Зирнув понуро на осяйне, кругле лице цієї чортової, як подумав, баби і, хоч як хотілося прогнати її з-перед віч, але цього як урядова особа вчинити не міг. Тому гукнув гайдука і сказав, повільно цідячи крізь вуса:
– Піди-но, Степане й заарештуй паньматку за отруєння панотця. Чи судитиме її духовний, чи городський суд, то вже не наше діло, але свого урядового обов'язка маємо сповнити. І не барися!
6
Саме в цей час дяк Григорій Комарницький у сусідньому селі, задимівши довкола себе чимало простору, аж ледве з того диму проглядав, продовжував метикувати, тобто купатись у спогадових хвилях, запізніло витворюючи до своєї драми Пролога…
Він уже пройшов від села Сорочого до Воронина, а від Воронина до Синичого, а із Синичого мусив піти взимку, то, звісно, далеко забігти не зміг, щоб не пропасти між хуртовин та завій чи не примерзнути десь до засипаного снігом і покритого кригою шляху. Через це дістався до найближчого посілля – села Одудячого, саме того, звідкіля перейде згодом до Троянова, села злодійського та відьомського, а відтак упритул наблизився до свого Протазиса.
Цього разу йому пощастило, бо наздогнали його дорогою сани: господар згодився підвезти, а заодно довідався, що в Одудячому вчителя нема, бо попереднього селяни вигнали як п'яницю та заводіяку, отож там можна буде й зупинитися. А Одудячим їхнє село, охоче сповістив господар, зветься зовсім не тому, що там багато водиться одудів, а тому, що виробляють у ньому небувалі дуди, а ще й дудочки, котрі продають на ярмарках, бо дуд не продають, отож у насмішку їхнє село сусіди так і назвали. Він сам, оповів візниця, виробляє такі дудки, а на запитання Григорія, яка різниця між дудами та дудочками, візниця довгий час мовчав, а тоді сакраментально сповістив, що дудочки – це дудочки і не більше, а дуди – не те.
– А що? – спитав дяк Григорій Комарницький.
– Бачиш, коли на дуду заграти, то пташки злітаються, ніби підспівати. Є й такі мастаки до грання, що вміють скликати всіляке гаддя або й відводити його від села, а є, що від їхнього дудання корови ліпше дояться, а щодо кіз, – сказав цей майстровитий чоловік, – дуди ще не вигадали, так само й на дику звірину. Я, хоч і старався, але таки нічого не вийшло. Але коні, – сповістив візниця, – дуди слухаються.
І щоб доказати те, вийняв з пазухи якогось окоренка й почав грати. І справді, коні побігли від того швидше. Відтак заграв повільніше, і коні біг уповільнили.
– Оце так, як бачиш, дяче, – сказав чоловік. – А одудів у нас і в помині нема.
На те дяк Григорій Комарницький по-своєму втішився, адже й сам умів грати на лютні та на кобзі. Одне тільки, що ані лютні, ані кобзи не мав, а ще був, як знаємо, добрий співака, не кажучи вже про складання віршів та пісень.
– Одного тільки, пане дяче, в нас стережіться, – сказав чоловік і сховав дуду. – Дуже фіндюристе в нас жіноцтво, а ти ладний на обличчя, а ще, сказати б, свіжа кров.
грудях дяка від цього сповіщення похололо, але він сказав героїчно:
– Цього не боюся, бо заклявся не мати з білими головами до діла!
– Не зарікайся, дяче, – сумно мовив візниця. – У нас баб по сім за цибулю, а де чорт, сам, певне, відаєш, там і баба. Бувають і такі, що біля неї й по десять чортів сидить та ще й на дванадцять сідал гуляють. І коли мало, пане дяче, скажу ще й таке: біда бабу породила, а біду чортова мати…
– А чи не б'є тебе жінка, чоловіче? – прозірливо спитав дяк. На те чоловік сплюнув і сказав загадково:
– Жінка поб'є, а свиня з'їсть – все рівно! Але не зважай! Коли не слабкий до цього плоду, то й боятися нічого, хоча зароку на душу не бери. З нашим братом, мужем, усяке може приключитися!
То було вчасне остереження і по-своєму чесне, і коли б таке трапилось улітку, дяк би те Одудяче напевне б обминув, але жупанець, що йому віддала з плеча покійного чоловіка Хвенна, грів мало, тож дяк устиг добряче змерзнути. Тому махнув рукою й подумав: цей візниця, мабуть, од білих голів чимось тяжко уражений, отож про них не так розум його говорить, як ураза. А ще вимітив у мові візниці: надто часто згадує чорта, отож пильно озирнув його ззаду: а чи не до чорта підсів, адже відомо, що чорти й на дуду грають, і на скрипицю, і до жіночок ласо підтоптуються, не завжди й без успіху, тож радо того городчика ратичками й толочать. Але, сказати по правді, дяк не був аж такий забобонний, щоб у кожному візниці та дудареві бачити чорта, та й пильний розгляд у спину нічого на поміту не приніс.
Отак він прибув в Одудяче з візницею – звали його Максим Дударчук, бо й півсела тут були Дударчуки, а ще півсела – Дуди, і Дудники, і Дударі, а кілька родин – Дудчаки, отож тільки він один, потрапивши в те посілля, не носив подібного прізвища. Із тим візницею навіть потоваришував, бо Максим згодився навчити його мистецтва дудати, а Григорій – своєї пісні про комара та муху, бо, як виявилося, тільки в цьому селі її не знали, і це, мабуть, тому, що жили надто замкнутим, самодостатнім життям, навіть дівчат не приводили із сусідніх сіл, а шлюбилися тільки поміж себе. І це тому, що жінки тут складали ніби осібну громаду, так само й чоловіки, начебто колись, бозна-коли, тут зійшлося два племені: чоловіче, схильне не так до роботи, як до дудання й чаркування, а друге – жіноче, схильне і до роботи, й до корпоративних жіночих сходин, про що оповів дяку Комарницькому Максим Дударчук, ще й суворо застеріг, щоб дяк і не намагався щось про ті сходини вивідувати, а тим більше на них потрапляти, бо жінки можуть признати в ньому «прісну душу», а це, сказати б, вельми небезпечно.
– Що ж можуть учинити? – спитав здивовано дяк.
– Те, що кнуру, аби в нього м'ясо та сало сечею не відгонило, – політично сказав Максим, ще й ліве око примружив. – А коли тобі дуже заскалить жилу, – повідав далі цей навчитель та доброзичливець у перерві між гранням та дяковим співанням, – то на тих чортиць не кидайся – котрась із них сама тебе знайде, бо, коли таке з чоловіком трапляється, вони чуткі стають. Коли ж знайде, не дуже опирайся, бо з'їдять – лихі вельми робляться.
Це не вельми захопило дяка Комарницького, і він, подумки постановивши, що пробуде тут тільки до тепла (бо кому хочеться, щоб його з'їли?), обережно поцікавився: чому був прогнаний його попередник-дяк, хоч на це Максим уже йому нібито відповідь давав. Скажемо, що цю розмову вели вони за чаркою.
– А тому й вигнали, – значуще сказав Максим, – бо він, нехайний бувши, поліз одній удовиці під спідниці, а в нас звичаї суворі й за перелюбство карають не через суд, а громадою.
Григорій Комарницький при цьому зауважив, що раніше прогнаний дяк звинувачувався у пияцтві (при тому, що всі чоловіки тут пияки) і заводіяцтві (оскарження доволі непевне).
– Стривай, – сказав дяк Григорій. – Але ж сам сказав: коли котра мене знайде, щоб не опирався.
– Бачиш, – спокійно пояснив Максим. – Коли вже якась захоче тебе, то так усе обставить, що ніяка старшина вас не знайде й не викриє. За перелюбство в нас хапають тільки тоді, коли ти хочеш, а вона ні, а ти до неї ще й набиваєшся. А коли сама захоче, те діло інакше, сам знаєш: де чорт не пройде, пусти бабу.
І хоча дяк і вивчав у Київській академії науку логіку, але в цьому селі вона, здається, творилася за такими законами, яких учені мужі ще не пізнали.
Іще одну річ завважив дяк: чоловіки в селі були низькі, окоренкуваті, із сивими очима, з попелястим волоссям, повільні в рухах та діях, а жінки високі, статні, з очима та волоссям чорним, до того ж розріз очниць мали навкісний, ледь звужений, а самі рухалися жваво й стрімко. Але найцікавіше, що помітив: хоч Максим ще в дорозі сказав, що жінки їхнього села фіндюристі, але віталися перші, а оті дивні чорні й палкі очі молодші відвертали, а старші приглядалися відвертіше, але без жодних зальотних стрілянь та іскор. Про це й оповістив Григорій Максиму; до речі, був то простий чоловік, але напрочуд розсудливий, навіть мова в нього була хоч і селянська, але плавка й не кострубата.
– Це тому, що тепер зима, – сказав Максим, – а взимку вони наче сплять, принаймні в тому ділі. Та й у кішок не завше буває любовна пора.
На цього резона дяк Григорій Комарницький полегшено зітхнув, адже після пристрастей у Ворониному, Сорочому та Синичому трохи й отухи праг, не кажучи вже про те, що заклявся щодо жіночого племені. Отож твердо вирішив: тільки настане тепло, покинути це дивне село не гаючись, бо твердо покластися на себе в таких справах не міг, і хай воно, те Одудяче, собі дудає чоловічими ротами, і хай кипить у жіночих тілах – нема йому до того діла! Єдине, що звідсіля візьме: навчиться грати на дуді, а може, якогось чарівницького струмента й собі випросить. Але й ця справа, скажемо наперед, йому не вдалася, бо, як сказав принагідно Максим, на дуді дяка грати він навчить, а струмента з села винести не дозволить, бо це так у їхніх звичаях: хто село покидає, а в них таке зрідка трапляється хіба з прибульцями, то дуду має залишити, хіба сопілку дозволять узяти, тобто дудочку. Спокійно і в достатку прожив дяк у цьому селі до тепла: люди давали на школу щедрі приноси, учні були здібні й швидкі до науки, та й у селі чоловіків неписьменних майже не було, навіть деякі жінки вміли читати й писати.
І от однієї залитої срібним молоком ночі, коли місяць царював серед неба і коли відбувається струс, від якого зима відступає в холодні небесні рури, а натомість приходить весна, дяк Григорій Комарницький прокинувся від дивних звуків: село грало й співало. Звідусіль лилася солодка музика дудок, а при ній підносилися високі й чудові жіночі голоси, які витинали веснянок. Дяк не витерпів і вийшов на шкільного танка та й спинився вражений: уздрів, що ніч наповнена тінями, які позавмирали біля хат, і ті тіні ворушилися, деякі ходили чи повільно танцювали, і прочувалася в тому всьому особлива напруженість, бо здавалося: не тільки люди почали рухатися дворами, а й дерева, а може, й усе село стало круглим, як цей місяць, щитом, де поблискували шибки, наче зорі, чи це зорі поблискували в тих шибках; саме там кублилися молочні хвилі, але не був це туман, а дивно розсіяне місячне світло; біліли стіни і жіночі сорочки, так само сорочки чоловічі, заламуючись на згинах, і все це: і дорога вулиці, й будівлі, і дерева, кущі, тини, загорожі ніби повільно кружляли, а може, все це йшло від дивовижної, рівної, але широкої мелодії й отих цілком поганських пісенних вихлипів, зльотів, вивищень та опадань, які з'єднувались у дивовижній сполуці.
Жінки співали про якихось яворових людей, котрі будують мости, із приспівом: «Явор, явор, яворові люди», і що вони через ті мости не хочуть нікого пропускати, хіба подорожні залишають у плату одну з них, а пропустити мають яворові люди подорожників до Гірської землі; а не пускають їх яворові люди, бо бояться, щоб збудовані мости не зламалися. Але перехожі пообіцяли іти «стихейка», а ще й залишити яворовим людям найкращу з-поміж себе, котра зветься Весна.
А коли закінчилася ця пісня, почалася інша про якогось Володаря, в якого просили відчинити ворота слугам великого Пана, котрий несе ярії бджолоньки, а до того додадуть «мизиннеє дитя». Виспівувало цю пісню два хори: один з одного кінця, а другий з другого, тонкими голосами вигукуючи:
– В чім те дитя?
– В сріблі та злоті,
В червонім чоботі.
– На чім воно сидить?
– На золотім кріслі.
– Чим воно покрите?
– Червоним оксамитом.
– Чим воно грає?
– Червоним яблучком.
– Чим воно покрає?
– Золотим ножиком.
– Кому воно дає?
– Кому йому мило.
І тільки закінчилася ця, як дівчата заспівали про зелену діброву, питаючи в неї: «Хто в тій діброві гуляє?». А гуляють, як виявилося, всі: і заміжна жона, і бідная вдова, яка має «дев'ять думок»; заміжна жона йде з корчми, бідна вдова з поля, а дівчина гуляє, як собі хоче. І відразу ж за цим задзвеніло: «Ой Див, Див, Ладо, Див!» По тому один хор із кінця села запитав у козла, як діди скачуть, а як баби, а другий відповів: «Нехороше, непригоже», а дівчата та хлопці – «хорошенько отак, пригоженько». І все це покривала й справді солодка, якась несвітська музика дудок, від чого дяк відчув, що тіло його ціпеніє, напружується й бубнявіє, що срібне молоко наливається в нього, як у дзбан, і починає в його тілі бродити, закручуватися, закипати – що в голові, що в грудях, а що в паху. І від того всього він відчув, що й сам стає яворовою людиною, яка будує в цьому світі мости, але вони все ламаються, а може, він із тих перехожих, що ламають мости, а може, той і той в одній іпостасі. І йому здалося чи привиділося, що посеред села срібне молоко ночі згустилося в напівпрозору кулю, котра лягла серед вулиці, і в тій кулі щось яскраво заблищало, а відтак почало проявлятися дитя, одягнене в срібло й золото і з одним червоним чоботом на нозі – друга нога залишалася боса; дитя сиділо в золотому кріселці, покритому червоним оксамитом, і з промінним яблуком у руці. А довкола того дитяти повільно пливли в танку, й землі не торкаючись, утворені з того таки молока звивні білі тіні, від яких відривалася одна й підходила з м'яким прискоком до дитяти, схиляючись перед ним у низькому поклоні, відтак дитина врізувала золотим ножичком з палахкого яблука крайку й подавала укляклій тіні.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32
– Піди-но, Степане й заарештуй паньматку за отруєння панотця. Чи судитиме її духовний, чи городський суд, то вже не наше діло, але свого урядового обов'язка маємо сповнити. І не барися!
6
Саме в цей час дяк Григорій Комарницький у сусідньому селі, задимівши довкола себе чимало простору, аж ледве з того диму проглядав, продовжував метикувати, тобто купатись у спогадових хвилях, запізніло витворюючи до своєї драми Пролога…
Він уже пройшов від села Сорочого до Воронина, а від Воронина до Синичого, а із Синичого мусив піти взимку, то, звісно, далеко забігти не зміг, щоб не пропасти між хуртовин та завій чи не примерзнути десь до засипаного снігом і покритого кригою шляху. Через це дістався до найближчого посілля – села Одудячого, саме того, звідкіля перейде згодом до Троянова, села злодійського та відьомського, а відтак упритул наблизився до свого Протазиса.
Цього разу йому пощастило, бо наздогнали його дорогою сани: господар згодився підвезти, а заодно довідався, що в Одудячому вчителя нема, бо попереднього селяни вигнали як п'яницю та заводіяку, отож там можна буде й зупинитися. А Одудячим їхнє село, охоче сповістив господар, зветься зовсім не тому, що там багато водиться одудів, а тому, що виробляють у ньому небувалі дуди, а ще й дудочки, котрі продають на ярмарках, бо дуд не продають, отож у насмішку їхнє село сусіди так і назвали. Він сам, оповів візниця, виробляє такі дудки, а на запитання Григорія, яка різниця між дудами та дудочками, візниця довгий час мовчав, а тоді сакраментально сповістив, що дудочки – це дудочки і не більше, а дуди – не те.
– А що? – спитав дяк Григорій Комарницький.
– Бачиш, коли на дуду заграти, то пташки злітаються, ніби підспівати. Є й такі мастаки до грання, що вміють скликати всіляке гаддя або й відводити його від села, а є, що від їхнього дудання корови ліпше дояться, а щодо кіз, – сказав цей майстровитий чоловік, – дуди ще не вигадали, так само й на дику звірину. Я, хоч і старався, але таки нічого не вийшло. Але коні, – сповістив візниця, – дуди слухаються.
І щоб доказати те, вийняв з пазухи якогось окоренка й почав грати. І справді, коні побігли від того швидше. Відтак заграв повільніше, і коні біг уповільнили.
– Оце так, як бачиш, дяче, – сказав чоловік. – А одудів у нас і в помині нема.
На те дяк Григорій Комарницький по-своєму втішився, адже й сам умів грати на лютні та на кобзі. Одне тільки, що ані лютні, ані кобзи не мав, а ще був, як знаємо, добрий співака, не кажучи вже про складання віршів та пісень.
– Одного тільки, пане дяче, в нас стережіться, – сказав чоловік і сховав дуду. – Дуже фіндюристе в нас жіноцтво, а ти ладний на обличчя, а ще, сказати б, свіжа кров.
грудях дяка від цього сповіщення похололо, але він сказав героїчно:
– Цього не боюся, бо заклявся не мати з білими головами до діла!
– Не зарікайся, дяче, – сумно мовив візниця. – У нас баб по сім за цибулю, а де чорт, сам, певне, відаєш, там і баба. Бувають і такі, що біля неї й по десять чортів сидить та ще й на дванадцять сідал гуляють. І коли мало, пане дяче, скажу ще й таке: біда бабу породила, а біду чортова мати…
– А чи не б'є тебе жінка, чоловіче? – прозірливо спитав дяк. На те чоловік сплюнув і сказав загадково:
– Жінка поб'є, а свиня з'їсть – все рівно! Але не зважай! Коли не слабкий до цього плоду, то й боятися нічого, хоча зароку на душу не бери. З нашим братом, мужем, усяке може приключитися!
То було вчасне остереження і по-своєму чесне, і коли б таке трапилось улітку, дяк би те Одудяче напевне б обминув, але жупанець, що йому віддала з плеча покійного чоловіка Хвенна, грів мало, тож дяк устиг добряче змерзнути. Тому махнув рукою й подумав: цей візниця, мабуть, од білих голів чимось тяжко уражений, отож про них не так розум його говорить, як ураза. А ще вимітив у мові візниці: надто часто згадує чорта, отож пильно озирнув його ззаду: а чи не до чорта підсів, адже відомо, що чорти й на дуду грають, і на скрипицю, і до жіночок ласо підтоптуються, не завжди й без успіху, тож радо того городчика ратичками й толочать. Але, сказати по правді, дяк не був аж такий забобонний, щоб у кожному візниці та дудареві бачити чорта, та й пильний розгляд у спину нічого на поміту не приніс.
Отак він прибув в Одудяче з візницею – звали його Максим Дударчук, бо й півсела тут були Дударчуки, а ще півсела – Дуди, і Дудники, і Дударі, а кілька родин – Дудчаки, отож тільки він один, потрапивши в те посілля, не носив подібного прізвища. Із тим візницею навіть потоваришував, бо Максим згодився навчити його мистецтва дудати, а Григорій – своєї пісні про комара та муху, бо, як виявилося, тільки в цьому селі її не знали, і це, мабуть, тому, що жили надто замкнутим, самодостатнім життям, навіть дівчат не приводили із сусідніх сіл, а шлюбилися тільки поміж себе. І це тому, що жінки тут складали ніби осібну громаду, так само й чоловіки, начебто колись, бозна-коли, тут зійшлося два племені: чоловіче, схильне не так до роботи, як до дудання й чаркування, а друге – жіноче, схильне і до роботи, й до корпоративних жіночих сходин, про що оповів дяку Комарницькому Максим Дударчук, ще й суворо застеріг, щоб дяк і не намагався щось про ті сходини вивідувати, а тим більше на них потрапляти, бо жінки можуть признати в ньому «прісну душу», а це, сказати б, вельми небезпечно.
– Що ж можуть учинити? – спитав здивовано дяк.
– Те, що кнуру, аби в нього м'ясо та сало сечею не відгонило, – політично сказав Максим, ще й ліве око примружив. – А коли тобі дуже заскалить жилу, – повідав далі цей навчитель та доброзичливець у перерві між гранням та дяковим співанням, – то на тих чортиць не кидайся – котрась із них сама тебе знайде, бо, коли таке з чоловіком трапляється, вони чуткі стають. Коли ж знайде, не дуже опирайся, бо з'їдять – лихі вельми робляться.
Це не вельми захопило дяка Комарницького, і він, подумки постановивши, що пробуде тут тільки до тепла (бо кому хочеться, щоб його з'їли?), обережно поцікавився: чому був прогнаний його попередник-дяк, хоч на це Максим уже йому нібито відповідь давав. Скажемо, що цю розмову вели вони за чаркою.
– А тому й вигнали, – значуще сказав Максим, – бо він, нехайний бувши, поліз одній удовиці під спідниці, а в нас звичаї суворі й за перелюбство карають не через суд, а громадою.
Григорій Комарницький при цьому зауважив, що раніше прогнаний дяк звинувачувався у пияцтві (при тому, що всі чоловіки тут пияки) і заводіяцтві (оскарження доволі непевне).
– Стривай, – сказав дяк Григорій. – Але ж сам сказав: коли котра мене знайде, щоб не опирався.
– Бачиш, – спокійно пояснив Максим. – Коли вже якась захоче тебе, то так усе обставить, що ніяка старшина вас не знайде й не викриє. За перелюбство в нас хапають тільки тоді, коли ти хочеш, а вона ні, а ти до неї ще й набиваєшся. А коли сама захоче, те діло інакше, сам знаєш: де чорт не пройде, пусти бабу.
І хоча дяк і вивчав у Київській академії науку логіку, але в цьому селі вона, здається, творилася за такими законами, яких учені мужі ще не пізнали.
Іще одну річ завважив дяк: чоловіки в селі були низькі, окоренкуваті, із сивими очима, з попелястим волоссям, повільні в рухах та діях, а жінки високі, статні, з очима та волоссям чорним, до того ж розріз очниць мали навкісний, ледь звужений, а самі рухалися жваво й стрімко. Але найцікавіше, що помітив: хоч Максим ще в дорозі сказав, що жінки їхнього села фіндюристі, але віталися перші, а оті дивні чорні й палкі очі молодші відвертали, а старші приглядалися відвертіше, але без жодних зальотних стрілянь та іскор. Про це й оповістив Григорій Максиму; до речі, був то простий чоловік, але напрочуд розсудливий, навіть мова в нього була хоч і селянська, але плавка й не кострубата.
– Це тому, що тепер зима, – сказав Максим, – а взимку вони наче сплять, принаймні в тому ділі. Та й у кішок не завше буває любовна пора.
На цього резона дяк Григорій Комарницький полегшено зітхнув, адже після пристрастей у Ворониному, Сорочому та Синичому трохи й отухи праг, не кажучи вже про те, що заклявся щодо жіночого племені. Отож твердо вирішив: тільки настане тепло, покинути це дивне село не гаючись, бо твердо покластися на себе в таких справах не міг, і хай воно, те Одудяче, собі дудає чоловічими ротами, і хай кипить у жіночих тілах – нема йому до того діла! Єдине, що звідсіля візьме: навчиться грати на дуді, а може, якогось чарівницького струмента й собі випросить. Але й ця справа, скажемо наперед, йому не вдалася, бо, як сказав принагідно Максим, на дуді дяка грати він навчить, а струмента з села винести не дозволить, бо це так у їхніх звичаях: хто село покидає, а в них таке зрідка трапляється хіба з прибульцями, то дуду має залишити, хіба сопілку дозволять узяти, тобто дудочку. Спокійно і в достатку прожив дяк у цьому селі до тепла: люди давали на школу щедрі приноси, учні були здібні й швидкі до науки, та й у селі чоловіків неписьменних майже не було, навіть деякі жінки вміли читати й писати.
І от однієї залитої срібним молоком ночі, коли місяць царював серед неба і коли відбувається струс, від якого зима відступає в холодні небесні рури, а натомість приходить весна, дяк Григорій Комарницький прокинувся від дивних звуків: село грало й співало. Звідусіль лилася солодка музика дудок, а при ній підносилися високі й чудові жіночі голоси, які витинали веснянок. Дяк не витерпів і вийшов на шкільного танка та й спинився вражений: уздрів, що ніч наповнена тінями, які позавмирали біля хат, і ті тіні ворушилися, деякі ходили чи повільно танцювали, і прочувалася в тому всьому особлива напруженість, бо здавалося: не тільки люди почали рухатися дворами, а й дерева, а може, й усе село стало круглим, як цей місяць, щитом, де поблискували шибки, наче зорі, чи це зорі поблискували в тих шибках; саме там кублилися молочні хвилі, але не був це туман, а дивно розсіяне місячне світло; біліли стіни і жіночі сорочки, так само сорочки чоловічі, заламуючись на згинах, і все це: і дорога вулиці, й будівлі, і дерева, кущі, тини, загорожі ніби повільно кружляли, а може, все це йшло від дивовижної, рівної, але широкої мелодії й отих цілком поганських пісенних вихлипів, зльотів, вивищень та опадань, які з'єднувались у дивовижній сполуці.
Жінки співали про якихось яворових людей, котрі будують мости, із приспівом: «Явор, явор, яворові люди», і що вони через ті мости не хочуть нікого пропускати, хіба подорожні залишають у плату одну з них, а пропустити мають яворові люди подорожників до Гірської землі; а не пускають їх яворові люди, бо бояться, щоб збудовані мости не зламалися. Але перехожі пообіцяли іти «стихейка», а ще й залишити яворовим людям найкращу з-поміж себе, котра зветься Весна.
А коли закінчилася ця пісня, почалася інша про якогось Володаря, в якого просили відчинити ворота слугам великого Пана, котрий несе ярії бджолоньки, а до того додадуть «мизиннеє дитя». Виспівувало цю пісню два хори: один з одного кінця, а другий з другого, тонкими голосами вигукуючи:
– В чім те дитя?
– В сріблі та злоті,
В червонім чоботі.
– На чім воно сидить?
– На золотім кріслі.
– Чим воно покрите?
– Червоним оксамитом.
– Чим воно грає?
– Червоним яблучком.
– Чим воно покрає?
– Золотим ножиком.
– Кому воно дає?
– Кому йому мило.
І тільки закінчилася ця, як дівчата заспівали про зелену діброву, питаючи в неї: «Хто в тій діброві гуляє?». А гуляють, як виявилося, всі: і заміжна жона, і бідная вдова, яка має «дев'ять думок»; заміжна жона йде з корчми, бідна вдова з поля, а дівчина гуляє, як собі хоче. І відразу ж за цим задзвеніло: «Ой Див, Див, Ладо, Див!» По тому один хор із кінця села запитав у козла, як діди скачуть, а як баби, а другий відповів: «Нехороше, непригоже», а дівчата та хлопці – «хорошенько отак, пригоженько». І все це покривала й справді солодка, якась несвітська музика дудок, від чого дяк відчув, що тіло його ціпеніє, напружується й бубнявіє, що срібне молоко наливається в нього, як у дзбан, і починає в його тілі бродити, закручуватися, закипати – що в голові, що в грудях, а що в паху. І від того всього він відчув, що й сам стає яворовою людиною, яка будує в цьому світі мости, але вони все ламаються, а може, він із тих перехожих, що ламають мости, а може, той і той в одній іпостасі. І йому здалося чи привиділося, що посеред села срібне молоко ночі згустилося в напівпрозору кулю, котра лягла серед вулиці, і в тій кулі щось яскраво заблищало, а відтак почало проявлятися дитя, одягнене в срібло й золото і з одним червоним чоботом на нозі – друга нога залишалася боса; дитя сиділо в золотому кріселці, покритому червоним оксамитом, і з промінним яблуком у руці. А довкола того дитяти повільно пливли в танку, й землі не торкаючись, утворені з того таки молока звивні білі тіні, від яких відривалася одна й підходила з м'яким прискоком до дитяти, схиляючись перед ним у низькому поклоні, відтак дитина врізувала золотим ножичком з палахкого яблука крайку й подавала укляклій тіні.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32