Один кінець його був розірваний.
— Схоже на гранату… — Молодінова уважно подивилась у гущавину гілок і раптом зареготала.
— Хай я стану стегозавром, якщо ви не збожеволіли! Чи ви хочете, щоб вас застрелили?
— Хто? Адже тут нікого немає! — сказала вона голосно. — Знаєте, хто нас обстріляв? Оце дерево.
— Дерево?! — перепитав Фратев. — Ви справді збожеволіли. Як може…
Він не договорив. В кроні дерева пролунав ще один постріл.
З рушниці Фратева вилетіло полум'я. І знову ж по тому йому на голову посипався дощ чудних кавунів.
— Не бійтесь, ми вже тут! — вигукнув засапаний Северсон, влетівши у джунглі.
— Спокійно! Нічого не трапилось. Це тільки Фратев на мить розгубився в бою з оцим ворогом, — підняла Молодінова догори овальний предмет. — Це всього-на-всього плід цього дерева. Після достигання він перетворюється на примітивну ракету, щоб потрапити якомога далі від материнського дерева. Всередині нього, мабуть, накопичуються гази, які проривають найслабкіше місце у вершині еліпсоїда.
Всі з полегкістю розсміялись.
Над їхніми головами знову почулися постріли.
— Б'юсь об заклад, що звук прискорює вибухи отих кавунів! — вигукнув Фратев. — Ходімо краще звідси, не хочу бути мішенню безглуздих жартів цього вояки! — Він недоброзичливо глянув на дерево і попрямував до узлісся.
Небо тим часом порожевішало, а недалеко від вулкана визирнуло оранжеве сонце. В його незвичайному золотому освітленні балони піднялись догори. Погойдуючись під легким вітерцем, гнані ракетними вибухами, вони попливли в напрямку долини. З усіх боків її оточували конусоподібні сопки та покраяні глибокими ущелинами скелясті хребти. Над заростями в долині зводилась прозора імла.
За неширокою смугою джунглів знову з'явився голий, вкритий розколинами і густо всіяний камінням косогір.
— Проксима незабаром зійде! — кивнув Фратев на багряно-чорні хмари над обрієм. — Тебе ще тільки тут бракувало!
— Хмари наближаються підозріло швидко. На щастя, джунглі вже позаду, спускаймось на землю! — запропонувала Молодінова і простягла руку до кнопки апарата, яким керувався балон.
— Погляньте он туди, праворуч, під отой скелястий стрімчак! — вигукнув Ватсон, тільки-но ставши на ноги. — Якісь дивні сліди!
Всі поспішили до місця, вказаного Ватсоном.
— Зачекайте, зачекайте! — крикнула Молодінова. — Насамперед треба закріпити балони.
— Прив'яжемо їх до отих стовбурів, — махнув рукою Вроцлавський у напрямку джунглів.
Поспішали недаремно. Вітер налетів несподівано, — холодний, різкий. Він свистів і скиглив, злісно торсав лускаті гілки дерев. Балони хилитались туди й сюди поміж величезного листя, але троси витримували.
Чоловіки лишились вартувати вантаж, а Молодінова і Свозилова пішли оглянути загадкові сліди.
— Квартяни носять взуття, схоже на наше, — здивувалась Алена. — Можна подумати, що вони взяли кілька пар у нас.
— Я знайшла кишеньковий ніж, дуже схожий на наші, — сказала Молодінова.
— Покажіть! — підскочила до неї Алена. — Справді, це дивно!
Молодінова задумливо дивилась на ніж.
— Не знаю… — сказала вона повільно. — Мені здається, що цей ніж був справді виготовлений на земній кулі…
Ватсон знизав плечима:
— А як би він сюди потрапив? Адже людська нога ще ніколи тут не ступала.
— Можливо, його позичили квартяни того разу, коли відвідали літак, — так само, як і чашки для кофе… Побачимо. Безперечно, вони — культурні істоти, як це показує добре продумана форма їхнього взуття. Шкода, що сліди ведуть уздовж кам'яної стінки в напрямку до нашого селища…
— Це підтверджує наше припущення, що квартяни за нами потай стежать… — закінчила її думку Свозилова. — І, очевидно, бояться… Вони, мабуть, такі ж миролюбні, як і ми…
Вітер поступово вщухав. Пофарбування місцевості швидко мінялось. Металевий відтінок скель поступово яснішав: сходило жовте сонце.
Вчені вирушили далі. Вони обережно спускались кам'янистим схилом, аж поки досягли великого каньйону. Його стрімкоспадні кам'яні стіни глибоко внизу омивала спокійна річка.
— Погодьтесь, що без моєї винахідливості ми через цю перепону не перебралися б! — жартував Фратев. — Балони — просто чудо!
— Вихваляєте балони чи вашу ідею? — засміялась Алена.
— І те, й друге.
— До речі, балони треба позв'язувати: так принаймні ніхто не загубиться, — запропонував Северсон.
І ось величезне гроно повітряних куль попливло у височінь.
Але тільки-но воно опинилося за кілька метрів від землі, як раптом шарпнулось, крутнулось і, безперервно обертаючись навколо власної осі, почало швидко підніматись.
— Смерч! — крикнув Ватсон.
Все пішло обертом перед очима вчених. Місцевість під ними так розтанцювалась, що вони незабаром втратили орієнтацію. Скриньки під їхніми ногами наштовхувались одна на одну і неприємно скрипіли.
Першою опам'яталась Молодінова. Вона судорожно натиснула на кнопку ракетної установки. Під гроном балонів почувся гуркіт, схожий на кулеметну чергу. Рух по спіралі загальмувався.
— Летимо просто до кратера вулкана! — закричала з жахом Алена.
— Відкрийте вентилі! — скомандувала Молодінова.
Над їхніми головами почулося сичання й шипіння. Балони почали швидко спускатися, але при цьому знову шалено закрутились. їх несло просто на джунглі.
Діставши сильний удар в спину, Северсон зойкнув і заплющив очі. Підсвідомо він ухопився за гілку і крикнув:
— Аленко! Тримайся!
Ні, з нею нічого не трапилося. Вона лежала поруч нього, заплутавшись у плетиві гілок і ліан, а трохи далі — решта супутників. На щастя, джунглі були такі густі, що верхів'я дерев утворювали ніби суцільний пружний матрац.
— Тримайтесь! — крикнула Молодінова. — Вітер може нас знову зірвати…
І справді, оболонки балонів напнулись, як вітрила. Коли б деякі з тросів не зачепилися за гілля, втриматися було б неможливо. На щастя, вітер незабаром ущух.
— З вами нічого не трапилось? — насилу запитала Алена.
— Ще не знаю, але почуваю себе, немов після добрячої прочуханки! — спробував пожартувати Фратев. — Під сто туманів, — де ми, власне, зараз?
— А яке це має для нас значення? Міцніше тримайте балони, аж поки вони спадуть, — стомлено сказала Молодінова.
Коли нарешті балони безсило опустились у зарості, вчені швидко звільнились від лямок. Фратев поворушив руками й ногами і зітхнув:
— Переломів, правда, немає, але я весь побитий, наче на мені просо молотили.
Мандрівники, які ще раз зазнали катастрофи, роздивлялися навколо, щоб хоч приблизно визначити, де вони опинилися. Недалеко від них праліс кінчався. За ним проти неба височів конус вулкана, над яким курів димок.
— Ще трохи — і ми сіли б якраз над кратером…
— Так, небагато нам лишалось до нього… — сказав зблідлий Вроцлавський. — Ну, спускаймося.
Обережно згорнули балони, з допомогою тросів сяк-так спустили вантаж на землю. Але це ще було півділа: довелося докласти чимало зусиль, поки вони вибралися з джунглів, хоч до узлісся було всього лише кілька десятків метрів.
Коли всі речі витягли з хащів, Молодінова пішла розвідати дорогу, а втомлені мандрівники сіли спочити.
— Чи не помічаєте ви, що грунт під ногами коливається? — запитав Вроцлавський.
— Справді, вулкан не такий спокійний, як здається на перший погляд, — підтвердив за хвилину Северсон.
— Я теж це помітив, — кивнув головою Фратев. — Ця люлька ще всипле нам жару.
Тим часом повернулась Молодінова.
— Каньйон, який ми збирались перелетіти, недалеко. Я гадаю, що слід продовжити подорож річкою, що протікає по ньому.
— Чудесно! Блискуча ідея! — жваво погодився Фратев. — Б'юсь об заклад на смаженого індика, що таким чином ми з комфортом і дуже швидко потрапимо в Долину вогнів, до квартян!
Біля вузької долини експедиція зупинилась. Молодінова з Аленою наповнили повітрям човни, а інші тим часом приготували троси, щоб спускати вантаж.
Спускання прямовисною скелею забрало багато часу. Лише через кілька годин експедиція могла продовжувати свою важку подорож.
Каньйон повертав то ліворуч, то праворуч. На його крутих схилах росли якісь химерні рожево-червоні рослини, схожі на наші лишайники. Подекуди над ними схилялись покручені стовбури могутніх дерев з великим овальним, губчастим і жовтим знизу листям.
Стіни каньйону поступово знижувались, сам він ширшав, аж поки перетворився на улоговину з пологими схилами. Долина вогнів уже мала бути десь недалеко, але на порослих чагарником берегах досі не видно було ані найменшої ознаки втручання мислячих створінь.
Мандрівники поминули кілька крутих поворотів і опинились у джунглях. Що далі, то нижче схилялись над гладінню води буйні крони дерев, аж поки не утворили суцільне склепіння, крізь яке лише де-не-де проникали сонячні промені.
— Вогні! — раптом закричав Фратев і почав щосили гребти.
Вогні ставали яскравішими і наближались. Вже ясно було видно сотні лампіонів, що сяяли в хащах понад берегом.
— Навіщо квартяни освітлюють джунглі?! Подивлюсь на ці вогні зблизька! — рішуче сказав Фратев і, передавши весла Молодіновій, швидко поліз плетивом ліан до крони освітленого дерева.
— Це не лампіони і не електричні ліхтарі! — почувся з пітьми пралісу його розчарований голос.
— А що?.. Ну, швидше розповідайте, чому мовчите? — наполягали мандрівники, які тим часом добрались до го-го ж берега.
— Увага, я спущу вам вниз один ліхтар, — вигукнув Фратев.
Широке листя зашелестіло, і серед нього з'явилась сяюча куля, підвішена на тонкій ліані. Коли куля наблизилась до човна, Алсна скрикнула:
— Надзвичайно! Адже це — світний кокосовий горіх!
— І зовсім холодний, — додав Ватсон, обережно торкнувшись дивного плоду. — Чи не прилипли ви там? — звернувся він до Фратева.
— Тисяча комет і метеорів! — почувся в цю мить розлючений голос Фратева. — Справді, воно клеїться, як липучка!
Алена засміялась:
— Це ж і є липучка. Ви — хороший ботанік. Поглянь-те-но уважніше, скільки огидних комах, приваблених світлом, потрапили до пастки.
— Підемо далі в джунглі чи повернемось? — запитала Молодінова.
— Повернемось. Квартян тут все одно не знайдемо, — відповів Ватсон.
— Стільки мук, і все через світні джунглі! — обурювався Фратев, злізаючи з дерева. — А ми гадали, що знайдемо тут чудесне місто!.. І все ж я проти повернення. Якщо ми вже тут, — зазирнемо трохи далі.
З хвилину сперечались, потім увімкнули прожектори і попливли вперед.
Раптом щось зашуміло у них над головами. Северсон швидко повернув прожектор догори. Всі затамували подих.
В світлі прожектора ширяли дивні створіння. Їхні обличчя нагадували шимпанзе; плечі й руки в них були з'єднані великими перетинчастими крилами.
— Квартяни… — ледь чутно прошепотіла Алена.
— Гуіі… Гуіі… — розляглось пралісом.
— Кііі… Кііі… — відгукнулось звідкись здалеку. Крилаті створіння покружляли ще трохи над річкою і зникли в хащах.
— Вони летять над струмком, який впадає тут у річку, — сказав Фратев, що знову поплив першим. — Рушимо за ними.
Не чекаючи відповіді, він швидко попрямував до гирла потоку. Інші — за ним.
Скоро перед ними виросла несподівана перешкода. Дорогу перетинав водоспад.
— Я піду на розвідку, — знову запропонував Фратев. — Видертись зможу, недарма я вважався на Землі непоганим альпіністом.
Озброївшись тросом і киркою, він почав повільно підніматись по нерівній кам'яній стіні і незабаром зник з очей. Збігали хвилини, минула година.
— Чи не трапилось чого з ним? — почала турбуватись Молодінова. — Северсон і Вроцлавський, прошу, підіть пошукайте його.
Чоловіки обережно піднімались угору. Метрів через сто вони виявили вузький приступок, який тягнувся карнизом уздовж кам'яної стіни. Вроцлавський пішов ним ліворуч, Северсон — праворуч. Не встиг він зробити і кілька кроків, як побачив темний отвір у скелі… Печера… Северсон витяг з кишені пістолет, увімкнув електричний ліхтар і зайшов туди.
— Гуіі… — запищало щось у повітрі, і повз людину, — аж вітер повійнув, — промайнула крилата постать.
Северсон відсахнувся, але одразу опанував собою і обережно зазирнув у печеру. Посеред неї було згасле багаття, а навколо нього валялись дивні блискучі предмети. Северсон зайшов і взяв один з них в руки. То був прозорий камінь, схожий на янтар.
В одному з кутків тьмяно виблискував якийсь довгастий предмет. Северсон присвітив. Оце так несподіванка!
— Вроцлавський! Вроцлавський! Я знайшов лопать пропелера нашого вертольота!
Товариш не озивався. Стривожений Северсон вибіг з печери, помчав карнизом. Розгублено зупинився: справді, куди ж міг подітись Вроцлавський? Постривай, а що воно за гомін чується за поворотом скелі?
А, ще одна печера! Всередині хтось розмовляє!
Не роздумуючи, Северсон просунувся в темний отвір.
— Дивіться, що ми тут знайшли! — закричав до нього з печери Фратев, простягаючи лопать пропелера. — Ще одна — і вертоліт знову літатиме!
Вроцлавський, який стояв поруч, сяяв так, ніби цю знахідку зробив він сам.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59