Тому зітхнув і, як майже завжди, із жінкою згодився, хоча в його нутрі й кипів і нуртував казанець смоли, але не супроти жінки, а тих кобеляків, що до неї лазять. Через те наступного ранку зрихтував воза, вимостив соломою, накрив її рядном і допоміг вигідно вмоститися Явдосі. Відтак покотилися вулицею, в кожному обійсті якої стояли і старий, і стара, і молодий, і молода, а ще по купці дітей, від більших до дрібніших, і всі вони позбивались у тісні барвисті гуртки, аж подекуди затуляли одне одного, а менші мусили визирати з-за піл старших, і всі видавалися наче намальовані, бо безрухі, хіба якесь хлопча чи дівча тицькало в переїжджих брудним пальчиком. Іван їхав із нерушним обличчям, не роззираючись, а Явдоха звела гордо та пишно голову і позирала на сусідів з-під приспущених повік, і тільки Гапка Дмитриха не виставлялася так видимо, а прикипіла очком до дірки в тині, а що вглипнеш з такої малої шпарини? Отож її чари до Явдохи таки не досягли. А невістка Гапчина стояла відкрито зі скривленим в усмішечці ротом і не думаючи ховатися, бо не мала й чого: не вона ж варила ту кашу, хоч, правду сказати, бажала потайці, аби ту кашу було вивалено, а ще й гарячу, таки на голову її свекрухи, а не Явдохи, бо Явдоха була їй ніхто, а свекруха в'їлася доброю болячкою до самої печінки, і та болячка, здається, вже й загнивати починала.
– Тьху, тьху, тьху! – тричі сплюнула, не відриваючи їдкого ока від шпарини в тину Гапка. – А щоб тебе трасця била й перебила, доки доїдеш, і щоб розтрусила, а щоб вам, скаредникам і безчесникам, нецнотам бісовим, віз поламався і щоб коняка ваша скривіла на очі й на ноги. А щоб вам животи сперло і бігачка найшла, щоб вам святе сонійко у голови вдарило, а язики ваші брехливі, поки приїдете, в пащеках позасихали в паліччя, як оце те, що на тині!
І все це Гапка проказала без звичного торохкотіння, а таки повільно, повагом, щоб чортяка, до якого молилася і який, на її тверде переконання, мав би називатися Богом, таки добре розібрав, чого Гапка бажає і просить, бо ці чоловіки, кисло подумала жінка, все чомусь не можуть вловити своїми дерев'яними головами її мови.
– Гріх, мамо, так людей клясти! – сказала кривим ротиком, не змінюючи усмішки, невістка.
– Хіба то люди? – скрикнула, не міняючи пози, Гапка. – То нецноти, не люди! І не сунь не в своє діло свого кривого носа, бо як моя невістка мусиш бути на мойому боці, якщо хочеш зі мною доброго життя.
– А хіба я не на вашому? – невинно, але й кисло спитала невістка, скошуючи око, щоб побачити, чи справді кривий у неї ніс.
– Дивись мені, бо й тебе прокляну! А моє слово урекливе! – прошипіла Гапка. – І не заважай мені їх урікати!
Але за цей час віз достатньо відкотився, отож урікати не стало кого, через що Гапка сплюнула знову-таки тричі і звелася на повний зріст, бо в шпарку нічого не бачила.
Іван Пошивайло хотів поговорити із жінкою десь так само рішуче, як і з дяком, бо хоча й не запопав їх на невшетечництві, але той казанок зі смолою в грудях йому певно вибулькував, що рильця їхні таки в пушку, і перший тому доказ – швидка втеча із села дяка, отже, знає киця, чиє сало з'їла, – але не зміг. Одне, що дуже тарахкотів на нерівній дорозі віз, а друге, для балачки треба було б повернутися до жінки, відтак не бачив би дороги, а коник у них майже сліпий і міг би їх бозна-куди завезти. А третє, хоча й кипів йому в грудях отой пекельний казанець, але вуста чомусь не розтулялися, язик не бажав рухатися – добре відав, що коли б таку балачку почав, жінка, так вигідно умощена на рядні й досі безсловесна, почне на нього верещати, а з її досі сухих очей потече річка сліз, він же, коли таке траплялося, витримати того не міг, трахав дверима й ішов із хати; їдучи ж возом, того не вчиниш, отож вона криком та слізьми так його затуркає, що не знатиме, як розумніше повестися перед панами судовими, отож остерігся, аби не вийшло їм на гірше. Тому тільки й кинув позад себе кострубате:
– То що мені на суді говорити?
– А те, що я скажу, – голосно й чітко мовила Явдоха. – Я й говоритиму, бо це мене публіковано, а ти потверджуй!
Так вони й учинили перед полтавською старшиною і подали скаргу, яку записали до книг Полтавського уряду, що, мовляв, Гапка Дмитриха назвала прилюдно Явдоху нецнотою і завдала їй уразу, ніби мала з дяком невшетечність, чого напасниця доказати не могла, а вони, тобто Явдоха та її чоловік Іван Пошивайло, готові дати щодо того слушного довода.
Говорила Явдоха, а Іван стояв побіч і мовчав, хіба дививсь у кутка судового покою, скошуючи очі і трохи ніби відвертаючись від полкового підсудді, який їх допитував.
– Це сказала твоя жінка, – мовив суворо підсуддя, – а що змовиш ти, чоловіче?
– Скажу те саме, – відказав спроквола Іван. – Дамо про своє цнотливе мешкання слушного довода.
– Отже, Гапка Дмитриха на твою жінку нащекала? – спитав підсуддя, судді на той час у Полтаві не було, поїхав у якихось важливих оборудках, отож і вів з ними мову цей.
– Добре знаєте, пане наказний, – сказав не без політики Іван Пошивайло, – що таке баби, коли загризуться! Часом наварять такого пива, що й чортяка не вип'є, похлинеться! І де дідько не посіє, пане наказний, там баба вродить. А ще вам скажу на своє розуміння: біда бабу породила, а біду – чортова мати.
– Щось замудрив, пане пономарю, – показав зуби підсуддя. – Скажи ліпше просто і нефігурно: Гапка на твою жінку нащекала?
– Вони одна на одну щекали, пане наказний, але моя їй чести не публікувала, хіба жабою зголосила, тож і не уймала, а та бісиця мою нецнотою таки охрестила і честь їй уйняла.
– А сам жінку вважаєш за нецноту? – спитав підсуддя. – Чи вона в тебе чеснотлива?
Іван знову подививсь у куток, ніби там сидів невидимий підказько, і з чужого голосу він і говорив.
– Бачите, пане наказний, кажуть люди: то не жінка, як сім раз на день не обманить чоловіка. І це ще добра жінка, пане наказний, як тільки сім раз на день одурить. А де дві баби зійдуться, не вам мені казати, – це я вже до сварки – то там уже й торг, а як три, то й ярмарок. І де дві баби, сказати б, зберуться умісті, то не переспорить їх чоловіків і двісті. А коли…
– Постій, пане пономарю, зі своїми приказками! Ліпше скажи: жінка твоя цнотлива чи ні? – перебив підсуддя Івана.
– Ото я й кажу, пане наказний, – мовив, усе ще не відриваючи від кутка очей, Іван. – Всяк знає: не вір жінці, як чужому собаці, а інші речуть: «Не хвались жінкою у сім день, а хвались у сім літ», а я зі своєю, слава Богу, прожив сім літ і семеро день. І ще ви, панове судді, маєте знати: не та жінка нецнота, яку так називають, а та, яку з «лицем» мають і «лице» до суду поставили. Отож я супроти жінки своєї нічого лихого сказати не можу, бо поки що з нею, а вона зі мною. Тим і кажемо: живемо чеснотливо, і я нікому не дозволю щекати на неї. Коли ж є торг, то на ньому має щось продаватися, а не тільки бабські виграшки та ляскоти.
Виповівши ту орацію, пан пономар аж упрів, тож змушений був утерти піт з чола, а тоді знову зизо подививсь у куток.
– Наскільки я зрозумів твою мову, – сказав підсуддя, – своєї жінки в нецноті не винуватиш?
– Та де! – коротко повів Іван, ще й головою смикнув, ніби на плечах незручно сиділа.
– Тоді видаю наказа, – різко мовив суддя. – Хай решетилівський уряд чинить у тій справі слідство і подасть мені атестацію, а тоді справу розглянемо.
Явдоха під час орації свого чоловіка стояла сумирно й непорушно: білі руки склала на животі, черевички стулила, а лице мала сіре, ніби піщане, і тільки вряди-годи із того піску щось гостро зблискувало, ніби в пісок потрапило скло, а може, пробивалася струмка води. Але коли вийшли із судової канцелярії, Явдоха накинулася на чоловіка:
– Що це ти намолов?
– Не намолов, а тебе, скурву дочку, захищав, – зимно повів Іван Пошивайло й подивився на жінку так чорно, ніби ота смола, що кипіла цілу дорогу в казані його грудей, підступила попід очі, а відтак і плюхнула з них чорними вибухами.
– То оце я тобі така погана жінка? – плаксиво озвалася Явдоха.
– Жінка як жінка, – мовив понуро Іван. – Усіх вас чортяка на мотузку водить, а може, ви його!
І він узяв носа в два пальці і вишмаркнув у куряву чорні смоляні шмарклі.
Явдоха округлила очі і розтулила рота, але миттю стулила, блимнувши на чоловіка майже любасно.
– Думала, Іване, – сказала тепло, – що ти дурніший! Але ні, ти мудрий, тільки дурня із себе чомусь корчиш…
І саме в цей час, коли пролунали ці сакраментальні слова, на шкільному ґанку в недалекому селі дяк Григорій Комарницький пустив вибраний із люльки дим через ніздрі, вуха та очі, але не через рота, бо стулив його, і не для того, аби щось комусь затуманити, а щоб любо помріяти, адже був поетом, а поети, які не вміють мріяти, скудять свою віршотворну жилу, чого дяк поки що й не збирався чинити, та ж бо його вірші, певною мірою, годували його й сиріт-школярів, котрі в школі жили. Була ще одна причина для мрій: минуло вже чимало часу від того щасливого чи нещасливого вечора, коли двічі повечеряв у гостинній родині Пошивайлів, а по тому в його кишки наливалася сама кваша, здоблена куснем коржа чи хліба; трохи менше часу минуло, коли був задоволений інший його голод, сакраментальний, а роззиратися, щоб уконтентувати себе в новому селі черговою присмачкою, було зарано, окрім того, дяк хотів трохи затриматись у своїй вічній дорозі й перевести, нарешті, подиха. Отож і з цієї причини він бажав не так дій, як мрій. А ще йому сприяло чи докучало те, що з Явдохою остаточно не розійшовся, бо коли виходив рано вранці з тієї повітки-колодязя, в якому покупався цілу ніч, то Явдоха сказала йому виразно і без жіночого крутійства: хай її не забуває, бо не бажає позбуватися такого гарячого коханця. Отож чи закличе, коли випаде нагода, чи знайде його сама. Дяк розумів марність таких обітниць, але мав натуру трохи дивну: кількох водночас любити не міг, отож мусив дотримуватися поки що вірности Яв-досі, а може, вона його й причарувала, бо дала випити в тій чорній повітці, коли був розжарений, як черінь, якогось бридкого пійла, назвавши його узваром, і той напій, замість улитися до кишок, натурально остудивши внутрішній пал, розтікся всіма жилами та шпаринами його тіла і того пала в ньому, навпаки, затримав і розпалив. Ось чому в його мареннях була постійно присутня таки Явдоха, а ті, інші, з якими здибувався на подільських чи волинських селах, зробилися синіми тінями, аж ледве в його уяві ворушилися.
Маючи такі передумови, дяк вільно розсівся, обпершись спиною об стіну школи, і залишив на ґанку свого боввана, а сам, невидимий, як чинив це в Троянові, що про нього йому і згадувати було бридко, відштовхнувся босими ногами, також невидимими, ніби виринав із води, і та повітряна вода викинула його аж на небо, де він розтікся в подобі осяяної сонцем хмарки, тобто вільно лежав на повітряній воді, не рухаючи ані руками, ані ногами, а обличчям догори – бажав-бо уздріти всі сім небес. Відтак досить на ті небеса надивився, немало там побачивши: був там уявний ліс, де росли дивні дерева, засипані фігами, помаранчами, цитринами, грушами, яблуками, сливами та вишнями, але нетутешніми – виявилися такі великі, яких на землі не буває: вишні і сливи – як земні яблука, а груші та яблука – як гарбузи, а небесні гарбузи, котрі також там були, – з Явдошину повітку, в якій пропадав цілу ніч, і в кожного гарбуза він запримітив двері, зачинені на лірникові замки, і тільки одні відчинилися, і в них постала, вилита із закам'янілого меду, Явдоха, яка засміялася любашно й поманила його пальцем. У той же час із-за її спини висунулася чорне подіб'я Івана Пошивайла, чудово прикрашене щедро розрослими оленячими рогами. Саме тому дяк Григорій Комарницький вирішив відвернутися, ніби не помітив тих сласних Явдошиних кивів-заманок, тим більше, що у вирячених очах Івана Пошивайла видимо варилася смола, а поплив, звільна похитуючись і нешвидко помахуючи, як чорногуз крильми, руками, туди, де витинався золотий і срібний палац, споруджений із хмар та сонячного проміння. А коли наблизився, не міг не згукнути уражено, адже стіни палацу виявилися викладені із жовтих коржів та білих полтей сала, а зовсім не із хмар та сонячного проміння, а рами того палацу фігурно викладені чи обкладені грубими начиненими кров'ю та гречкою кишками, а замість шиб уставлені тонко нарізані в найгрубшому місці рожеві шинки й руляди. Дах же витинався пірниковий, а двері заступали печені барани та кабани, що тримали в роті по хріновому кореню. Мур того палацу виклався із круглих і запашних хлібин, запашних тому, що вітерець, який звільна розвіював солом'яне волосся Комарницького, доносив хлібного духа та й інші чудові пахощі аж сюди, де вільно плавав, розкинувши руки й ноги. Над тим палацом стояли хмари іншого, вищого неба, де часом блискало й погримувало, а відтак ішов дощ із вареників та сметани. Дяк навіть рота розтулив, щоб хоч трохи того дива потрапило йому до рота, але вареники, густо змочені у сметані, до нього так і не долетіли, а розчинились десь неподалік палацу, осипаючись на твердь, якої не міг досягти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32
– Тьху, тьху, тьху! – тричі сплюнула, не відриваючи їдкого ока від шпарини в тину Гапка. – А щоб тебе трасця била й перебила, доки доїдеш, і щоб розтрусила, а щоб вам, скаредникам і безчесникам, нецнотам бісовим, віз поламався і щоб коняка ваша скривіла на очі й на ноги. А щоб вам животи сперло і бігачка найшла, щоб вам святе сонійко у голови вдарило, а язики ваші брехливі, поки приїдете, в пащеках позасихали в паліччя, як оце те, що на тині!
І все це Гапка проказала без звичного торохкотіння, а таки повільно, повагом, щоб чортяка, до якого молилася і який, на її тверде переконання, мав би називатися Богом, таки добре розібрав, чого Гапка бажає і просить, бо ці чоловіки, кисло подумала жінка, все чомусь не можуть вловити своїми дерев'яними головами її мови.
– Гріх, мамо, так людей клясти! – сказала кривим ротиком, не змінюючи усмішки, невістка.
– Хіба то люди? – скрикнула, не міняючи пози, Гапка. – То нецноти, не люди! І не сунь не в своє діло свого кривого носа, бо як моя невістка мусиш бути на мойому боці, якщо хочеш зі мною доброго життя.
– А хіба я не на вашому? – невинно, але й кисло спитала невістка, скошуючи око, щоб побачити, чи справді кривий у неї ніс.
– Дивись мені, бо й тебе прокляну! А моє слово урекливе! – прошипіла Гапка. – І не заважай мені їх урікати!
Але за цей час віз достатньо відкотився, отож урікати не стало кого, через що Гапка сплюнула знову-таки тричі і звелася на повний зріст, бо в шпарку нічого не бачила.
Іван Пошивайло хотів поговорити із жінкою десь так само рішуче, як і з дяком, бо хоча й не запопав їх на невшетечництві, але той казанок зі смолою в грудях йому певно вибулькував, що рильця їхні таки в пушку, і перший тому доказ – швидка втеча із села дяка, отже, знає киця, чиє сало з'їла, – але не зміг. Одне, що дуже тарахкотів на нерівній дорозі віз, а друге, для балачки треба було б повернутися до жінки, відтак не бачив би дороги, а коник у них майже сліпий і міг би їх бозна-куди завезти. А третє, хоча й кипів йому в грудях отой пекельний казанець, але вуста чомусь не розтулялися, язик не бажав рухатися – добре відав, що коли б таку балачку почав, жінка, так вигідно умощена на рядні й досі безсловесна, почне на нього верещати, а з її досі сухих очей потече річка сліз, він же, коли таке траплялося, витримати того не міг, трахав дверима й ішов із хати; їдучи ж возом, того не вчиниш, отож вона криком та слізьми так його затуркає, що не знатиме, як розумніше повестися перед панами судовими, отож остерігся, аби не вийшло їм на гірше. Тому тільки й кинув позад себе кострубате:
– То що мені на суді говорити?
– А те, що я скажу, – голосно й чітко мовила Явдоха. – Я й говоритиму, бо це мене публіковано, а ти потверджуй!
Так вони й учинили перед полтавською старшиною і подали скаргу, яку записали до книг Полтавського уряду, що, мовляв, Гапка Дмитриха назвала прилюдно Явдоху нецнотою і завдала їй уразу, ніби мала з дяком невшетечність, чого напасниця доказати не могла, а вони, тобто Явдоха та її чоловік Іван Пошивайло, готові дати щодо того слушного довода.
Говорила Явдоха, а Іван стояв побіч і мовчав, хіба дививсь у кутка судового покою, скошуючи очі і трохи ніби відвертаючись від полкового підсудді, який їх допитував.
– Це сказала твоя жінка, – мовив суворо підсуддя, – а що змовиш ти, чоловіче?
– Скажу те саме, – відказав спроквола Іван. – Дамо про своє цнотливе мешкання слушного довода.
– Отже, Гапка Дмитриха на твою жінку нащекала? – спитав підсуддя, судді на той час у Полтаві не було, поїхав у якихось важливих оборудках, отож і вів з ними мову цей.
– Добре знаєте, пане наказний, – сказав не без політики Іван Пошивайло, – що таке баби, коли загризуться! Часом наварять такого пива, що й чортяка не вип'є, похлинеться! І де дідько не посіє, пане наказний, там баба вродить. А ще вам скажу на своє розуміння: біда бабу породила, а біду – чортова мати.
– Щось замудрив, пане пономарю, – показав зуби підсуддя. – Скажи ліпше просто і нефігурно: Гапка на твою жінку нащекала?
– Вони одна на одну щекали, пане наказний, але моя їй чести не публікувала, хіба жабою зголосила, тож і не уймала, а та бісиця мою нецнотою таки охрестила і честь їй уйняла.
– А сам жінку вважаєш за нецноту? – спитав підсуддя. – Чи вона в тебе чеснотлива?
Іван знову подививсь у куток, ніби там сидів невидимий підказько, і з чужого голосу він і говорив.
– Бачите, пане наказний, кажуть люди: то не жінка, як сім раз на день не обманить чоловіка. І це ще добра жінка, пане наказний, як тільки сім раз на день одурить. А де дві баби зійдуться, не вам мені казати, – це я вже до сварки – то там уже й торг, а як три, то й ярмарок. І де дві баби, сказати б, зберуться умісті, то не переспорить їх чоловіків і двісті. А коли…
– Постій, пане пономарю, зі своїми приказками! Ліпше скажи: жінка твоя цнотлива чи ні? – перебив підсуддя Івана.
– Ото я й кажу, пане наказний, – мовив, усе ще не відриваючи від кутка очей, Іван. – Всяк знає: не вір жінці, як чужому собаці, а інші речуть: «Не хвались жінкою у сім день, а хвались у сім літ», а я зі своєю, слава Богу, прожив сім літ і семеро день. І ще ви, панове судді, маєте знати: не та жінка нецнота, яку так називають, а та, яку з «лицем» мають і «лице» до суду поставили. Отож я супроти жінки своєї нічого лихого сказати не можу, бо поки що з нею, а вона зі мною. Тим і кажемо: живемо чеснотливо, і я нікому не дозволю щекати на неї. Коли ж є торг, то на ньому має щось продаватися, а не тільки бабські виграшки та ляскоти.
Виповівши ту орацію, пан пономар аж упрів, тож змушений був утерти піт з чола, а тоді знову зизо подививсь у куток.
– Наскільки я зрозумів твою мову, – сказав підсуддя, – своєї жінки в нецноті не винуватиш?
– Та де! – коротко повів Іван, ще й головою смикнув, ніби на плечах незручно сиділа.
– Тоді видаю наказа, – різко мовив суддя. – Хай решетилівський уряд чинить у тій справі слідство і подасть мені атестацію, а тоді справу розглянемо.
Явдоха під час орації свого чоловіка стояла сумирно й непорушно: білі руки склала на животі, черевички стулила, а лице мала сіре, ніби піщане, і тільки вряди-годи із того піску щось гостро зблискувало, ніби в пісок потрапило скло, а може, пробивалася струмка води. Але коли вийшли із судової канцелярії, Явдоха накинулася на чоловіка:
– Що це ти намолов?
– Не намолов, а тебе, скурву дочку, захищав, – зимно повів Іван Пошивайло й подивився на жінку так чорно, ніби ота смола, що кипіла цілу дорогу в казані його грудей, підступила попід очі, а відтак і плюхнула з них чорними вибухами.
– То оце я тобі така погана жінка? – плаксиво озвалася Явдоха.
– Жінка як жінка, – мовив понуро Іван. – Усіх вас чортяка на мотузку водить, а може, ви його!
І він узяв носа в два пальці і вишмаркнув у куряву чорні смоляні шмарклі.
Явдоха округлила очі і розтулила рота, але миттю стулила, блимнувши на чоловіка майже любасно.
– Думала, Іване, – сказала тепло, – що ти дурніший! Але ні, ти мудрий, тільки дурня із себе чомусь корчиш…
І саме в цей час, коли пролунали ці сакраментальні слова, на шкільному ґанку в недалекому селі дяк Григорій Комарницький пустив вибраний із люльки дим через ніздрі, вуха та очі, але не через рота, бо стулив його, і не для того, аби щось комусь затуманити, а щоб любо помріяти, адже був поетом, а поети, які не вміють мріяти, скудять свою віршотворну жилу, чого дяк поки що й не збирався чинити, та ж бо його вірші, певною мірою, годували його й сиріт-школярів, котрі в школі жили. Була ще одна причина для мрій: минуло вже чимало часу від того щасливого чи нещасливого вечора, коли двічі повечеряв у гостинній родині Пошивайлів, а по тому в його кишки наливалася сама кваша, здоблена куснем коржа чи хліба; трохи менше часу минуло, коли був задоволений інший його голод, сакраментальний, а роззиратися, щоб уконтентувати себе в новому селі черговою присмачкою, було зарано, окрім того, дяк хотів трохи затриматись у своїй вічній дорозі й перевести, нарешті, подиха. Отож і з цієї причини він бажав не так дій, як мрій. А ще йому сприяло чи докучало те, що з Явдохою остаточно не розійшовся, бо коли виходив рано вранці з тієї повітки-колодязя, в якому покупався цілу ніч, то Явдоха сказала йому виразно і без жіночого крутійства: хай її не забуває, бо не бажає позбуватися такого гарячого коханця. Отож чи закличе, коли випаде нагода, чи знайде його сама. Дяк розумів марність таких обітниць, але мав натуру трохи дивну: кількох водночас любити не міг, отож мусив дотримуватися поки що вірности Яв-досі, а може, вона його й причарувала, бо дала випити в тій чорній повітці, коли був розжарений, як черінь, якогось бридкого пійла, назвавши його узваром, і той напій, замість улитися до кишок, натурально остудивши внутрішній пал, розтікся всіма жилами та шпаринами його тіла і того пала в ньому, навпаки, затримав і розпалив. Ось чому в його мареннях була постійно присутня таки Явдоха, а ті, інші, з якими здибувався на подільських чи волинських селах, зробилися синіми тінями, аж ледве в його уяві ворушилися.
Маючи такі передумови, дяк вільно розсівся, обпершись спиною об стіну школи, і залишив на ґанку свого боввана, а сам, невидимий, як чинив це в Троянові, що про нього йому і згадувати було бридко, відштовхнувся босими ногами, також невидимими, ніби виринав із води, і та повітряна вода викинула його аж на небо, де він розтікся в подобі осяяної сонцем хмарки, тобто вільно лежав на повітряній воді, не рухаючи ані руками, ані ногами, а обличчям догори – бажав-бо уздріти всі сім небес. Відтак досить на ті небеса надивився, немало там побачивши: був там уявний ліс, де росли дивні дерева, засипані фігами, помаранчами, цитринами, грушами, яблуками, сливами та вишнями, але нетутешніми – виявилися такі великі, яких на землі не буває: вишні і сливи – як земні яблука, а груші та яблука – як гарбузи, а небесні гарбузи, котрі також там були, – з Явдошину повітку, в якій пропадав цілу ніч, і в кожного гарбуза він запримітив двері, зачинені на лірникові замки, і тільки одні відчинилися, і в них постала, вилита із закам'янілого меду, Явдоха, яка засміялася любашно й поманила його пальцем. У той же час із-за її спини висунулася чорне подіб'я Івана Пошивайла, чудово прикрашене щедро розрослими оленячими рогами. Саме тому дяк Григорій Комарницький вирішив відвернутися, ніби не помітив тих сласних Явдошиних кивів-заманок, тим більше, що у вирячених очах Івана Пошивайла видимо варилася смола, а поплив, звільна похитуючись і нешвидко помахуючи, як чорногуз крильми, руками, туди, де витинався золотий і срібний палац, споруджений із хмар та сонячного проміння. А коли наблизився, не міг не згукнути уражено, адже стіни палацу виявилися викладені із жовтих коржів та білих полтей сала, а зовсім не із хмар та сонячного проміння, а рами того палацу фігурно викладені чи обкладені грубими начиненими кров'ю та гречкою кишками, а замість шиб уставлені тонко нарізані в найгрубшому місці рожеві шинки й руляди. Дах же витинався пірниковий, а двері заступали печені барани та кабани, що тримали в роті по хріновому кореню. Мур того палацу виклався із круглих і запашних хлібин, запашних тому, що вітерець, який звільна розвіював солом'яне волосся Комарницького, доносив хлібного духа та й інші чудові пахощі аж сюди, де вільно плавав, розкинувши руки й ноги. Над тим палацом стояли хмари іншого, вищого неба, де часом блискало й погримувало, а відтак ішов дощ із вареників та сметани. Дяк навіть рота розтулив, щоб хоч трохи того дива потрапило йому до рота, але вареники, густо змочені у сметані, до нього так і не долетіли, а розчинились десь неподалік палацу, осипаючись на твердь, якої не міг досягти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32