моргав мені Ірод. Я знову розважно поклав на груди хреста, навіки осудивши того гидкого бузувіра.
Троє подорожан повернули до мене лиця. Вже не співали, і я раптом помітив, що хилить на вечір. Уздрів на небі хмари, облиті червоною барвою, і подумав: а що, коли це наука мені; кров повинна бути! Здається, то було виразним передвіщенням, а коли так, треба мені й це взяти на зуб. Я вдарив низького поклона перед тими злидарями і, мені здалося, недаремне.
Червоне коло сонця лягло на землю. Тепло дихала земля, від полів парувало, вивітрювався недавно пущений за землю очисний дощ. Грушня, біля якої зупинився, запахла так одурманливо, що мені у голові запаморочилося, і я раптом відчув, що сльози покотилися по обличчі.
— Боже великий, — прошепотів я. — З'яви мені виразніше волю свою. Навчи мене, що діяти маю в цьому світі, щоб таки доступитися твоєї благодаті.
Наступної хвилі я почув цокіт копит: од мене хутко віддалялися три вершники, заносячи з собою і вертеп, і звізду. Спершу мені здалося, що це неласка мені, але, розміркувавши, я таки збагнув послане мені знамення. Тож скочив і собі на коня й метнувся за ними. Горлав, щоб вони почекали, щоб спинилися й вислухали, бо я таки хотів із ними порадитися. Я мчав так, що вітер забивавсь у горлянку, аж доки не підхопила мене незрима сила, викинула із сідла, і я полетів над землею, плавко покручуючися.
І тут виникла біля тієї грушні, у полі тому, висока постать без обличчя, але в одежі, без ніг, але в черевиках, без рук, але з хиткими, як у живого, рукавами. Вона ступала через поле, а 'може, пливла; здається, кудись поспішала; здається, їй треба було когось у цім полі наздогнати. Вона раптом зупинилася й побачила на землі розіп'ятого чоловіка. Лежав, ніби неживий, ніс сизо світлів, великий і трохи дивний — цей чоловік спав, а може, й непритомний був; рота він розтулив і шкірив до неба жовті зуби. І той, ко-торий прийшов сюди, як тінь, той, котрий зацікавився раптом цим соньком чи знепритомнілим, відчув у грудях гострий біль. Йому дихання заклало від того, бо щось пізнав він неспівмірне між собою і тим розіп'ятим чолов'ягою з таким чудним носом. Постать озирнулася, ніби шукала на чому оперти погляд, і помітила позад себе ще одну тінь. Здивувалася, бо то не була тінь власна, стояла вона збоку, ще більш розмита, ніж він сам: мала поставу ченця Григорія, навіть була перетиснути в поясі очкуром так само, як він. Тоді тому високому й безликому незвідь од чого стало весело, і закинув він голову, як закидають, коли сміються. Але довкола стояла неозора тиша, як поле це і як забуття, в яке потрапив отой, на землі розіп'ятий.
Я здригнувся й прийшов до тями. В роті у мене було сухо, а голова запаморочено покручувалася. Звісна річ, на тілі не мав я й подряпини, хоч і падав начебто з коня, — кінь мій пасся неподалік. Я лежав під грушнею і розмірковував про той чудний сон чи видіння. Завжди вірив у сни і завжди бажав знати їхнє тлумачення. Серед моїх нечисленних книжок сонник був чи не найулюбленішою. Але сонник цей сон навряд чи розтлумачив би — це мав зробити я самовільно. Отож я й вирішив, що знамення мені майже незрозуміле, а коли так, то можна було якийсь час спокійно полежати і роздивитися крізь гілки ясно-блакитне небо, відчуваючи на душі спокій і мир.
2
Відтоді я й почав шукати собі спільників. Знав, що задумане мною річ нелегка, але чим важчий хрест, тим більшу втіху маємо відчувати. Я міркував над цим не одну ніч і не раз радився з однодумцями. Нарешті вирішив, що моє марнославство може задовольнити лише велике діло. Я вирішив протоптати міцну стежку до бога, самочинно постаючи за його честь.
Народ мій кволий і поступливий, думав я, він майже не осуджує різномисля, і в ньому через те починають гніздитися всілякі єресі. Більше дотримується поганства, ніж твердої, благочестивої віри, а верхівка його майже златиніла. Морок, блуд і поганство панують навкруги, й нелегко те викорчувати. Тільки нещадна непримиренність могла б нас вилікувати од цієї біди; непримиренність, зрештою, — одна з головних моїх признак.
Бог сприяв мені щоступня. Одне — чародійна зустріч із янголами, про яку вище оповіджено; друге — прислав він до Львова патріаршого посланця Дионизія і звів мене з ним.
Дионизій мав маленьке зморщене обличчя, але очі його світилися немалим розумом: він ніби зазирав у душу співрозмовникові. Ми сиділи тут-таки, у цьому шинку, де господарила моя сестра; сестру я випровадив до церкви на вечірню відправу. Перед нами лежала рівна площина столу, на якій горіла груба воскова свічка. Вона кволо освітлювала мого гостя, я бачив тільки його обличчя, коли він нахилявся до мене, щоб проказати щось важливіше й сокровенніше, а коли відхилявся, то губився із зору цілком. Здавалося, що він зникав тоді із помешкання, а я залишався сам на сам зі свічкою — миготливим і пильним оком.
— Край ваш, — казав Дионизій, — кипить поганством. Християнство не ввійшло тут у плоть і кров: просто ідоли, яким уклонялися ви до Володимира-хрестителя, здобули собі інші назви. Всі оці ваші купали, зажнивки, закрутки, весілля, всі оці забобони, яких існує тисяча і якими живе простий люд, найбільшою мірою поганські. Бо не різдво ви святкуєте, а вклоняєтеся поганському сонцю, не Великдень вам дорогий, а фарбовані яйця. Де це видано, щоб святилися ковбаси, поросята і пироги? Дажбога нарекли Христом, але не Христа шануєте, а того ж таки богопротивного ідола.
— Це болить мені не менше, — сказав я. — Ви достатньо пізнали наш край і помітили: найбільше наше нещастя у гнилості владик. Вони утопилися в богооблудному прагненні до наживи і чинять на очах мирян негідні і нестатечні вчинки. Риба гниє з голови, пане Дионизію!
— Патріарх відає про це, — мовив Дионизій. — Знаєте, що сказав Єремія найчільнішим львівським братчикам, коли востаннє сюди приїжджав? Його слухали тоді Юрій Рогатинець, Іван Красовський, Лесько Малецький і Стецько Мороховський. Патріарх висловив думку, що мета вашої братської спілки висока. Людина, вступивши у братство, вже не належить собі, а стає святим струментом у божих руках і мусить ділом та духом віддатися церкві. Земля наша наповнюється гріхами, і чиняться вони так само легко, як і забуваються. Так переповнюється чаша божого терпіння, і колись вона проллється. Мало для кого закони нашої церкви святі і непереступні, більшість ховає за ними сваволю, поганські звичаї, чаклунство і характерництво, розпусту і розтлінність.
— Свята правда! — прошепотів я захоплено, відчуваючи, що серце моє пробиває трем.
— Патріарх сказав тоді, що ваші братчики мають ходити повсюдно по вулицях, шинках та базарах, навіть прозирати стіни домів, де чиниться ганебне діло, — мусите знати душі своїх мирян, які відвідують наші церкви. Маєте проникати в найтаємніші й найзахищеніші криївки та схрони людських душ і там, де починається відступництво та блуд, поставати проти того гостро й непримиренно, кличучи таких на суд церкви.
Ці слова мастили єлеєм мені серце. Але я не міг не поділитися з патріаршим посланцем своїми сумнівами. Свічка горіла, як сторожке всюдисуще око, і я загубив у сутіні по той бік столу Дионизієве обличчя — старий передихав після довгої мови.
— Щоб здійснити патріарше бажання, — сказав я, — самого прагнення мало. Братства тут нічого не вдіють. Треба відшукати людей, яких можна було б тримати тільки для цього. Ми повинні мати підземелля й катів, а також патріарше благословення чинити так…
Грек мовчав. За полум'ям свічки його омі нерівно поблискували. Здалося тоді мені, що полум'я почало дивно розростатися. Більше того, воно нібито заповнило проміжок між мною і Дионизієм. Я дивився на старого крізь жовте вогняне плетиво, і мені від того аж очі боліли. Вирішувалося те, до чого я прагнув усе життя, про що мріяв і чого намагався конче досягти.
Трековий голос став глухий:
— Наша церква бідна, ми не можемо викладати гроші на таке діло. Патріархи, не вам мені казати, самі змушені приїжджати сюди по гріш. Саме тому дозволити собі інквізиції ми не можемо. Окрім того, теперішній патріарх цього напевне не благословить. Це значило б, що ми починаємо наслідувати західну церкву.
Я схвилювався. Слова, які хотів вимовити, забивали мені подих. Зараз, зараз я виповім те, що хотів висловити ще на початку нашої розмови. Але я почав заздалегідь:
— Сам я не маю великих маєтків, а розмови з магнатами, котрі тримаються правої віри, добрих наслідків не дали. Не хочуть про це слухати й наші братчики… Врешті, я сам не бідний. Маю кам'яницю, а в ній підземелля…
Я примовк. Грек кинув на мене поглядом, і я зрозумів, що він уже починає вловлювати хід моїх думок.
— Маю вірних людей, з'єднаних між собою не силою гроша, а переконань. На жаль, кошти братств, — сказав я, ледве стримуючи роздратування, — йдуть казна на що. Візьміть історію з викупом друкарні і запровадженням школи. Я ледве ублагав, щоб в устав школи був записаний уступець про наглядачів за учителями. Бо ті відразу ж почнуть пити й волочитися. Однак моє противенство школі й заходам щодо купівлі друкарні виявилося марні. Братчики, скажемо відверто, бажають, щоб їхні діти не були гірші за латинських. Знову-таки йдеться не про збереження віри, а про власні забаганки.
— На це треба зважати, — ухильно сказав Дионизій. — Не можемо вимагати, щоб миряни жили законами чорного духовенства. Окрім того, ми ведемо боротьбу проти латинства, а незнанням знання не побореш. Треба запалювати власне світло, щоб горіло воно сильніше супротивного…
Я відчув, що гнів заклекотів мені в горлі, і цього разу вже не зміг стриматися.
— Свята благочестива віра — ось найбільше світло! — вигукнув я і встиг помітити гримасу, що виразно пробігла по Дионизієвому обличчі.
— Темною називають її наші вороги, — рівно й сухо відказав грек. — А наш обов'язок довести, що ми — світло потужніше й правдивіше за латинське. Тому й заводяться школи.
Я не став устрявати в суперечку. Школи в нас були давно. Дионизій чудово знає, про що йдеться: всі хочуть наблизити наші школи до латинських. Але хай те, що різнить нас із цим чоловіком, піде на суд божий. Мене принаджувало спільне в нас. Тому я вирішив не йти більше манівцями, а висловити, що хотів, просто, зрозуміло і навпрямки.
— А коли я, — голос мій мимоволі набрав сили, — запропоную свій вихід? Коли я згоджуся без спілки з братствами виконати все, що заповідав патріарх Єремія, на власні кошти? Чи одержу я патріарше благословення?
Зависла тиша. Дионизій був загнаний у тісний кут. Дивився на мене через вогонь свічки пильно і вивчаючи. Я витримав його погляд. Крутіям важко розмовляти з людьми прямої волі, через те
я позирав на патріаршого посланця не без тріумфу. Він, очевидно, відчув це, бо відхилився у темінь, і звідти пролунали його багатозначні слова.
— Патріарх не може цього благословити, — повільно мовив він, — і то з багатьох причин. Не буду їх викладати, ви маєте зрозуміти мене без більших викладок та дізнань. Але можу запевнити, що він про те знатиме…
Мені й справді не треба було зайвих слів. Я зрозумів цього хитруна і задоволено звівся. Дионизій звівся також, розмовою були задоволені ми обидва.
3
Того разу ми засиділись у шинку і вже готувалися розійтися — крім своїх, не було тут ані душі. Врешті, про наш шинок пішла недобра слава — п'яниці, волоцюги, пройдисвіти й інша нечисть воліли нас обходити. Було це мені неприємно — надходила потреба вигадувати нові засоби для ловитви темної риби, котра так мало дбає про бога і сумління. Однак сьогодні я мав чітке про-чуття, щось нашіптувало мені затриматися довше й затримати своїх людей. Сестра моя, як завжди, стриміла у вікні для приманки — бути облудною їй ставало щоразу важче, бо, слухаючи наші розмови, вона переймалася вірою більше, ніж їй належало, і мені доводилося докладати зусиль щоб розтлумачити цій нерозумній голівці, що це воля божа і треба їй упокорюватися. Зрештою, я й сам починав потроху розчаровуватися: людці, які потрапляли в наші сіті, були дрібні, як і гріхи їхні: відьмацтво більш гадане, ніж справжнє, непоштиві слова проти церкви й попів — злочини це, без сумніву, тяжкі, але за ними не стоїть чогось такого, що збуджувало б мене й підносило б до високочинності. Мені праглося здибати злочинця виборнішого, від чого яскравіше проявилася б моя воля служити богові — душа моя прагла вивиситися до недосяжного.
— Вибачте мій гріх, панотче, — раптом долинув до мене солодко-закличний голос моєї сестри.
Ця завчена тирада пробудила мене. Я стрепенувся і відчув, що кров заграла в моїх жилах.
— Хто там? — запитав.
— Якогось ченця чорт несе, вибач мені, господи, — відказала сестра, і ми з нею відразу ж кинулися до дверей.
Чернець бабравсь у сінях, певне, зачинив ухідні двері, а на сходи піти не здогадувався. «Ну, ну, сміливіше!», — підігнав його я.
З темені виступила незвичайна проява. Розтріпане мокре волосся стриміло навсібіч, ряса була порвана, і крізь неї проглядало голе тіло, очі палали, а губи палахкотіли так червоно, що аж прискали.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20
Троє подорожан повернули до мене лиця. Вже не співали, і я раптом помітив, що хилить на вечір. Уздрів на небі хмари, облиті червоною барвою, і подумав: а що, коли це наука мені; кров повинна бути! Здається, то було виразним передвіщенням, а коли так, треба мені й це взяти на зуб. Я вдарив низького поклона перед тими злидарями і, мені здалося, недаремне.
Червоне коло сонця лягло на землю. Тепло дихала земля, від полів парувало, вивітрювався недавно пущений за землю очисний дощ. Грушня, біля якої зупинився, запахла так одурманливо, що мені у голові запаморочилося, і я раптом відчув, що сльози покотилися по обличчі.
— Боже великий, — прошепотів я. — З'яви мені виразніше волю свою. Навчи мене, що діяти маю в цьому світі, щоб таки доступитися твоєї благодаті.
Наступної хвилі я почув цокіт копит: од мене хутко віддалялися три вершники, заносячи з собою і вертеп, і звізду. Спершу мені здалося, що це неласка мені, але, розміркувавши, я таки збагнув послане мені знамення. Тож скочив і собі на коня й метнувся за ними. Горлав, щоб вони почекали, щоб спинилися й вислухали, бо я таки хотів із ними порадитися. Я мчав так, що вітер забивавсь у горлянку, аж доки не підхопила мене незрима сила, викинула із сідла, і я полетів над землею, плавко покручуючися.
І тут виникла біля тієї грушні, у полі тому, висока постать без обличчя, але в одежі, без ніг, але в черевиках, без рук, але з хиткими, як у живого, рукавами. Вона ступала через поле, а 'може, пливла; здається, кудись поспішала; здається, їй треба було когось у цім полі наздогнати. Вона раптом зупинилася й побачила на землі розіп'ятого чоловіка. Лежав, ніби неживий, ніс сизо світлів, великий і трохи дивний — цей чоловік спав, а може, й непритомний був; рота він розтулив і шкірив до неба жовті зуби. І той, ко-торий прийшов сюди, як тінь, той, котрий зацікавився раптом цим соньком чи знепритомнілим, відчув у грудях гострий біль. Йому дихання заклало від того, бо щось пізнав він неспівмірне між собою і тим розіп'ятим чолов'ягою з таким чудним носом. Постать озирнулася, ніби шукала на чому оперти погляд, і помітила позад себе ще одну тінь. Здивувалася, бо то не була тінь власна, стояла вона збоку, ще більш розмита, ніж він сам: мала поставу ченця Григорія, навіть була перетиснути в поясі очкуром так само, як він. Тоді тому високому й безликому незвідь од чого стало весело, і закинув він голову, як закидають, коли сміються. Але довкола стояла неозора тиша, як поле це і як забуття, в яке потрапив отой, на землі розіп'ятий.
Я здригнувся й прийшов до тями. В роті у мене було сухо, а голова запаморочено покручувалася. Звісна річ, на тілі не мав я й подряпини, хоч і падав начебто з коня, — кінь мій пасся неподалік. Я лежав під грушнею і розмірковував про той чудний сон чи видіння. Завжди вірив у сни і завжди бажав знати їхнє тлумачення. Серед моїх нечисленних книжок сонник був чи не найулюбленішою. Але сонник цей сон навряд чи розтлумачив би — це мав зробити я самовільно. Отож я й вирішив, що знамення мені майже незрозуміле, а коли так, то можна було якийсь час спокійно полежати і роздивитися крізь гілки ясно-блакитне небо, відчуваючи на душі спокій і мир.
2
Відтоді я й почав шукати собі спільників. Знав, що задумане мною річ нелегка, але чим важчий хрест, тим більшу втіху маємо відчувати. Я міркував над цим не одну ніч і не раз радився з однодумцями. Нарешті вирішив, що моє марнославство може задовольнити лише велике діло. Я вирішив протоптати міцну стежку до бога, самочинно постаючи за його честь.
Народ мій кволий і поступливий, думав я, він майже не осуджує різномисля, і в ньому через те починають гніздитися всілякі єресі. Більше дотримується поганства, ніж твердої, благочестивої віри, а верхівка його майже златиніла. Морок, блуд і поганство панують навкруги, й нелегко те викорчувати. Тільки нещадна непримиренність могла б нас вилікувати од цієї біди; непримиренність, зрештою, — одна з головних моїх признак.
Бог сприяв мені щоступня. Одне — чародійна зустріч із янголами, про яку вище оповіджено; друге — прислав він до Львова патріаршого посланця Дионизія і звів мене з ним.
Дионизій мав маленьке зморщене обличчя, але очі його світилися немалим розумом: він ніби зазирав у душу співрозмовникові. Ми сиділи тут-таки, у цьому шинку, де господарила моя сестра; сестру я випровадив до церкви на вечірню відправу. Перед нами лежала рівна площина столу, на якій горіла груба воскова свічка. Вона кволо освітлювала мого гостя, я бачив тільки його обличчя, коли він нахилявся до мене, щоб проказати щось важливіше й сокровенніше, а коли відхилявся, то губився із зору цілком. Здавалося, що він зникав тоді із помешкання, а я залишався сам на сам зі свічкою — миготливим і пильним оком.
— Край ваш, — казав Дионизій, — кипить поганством. Християнство не ввійшло тут у плоть і кров: просто ідоли, яким уклонялися ви до Володимира-хрестителя, здобули собі інші назви. Всі оці ваші купали, зажнивки, закрутки, весілля, всі оці забобони, яких існує тисяча і якими живе простий люд, найбільшою мірою поганські. Бо не різдво ви святкуєте, а вклоняєтеся поганському сонцю, не Великдень вам дорогий, а фарбовані яйця. Де це видано, щоб святилися ковбаси, поросята і пироги? Дажбога нарекли Христом, але не Христа шануєте, а того ж таки богопротивного ідола.
— Це болить мені не менше, — сказав я. — Ви достатньо пізнали наш край і помітили: найбільше наше нещастя у гнилості владик. Вони утопилися в богооблудному прагненні до наживи і чинять на очах мирян негідні і нестатечні вчинки. Риба гниє з голови, пане Дионизію!
— Патріарх відає про це, — мовив Дионизій. — Знаєте, що сказав Єремія найчільнішим львівським братчикам, коли востаннє сюди приїжджав? Його слухали тоді Юрій Рогатинець, Іван Красовський, Лесько Малецький і Стецько Мороховський. Патріарх висловив думку, що мета вашої братської спілки висока. Людина, вступивши у братство, вже не належить собі, а стає святим струментом у божих руках і мусить ділом та духом віддатися церкві. Земля наша наповнюється гріхами, і чиняться вони так само легко, як і забуваються. Так переповнюється чаша божого терпіння, і колись вона проллється. Мало для кого закони нашої церкви святі і непереступні, більшість ховає за ними сваволю, поганські звичаї, чаклунство і характерництво, розпусту і розтлінність.
— Свята правда! — прошепотів я захоплено, відчуваючи, що серце моє пробиває трем.
— Патріарх сказав тоді, що ваші братчики мають ходити повсюдно по вулицях, шинках та базарах, навіть прозирати стіни домів, де чиниться ганебне діло, — мусите знати душі своїх мирян, які відвідують наші церкви. Маєте проникати в найтаємніші й найзахищеніші криївки та схрони людських душ і там, де починається відступництво та блуд, поставати проти того гостро й непримиренно, кличучи таких на суд церкви.
Ці слова мастили єлеєм мені серце. Але я не міг не поділитися з патріаршим посланцем своїми сумнівами. Свічка горіла, як сторожке всюдисуще око, і я загубив у сутіні по той бік столу Дионизієве обличчя — старий передихав після довгої мови.
— Щоб здійснити патріарше бажання, — сказав я, — самого прагнення мало. Братства тут нічого не вдіють. Треба відшукати людей, яких можна було б тримати тільки для цього. Ми повинні мати підземелля й катів, а також патріарше благословення чинити так…
Грек мовчав. За полум'ям свічки його омі нерівно поблискували. Здалося тоді мені, що полум'я почало дивно розростатися. Більше того, воно нібито заповнило проміжок між мною і Дионизієм. Я дивився на старого крізь жовте вогняне плетиво, і мені від того аж очі боліли. Вирішувалося те, до чого я прагнув усе життя, про що мріяв і чого намагався конче досягти.
Трековий голос став глухий:
— Наша церква бідна, ми не можемо викладати гроші на таке діло. Патріархи, не вам мені казати, самі змушені приїжджати сюди по гріш. Саме тому дозволити собі інквізиції ми не можемо. Окрім того, теперішній патріарх цього напевне не благословить. Це значило б, що ми починаємо наслідувати західну церкву.
Я схвилювався. Слова, які хотів вимовити, забивали мені подих. Зараз, зараз я виповім те, що хотів висловити ще на початку нашої розмови. Але я почав заздалегідь:
— Сам я не маю великих маєтків, а розмови з магнатами, котрі тримаються правої віри, добрих наслідків не дали. Не хочуть про це слухати й наші братчики… Врешті, я сам не бідний. Маю кам'яницю, а в ній підземелля…
Я примовк. Грек кинув на мене поглядом, і я зрозумів, що він уже починає вловлювати хід моїх думок.
— Маю вірних людей, з'єднаних між собою не силою гроша, а переконань. На жаль, кошти братств, — сказав я, ледве стримуючи роздратування, — йдуть казна на що. Візьміть історію з викупом друкарні і запровадженням школи. Я ледве ублагав, щоб в устав школи був записаний уступець про наглядачів за учителями. Бо ті відразу ж почнуть пити й волочитися. Однак моє противенство школі й заходам щодо купівлі друкарні виявилося марні. Братчики, скажемо відверто, бажають, щоб їхні діти не були гірші за латинських. Знову-таки йдеться не про збереження віри, а про власні забаганки.
— На це треба зважати, — ухильно сказав Дионизій. — Не можемо вимагати, щоб миряни жили законами чорного духовенства. Окрім того, ми ведемо боротьбу проти латинства, а незнанням знання не побореш. Треба запалювати власне світло, щоб горіло воно сильніше супротивного…
Я відчув, що гнів заклекотів мені в горлі, і цього разу вже не зміг стриматися.
— Свята благочестива віра — ось найбільше світло! — вигукнув я і встиг помітити гримасу, що виразно пробігла по Дионизієвому обличчі.
— Темною називають її наші вороги, — рівно й сухо відказав грек. — А наш обов'язок довести, що ми — світло потужніше й правдивіше за латинське. Тому й заводяться школи.
Я не став устрявати в суперечку. Школи в нас були давно. Дионизій чудово знає, про що йдеться: всі хочуть наблизити наші школи до латинських. Але хай те, що різнить нас із цим чоловіком, піде на суд божий. Мене принаджувало спільне в нас. Тому я вирішив не йти більше манівцями, а висловити, що хотів, просто, зрозуміло і навпрямки.
— А коли я, — голос мій мимоволі набрав сили, — запропоную свій вихід? Коли я згоджуся без спілки з братствами виконати все, що заповідав патріарх Єремія, на власні кошти? Чи одержу я патріарше благословення?
Зависла тиша. Дионизій був загнаний у тісний кут. Дивився на мене через вогонь свічки пильно і вивчаючи. Я витримав його погляд. Крутіям важко розмовляти з людьми прямої волі, через те
я позирав на патріаршого посланця не без тріумфу. Він, очевидно, відчув це, бо відхилився у темінь, і звідти пролунали його багатозначні слова.
— Патріарх не може цього благословити, — повільно мовив він, — і то з багатьох причин. Не буду їх викладати, ви маєте зрозуміти мене без більших викладок та дізнань. Але можу запевнити, що він про те знатиме…
Мені й справді не треба було зайвих слів. Я зрозумів цього хитруна і задоволено звівся. Дионизій звівся також, розмовою були задоволені ми обидва.
3
Того разу ми засиділись у шинку і вже готувалися розійтися — крім своїх, не було тут ані душі. Врешті, про наш шинок пішла недобра слава — п'яниці, волоцюги, пройдисвіти й інша нечисть воліли нас обходити. Було це мені неприємно — надходила потреба вигадувати нові засоби для ловитви темної риби, котра так мало дбає про бога і сумління. Однак сьогодні я мав чітке про-чуття, щось нашіптувало мені затриматися довше й затримати своїх людей. Сестра моя, як завжди, стриміла у вікні для приманки — бути облудною їй ставало щоразу важче, бо, слухаючи наші розмови, вона переймалася вірою більше, ніж їй належало, і мені доводилося докладати зусиль щоб розтлумачити цій нерозумній голівці, що це воля божа і треба їй упокорюватися. Зрештою, я й сам починав потроху розчаровуватися: людці, які потрапляли в наші сіті, були дрібні, як і гріхи їхні: відьмацтво більш гадане, ніж справжнє, непоштиві слова проти церкви й попів — злочини це, без сумніву, тяжкі, але за ними не стоїть чогось такого, що збуджувало б мене й підносило б до високочинності. Мені праглося здибати злочинця виборнішого, від чого яскравіше проявилася б моя воля служити богові — душа моя прагла вивиситися до недосяжного.
— Вибачте мій гріх, панотче, — раптом долинув до мене солодко-закличний голос моєї сестри.
Ця завчена тирада пробудила мене. Я стрепенувся і відчув, що кров заграла в моїх жилах.
— Хто там? — запитав.
— Якогось ченця чорт несе, вибач мені, господи, — відказала сестра, і ми з нею відразу ж кинулися до дверей.
Чернець бабравсь у сінях, певне, зачинив ухідні двері, а на сходи піти не здогадувався. «Ну, ну, сміливіше!», — підігнав його я.
З темені виступила незвичайна проява. Розтріпане мокре волосся стриміло навсібіч, ряса була порвана, і крізь неї проглядало голе тіло, очі палали, а губи палахкотіли так червоно, що аж прискали.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20