних інфрачервоних фотоапаратів не становило вже великих труднощів уловлювати в повітрі навіть на значній відстані мізерні випромінювання дуже слабо нагрітих тіл. Для підводного ж інфрачервоного фотографування найважчим було те, що теплові промені, потрапляючи у водяне середовище, майже цілком жадібно поглиналися або відбивалися ним. І все ж апаратура Блейхмана була такою чутливою, що могла уловлювати ті майже невідчутні для найточніших приладів інфрачервоні промені, Які ще залишалися у воді. Правда, уловлювати їх ці прилади могли поки що лише на відстані якихось п'ятисот метрів від джерела випромінювання. В той же час апаратура Блейхмана була здатна при переході з водяного середовища в повітряне діяти, як найкраща наземна установка. Ця апаратура разом з тим була дуже портативною.
Крєпін з великою радістю прийняв пропозицію працівників оборонної промисловості. Він цілком оцінив винахід Блейхмана. За короткий час Крєпін разом з Блейхманом сконструювали невеликий ракетний снаряд, який міг з допомогою певного запасу стиснутих водню і кисню рухатися подібно до підводного човна і з його ж швидкістю. В цей снаряд, схожий на товстий півтораметровий огірок, були вмонтовані апарати Блейхмана з таким розрахунком, щоб їх об'єктиви були розсіяні по всій поверхні снаряда і могли ловити теплові промені з усіх боків.
Для підіймання в повітря Крєпін обладнав цей снаряд крилами, які могли висуватися з нього і розкриватися, як плавці летючої риби. Але справжню активність і практичність, справжнє повноцінне життя цьому снарядові надавала радіотелемеханіка. З допомогою радіопередавача вахтовий начальник корабля міг викидати снаряд з гнізда в борту корабля і посилати далеко, до п'ятдесяти кілометрів від нього, на рекогносцировку; з допомогою радіо пускався в хід автоматичний механізм ракетного двигуна снаряда, здійснювалося керування його рухами, маневрування, висування крил і підіймання в повітря. По радіо все, що було помічене фотоапаратами Блейхмана навколо снаряда на відстані п'ятисот метрів від нього, передавалося на екран центрального поста. Маючи постійно поперед себе і особливо зверху, біля поверхні океану, два таких розвідкових снаряди і кілька резервних у своїх кла-дових, підводний човен міг не боятися несподіваних зустрічей і з ще більшою певністю прокладати собі шлях у темних глибинах океану.
Коли Павлик вперше опинився в центральному посту управління підводного човна, його вразила надзвичайно велика кількість найрізноманітніших і дивовижних приладів, апаратів, механізмів, прикріплених до круглих стін, розміщених на щитах, на підставках і тумбах. Круговий екран з молочного скла йшов широкою смугою вгорі по стінах і, як купол, вкривав стелю приміщення. На ньому весь час змінювалися тіні риб і інших жителів океану, які швидко сновигали навколо підводного човна. Навіть непроникна темрява глибин не могла заховати ці створіння від всевидящих очей «Піонера».
Вахтовий командир міг керувати звідси роботою всіх найскладніших механізмів і машин корабля; але всі механізми і машини, взаємно зв'язані в загальній роботі, були настільки автоматизовані, що досить було дати імпульс основному з них, щоб почали працювати всі допоміжні. Якщо підводному човну необхідно було опуститися на якусь певну глибину, то командирові досить було поставити стрілку глибиноміра на цифру цієї глибини, щоб автоматично почали працювати механізми, які прибирають з верхньої площадки підводного човна поручні; після цього сам собою насувався обтічний ковпак, зачинявся люк, відкривалися клапани вентиляції і кінгстони баластних цистерн, які потім самі закривалися якраз на заданій глибині. Контрольні електричні лампочки зеленого кольору загорялись, як тільки починав працювати той чи інший агрегат, машина чи механізм, і продовжували горіти, поки робота була нормальною. Але при найменшій несправності зелена лампочка зараз же гасла і спалахувала червона – сигнал аварії. Проте жодній червоній лампочці з моменту пуску «Піонера» на воду не довелося досі спалахнути; всі апарати і механізми діяли бездоганно точно і злагоджено.
При такій автоматизації механізмів підводного човна зрозуміло, що екіпаж його міг бути дуже невеликий. Незважаючи на тисячу з лишком тонн водотоннажності судна, весь екіпаж «Піонера», якщо не рахувати членів наукової експедиції, складався лише з двадцяти чоловік. Та зате майже всі вони були спеціалістами високої кваліфікації, досвідченими підводниками, людьми випробуваної мужності, сміливими, винахідливими і безмежно відданими своїй великій вітчизні.
Розділ VIII
КЛАПТИК ПАПЕРУ
Цой добре пам'ятає своє сіре, нерадісне дитинство на околичній вулиці Гирина, в напівзруйнованій хатині. Постійний голод був вірним супутником його дитячих років.
Спогади про приниження, про вічне раболіпство шевця-батька перед лихварем, хазяїном сусідньої крамнички, перед жандармом на розі вулиці, перед кожним японським солдатом, перед кожним автомобілем, що іноді з'являвся на цій околиці, досі ще здіймали з глибини душі Цоя сором, гіркоту і гнів. Бідний кореєць був нікчемністю, прахом перед кожним міцним черевиком з квадратним солдатським носком чи з ніжним лакованим верхом.
У дванадцять років Цой потрапив до свого бездітного дядька в радянський рисовий колгосп біля озера Ханка, недалеко від Владивостока. Дядько усиновив його і влаштував у школу. Перший рік Цой провів у колгоспі, як у сні. Він усе боявся, що цей сон скінчиться, щастя розвіється, як дим, і він знову почує стукіт батькового шевського молотка в темній, вологій хатині, і скарги матері на дороговизну сойових бобів, і голодний плач менших дітей.
В колгоспній школі Цой швидко став одним з кращих учнів. Коли хлопчик закінчив школу, його відправили до Владивостока, щоб він там повчився і повернувся в колгосп агрономом. Але сталося по-іншому. Цой захопився хімією і морем. І ось він – хімік підводної наукової експедиції і секретар комсомольського осередку на підводному човні – сидить зараз у червоному кутку «Піонера» і грає в шашки з рожевощоким круглолицим Матвєєвим, комсомольцем-водолазом. Справи у Матвєєва погані: одна шашка заперта, решта дуже далеко, і виручити її навряд чи вдасться. Матвєєв глибоко задумався, схилившись над дошкою. Цой також задумався, але зовсім про інше, його чорні, з ледь скошеними повіками очі на темножовтому, довгому, чисто поголеному обличчі повільно обводять всіх тих, що зібралися у відсіці червоного кутка.
Цой бачить веселі обличчя, тверді, упевнені очі, він чує сміливий голос Марата, який запально, як завжди, спорить з океанографом Шелавіним. І навколо, час від часу, спокійний сміх, спокійний, безтурботний сміх.
Цоя в таких випадках часто охоплює якесь дивне, тривожне почуття. Він стає тоді неспокійним, кожна жилочка в ньому напружується, йому все здається, що він чогось недоглянув, щось пропустив, що треба ще щось перевірити, оглянути, закріпити гарненько. І йому хочеться тоді нагадувати всім, всім – друзям і товаришам, всім навколишнім, – нагадувати без кінця, що не можна бути безпечними, бездумно-спокійними і впевненими, ніби і немає більше небезпеки навколо, ніби немає вже жандармів і лихварів по той бік кордону…
І ще йому в такі хвилини з особливою непереборною силою хочеться зробити своїй новій батьківщині якийсь подарунок, принести їй в дар щось таке, що зробило б її ще могутнішою і неприступнішою і одночасно хоч трохи заспокоїло б його самого…
Але сьогодні, сидячи з Матвєєвим за шашками, він несподівано відчув, як радісно і гаряче кров заливає йому щоки від думки, що він начебто натрапив уже на якусь чудову ідею, що його таємна, ніби нездійсненна мрія про подарунок починає набирати хоч і невиразних, але все ж реальних обрисів.
«Коли б тільки пощастило практично розробити цю ідею… – думав Цой в радісному збудженні. – Море… Величезний, неосяжний Світовий океан… Який він великий! Які невичерпні багатства він ховає в собі! Треба лише уміти взяти їх в нього».
Дзвінкий голос комісара відірвав Цоя від цих думок:
– Матвєєв! Цой! Закінчуйте!
– Здавайся, Матвєєв, однаково партія програна. Час починати заняття.
Цой так заглибився в свої думки, що навіть не помітив, як у червоному кутку зібрався океанографічний гурток, керівником якого був Шелавін. На навчання прийшли механіки Ромейко і Козирєв, прибиральник Щербина, кок Білоголовий, водолаз Крутицький, препаратор Коро-льов, Марат Бронштейн – всі з зошитами і олівцями. В цьому гуртку працював і Матвєєв. Тому він заспішив і, кинувши останній погляд на дошку, здав Цою партію в явно безнадійному стані. Він на хвилину вибіг з відсіку, швидко повернувся з товстим зошитом і усівся за великим, накритим червоною скатеркою столом, навколо якого сиділи вже всі члени гуртка. Підійшов до столу і Цой. Вільного місця не було, і він влаштувався в одному кріслі з Павликом.
Від забинтованої Павликової голови йшов тонкий, ледве помітний запах йоду і ще якихось ліків, і Цою стало шкода хлопчика. Він обняв його за плечі, тепло пригорнув до себе, і так вони якийсь час спокійно сиділи в глибині м'якого крісла, уважно слухаючи Шелавіна. Раптом Павлик стрепенувся.
– Цой, Цой! – збуджено зашепотів хлопчик, дотяг-
шись до вуха свого приятеля. – Як жаль! Мені треба йти на перев'язку, я вже запізнююсь. Ти мені потім розкажи, Цой, про що зараз говоритиме Іван Степанович, Добре? А то Арсен Давидовим гніватиметься на мене…
***
Після шуму, гучних розмов і яскравого світла в червоному кутку Павлик, закрившії за собою двері, одразу ж опинився в тиші і м'якому матовому світлі безлюдного коридора. Тьмяно поблискували лаковані стіни і перебірки, попереду було видно перспективу вирізних арок, по боках в кожному відсіку на дверях біліли емальовані дощечки з синіми написами.
Павлик пройшов уже два відсіки, коли попереду почулося клацання автоматичного замка дверей і потім приглушене ритмічне скрипіння взуття – важкі кроки великої людини, що віддалялася.
«Скворешня!» тепло подумав Павлик і пішов швидше, щоб наздогнати свого друга, але зараз же подумав, що каюта Скворешні розташована значно далі, отже, це хтось інший.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67