На перший позір все було просто: тяглася на гору стежка, по якій він все-таки може зібратися, треба стати на неї й піднятися — мав незвідь-чому тверде переконання, що його звідти не прогонять. Але сидів отут, на полиновому горбі, і змушений був рахувати метеликів, які й досі мигали й мигали, злітали й присідали на бур'ян, танцюючи великий серпневий танок.
Вночі йому приснилося, що має там, на горі, свою кімнатку, заставлену вщерть книгами, а він ще до війни відчував до книг особливу охоту; ті книги напрочуд тонко підібрано під його смак — цілі вечори сидить він у тій кімнаті, захоплено гортаючи сторінки. Це стало продовженням іншого марення, яке побачив він у польовому шпиталі. Три стіни йому привиділися густо обсаджені шкіряними корінцями, які тьмяно лискочуть золотом, і ці стіни раптом склали для нього коридор, по якому він пішов, важко налягаючи на костури.
Цей сон навідав його в один із найясніших ранків, які трапляються на цій землі. Прокинувшись, він побачив кімнату, залиту світлом, здалося, вона розширилася від того світла і засвітилася. Десь неподалік лопотіло листя, брязкали відрами біля колонки, а ще далі голосно балакали дві жінки. Він раптом збагнув, яка чудова й правильна вимова в тих жінок, які розкішні й переливні їхні голоси. Лежав, широко розплющившись, тоді вона знову заграла, ота повільна, але така незвичайна музика. Тяглася з глибини його нутра — співали там сонячні скрипки, ніжні й сторожкі, лопотіло й лопотіло листя, сонячні пальці вдаряли об нього, як об клавіші. Зорили на нього великі, знайомі, невимірне вабні очі; отам, де бурліє струмок, озвалося фортепіано, а де бджоли обсіли галявину, тихо заструміли віолончелі. Він слухав ту музику, і йому здавалося, що це тільки випадок, що грає її оте чорне клапасте радіо, — таку музику не може написати жива людина, складає її вся велика й багатоманітна природа. Ввійшла в його тіло, як вода, і він подумав, що це таки справді була вода, а кімната, де лежить він зараз, широко розплющивши очі, тільки проміжний пункт у його довгій мандрівці до справжнього острова тиші.
Встав, намагаючись не зруйнувати тонкої й такої ненадійної матерії свого настрою, і підійшов до вікна. Старша дочка Олександри Панасівни роздмухувала вогонь у літній печі, стулила губенята й заповзято дула. Вогник спалахнув, здавалося, з її вуст і пробіг по хмизу. Дівчинка встала, витерши зап'ястям сльози, — Володимир побачив, яка прозора й тоненька ця дитина. Здалося йому, що спурхне від землі й полетить у синюще повітря, як пташка. Дим рівно став від печі до неба, Володимир зирнув на вулицю й побачив, що таких димів стоїть над околицею з двадцять — вони, ті стовпи, підпирали небо, як Геркулесові, — виливались там у вишині у нестерпно білі клубасті хмари.
Старша дочка Олександри Панасівни взяла на своє утле клубеня миску з білизною і пішла росяною стежкою до річки. Поблискували босі й мокрі її ноги, світле волосся розсипалося по плечах і грало, а коли вона зігнулася біля води й розстелила по течії біле простирадло, він зрозумів, що музика полонила його до кінця, що вона охоплює цілий окрай, бо й грає її для нього весь оцей широкий, залитий сонцем світ. Покульгав чимдуж до дверей, відкинув защібку і спинився на порозі, примружившись від сонця.
Там, на горі, в сонячному диму пливала скеля, трохи далі топився дім, наполовину схований у зелені. Ясно світилася стежка, що спускалася з гори, і йшов по ній напівголий хлопчак, широко розмахуючи руками.
4
Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й Володимира. Він устав і, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матері й прабаби, вийшов на ганок. Тихе світло огріло землю, розлившись навдокіл хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною із сонячного проміння. Стояв, і дивився, і відчував сон, який ще не відчепився від його повік: снилося йому, що він вирушив у далекі мандри, вдягши на себе чорний хітон мандрованця і взявши до рук високу, в людський зріст, палицю. Ясно-синю дорогу побачив у той ранок Хлопець — клалася вона мостом з їхньої гори на гору протилежну, перерізала Варваровий сад і тяглася туди далі, до лісу. Йому аж дихання заклало, так захотілося ступити на те синє полотно і рушити по ньому, не озираючись.
Зійшов із ганку і біля хвіртки озирнувся. Дім ще спав, сонно заклепивши віконницями вікна. Спали там сотні книжок, що встиг він уже прочитати, і спали інші сотні книжок, які він прочитає значно пізніше. Хлопець не жалкував за тими непрочитаними книжками — знав, що рецепта на свій пошук там не відчитає. Відгадає його лише на цій ясно-синій дорозі, що стелиться перед ним, залита тремким ранішнім світлом, — покликала його могутнім голосом, і він, малий та нікчемний перед її величчю, відчув, що обливає його потом. Думка покинути цей дім пробудилась у ньому не вперше. Прийде час, неодноразово гадкував він, і йому таки доведеться піти в широкий світ. Хто зна, де носитиме його і чи повернеться він? Просто піде, а решта все виясниться.
Рушив по вогкій від ранкової роси стежці і біг, аж доки зупинився захекано на скелі. Глибока й далека долина розстелилася перед ним, і він спрагло й тужно вдивлявсь у неї. На її краю синів гребінь лісу — спала над ним спокійна біла хмарка. Вулиця, яка добігала до школи, була залита сріблистим серпанком — стояли там білі й рівні стовпи диму. Найближчий стовп виростав біля школи, від нього віддалялася з мискою, поставленою на бік, тоненька постать. Він миттю її упізнав і відчув, що на серці йому потепліло. Дорога перед його очима захиталася, поступово розчиняючись і розріджуючись. Відчув жаль, що так нагло вона пропадає, але то був легкий жаль. Там, у долині, полоскало білі, аж світилися, полотниська юне, ясне дівча. Хлопець зітхнув і рушив по стежці вниз. Каміння осипалося з-під ніг і котилося додолу. Він ішов, і тепло в серці розширялось у ньому й розросталось. Було кудлате й лагідне, і, поки дійшов він до тої надмір тонкої полоскальниці, стало воно як та біла хмарка над синім гребенем лісу.
— Доброго ранку! — сказав Хлопець, стаючи коліньми в пісок.
— Доброго ранку! — тоненько відгукнулася Неоніла й освітила його привітною всмішкою.
Хлопець занурив у пісок обидві долоні, сильна їх стис і, поставивши перед собою кулаки, почав повільно випускати з них прозорий пил.
5
Iван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де розстелялися обійстя і лежала спокійна долоня вулиці, по якій сновигали жінки й діти. Чоловіків було зовсім небагато, та й то самі діди. Не біля кожної хати стояла й жінка, — їх випило на цілий день місто зі своїми заводами та фабриками. Порожні хати побачив старий і незапалені літні печі. Ввечері вони задимлять, як димлять і вранці, — вдень на багатьох обійстях тільки кури гребуться і ліниво погавкують собаки.
На галявині біля греблі хлопчаки ганяли у футбол, трохи віддалік зібралися зграйкою дівчатка, понатягали на колінця платтячка і вели свою дівчачу бесіду.
Старий вдивлявсь у цей світ чіпко й пильно, напружувався, аж починала боліти йому голова. Однак дививсь і дививсь — вулиця, за якою стежить він ось уже п'ятдесят років, лежала перед ним так само жива й заклопотана. Ті жінки, що залишалися вдома, неквапно прятали хатню роботу, побачив він і юну матір, що загойкувала дитину й тихо співала їй колискової. Цей образ наближався до нього ближче й ближче, і він зміг роздивитися її ретельніше: юна мати з дитям біля грудей таємниче всміхалася до свого первістка.
Перевів погляд і побачив двох дідів: бондаря Власюка і Козодоя. Бондар стругав клепки для діжки, коло нього завмер, засунувши пальця до рота, його шмаркатий онук. Iнколи бондар зупинявся і втирав із лоба піт — було йому вже важко ходити біля свого давнього ремесла. Iван вдивлявся в очі старого Власюка, які наблизив силою уяви, — були вони сиві й пригаслі. "Ось вони, мої ровесники", — подумав він, і на вуста йому найшла сумна всмішка. Перевів погляд трохи далі: сидів, подрімуючи біля хлівчика з цапом, Козодой. Очі його були приплющені, а сорочка на грудях здіймалася й опускалася. Козодой спав, спираючись об стіну хлівчика, а звідти визирав, тоскно дивлячись на світ, старий, аж посірілий цап. Поширював од себе важкий дух, тож хто проходив тою вулицею, затикав носа, а вразливіші на запахи обходили Козодоєвий дім стороною. Хлівчик зачинявся розхитаними дверцятами, в яких було вирізано отвір у формі серця, — в той отвір і висувалася жахка брудна цапина морда.
Iвановий погляд блукав далі по вулиці Він спинився на дівчині, яка чесала волосся й поспівувала. Волосся текло на плечі густою каштановою хвилею, червоні вуста стулялися й розтулялися, а погідне обличчя було залите серпневим сонцем. На те обличчя задивився якийсь юнак-перехожий, і дівчина раптом зашарілася й закліпала очима: обоє відчули, що доля звела їх у цьому моменті, може, й недаремно.
Велика хвиля підкочувалася Iванові під ноги. Вона на мить заплеснула оту вулицю, яку так пильно розглядав: яскраве світло запалало навколо. Відчув його відразу й обережно потягся за олівцем. Затис цупко й почав виводити в зошиті літеру за літерою, слово за словом. Знову здалося йому, що почув шелест крил — ціле небо стало покрите тими білими крильми. Дописував сторінку, вже поспішаючи, олівець його біг по папері, лишаючи після себе майже незрозумілі знаки. Пізніше доля примусить розшифрувати ті знаки Iванового правнука в перших; зараз же він тільки чув шелест крил і бачив небо, засипане птицями. Серце його облилося червоною патокою, вуста стали вузькі й затиснуті: великий степ він побачив і забуту світом фортецю між нього. Вуста його почали шепотіти слова, які виривалися йому з-під руки: світло навколо хиталося, наче розвішені простирадла, і він поступово сам ставав птахом, який готувався злетіти в небо, щоб звідти зирнути на цей світ. Сльози вибивалися йому на очі, і вже не бачив через них і того, що мережила його рука, а коли вона зовсім омліла й олівець викотився безсило з пальців, ще довго сидів блідий, як полотно, і довго слухав, як шалено калатає в грудях серце.
Отямившись, побачив він шкільне подвір'я. На ньому брунатно блищали свіжопофарбовані парти, стояв біля них високий чоловік із густо-чорним волоссям. Неподалік завмерло з пензлями в руках двоє хлопчаків і одна дівчинка; почув він од школи повільний та погідний спів — спрозоріли стіни, і побачив він четверо жінок, що натхненно вимахували квачами. Мелодія улягалася із плавкими рухами їхніх тіл, вуста були розтулені, лиця заляпані глиною — чистий і свіжий дух побілки відчув старий. Він знав тих жінок та дітей, не знав тільки того чорноволосого серед двору. Побачив раптом, як визирнула до нього його онука в перших і щось весело сказала. Чорноволосий повернувся до неї — срібну нитку відчув старий, що раптово пов'язала цих двох. Завмерли вони на мить, сполучені ясним променем, і не змогли розвести поглядів. Першою отямилася Галя. Струснула волоссям і повернулася до жінок, що все ще співали. Підхопила мелодію й собі і включилась отак у ритм, що панував у цій заляпаній глиною кімнаті. Старий там, на веранді, всміхнувся. Перестала тремтіти втомлена від писання його рука, — на душу опускався мир, ім'я якому втома. Марія відчула цей його настрій, побачила загорнений зошит і відкинутий набік олівець.
— Обідати будеш? — спитала вона.
— А чи не треба тобі бути у школі? — запитав він, і вона побачила його сині й надзвичайно погідні очі.
6
Дивно змінилася Галя відтоді, коли вийшов на їхню гору отой кривий директор, коли захапав він безпомічно руками, а вона змушена була кинутися до нього, підтримала й бережно всадовила на лавку. Черпнула тоді похапцем води і всунула пришельцеві в руки, він пожадно відпив. Тоді ж бо вона й збагнула: ось воно те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, — цей чоловік піднявся до них ізнизу й напився з її рук. Він, правда, не просив тої води, але обряд відбувся, як відбувався він в не одної дівчини з цього дому. Стара, там, на ганку, пильно стежила за всім тим дійством, очі її при тому стали круглі й гарячі, може, саме це повернуло їй силу, і вона, хоч і не ходила сама, встала тоді й, хапаючись за стіни, побрела в глибину дому. Галя так заклопоталася коло пришельця, що не зразу те помітила, а коли помітила, кинулася притьма до бабчиної кімнати. Вона хотіла заспокоїти стару, що це тільки новий директор прийшов до них. "До мене свого часу теж приходив такий директор", — сказала тоді по-філософському стара і не зовсім тактовно розсміялася. Кров одлила Галі від обличчя, серце її билося шалено, а може, це тільки був короткочасний одур, наслідок слухання тих не зовсім правдоподібних історій, що їх так часто оповідала бабця. Галя покинула її там, у фотелі, з її недоречним сміхом, а сама заскочила до своєї кімнати, де на неї зирнули із дзеркала її ж таки величезні й перелякані очі. Здалося їй під ту хвилю, що вона неймовірно бридка.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73
Вночі йому приснилося, що має там, на горі, свою кімнатку, заставлену вщерть книгами, а він ще до війни відчував до книг особливу охоту; ті книги напрочуд тонко підібрано під його смак — цілі вечори сидить він у тій кімнаті, захоплено гортаючи сторінки. Це стало продовженням іншого марення, яке побачив він у польовому шпиталі. Три стіни йому привиділися густо обсаджені шкіряними корінцями, які тьмяно лискочуть золотом, і ці стіни раптом склали для нього коридор, по якому він пішов, важко налягаючи на костури.
Цей сон навідав його в один із найясніших ранків, які трапляються на цій землі. Прокинувшись, він побачив кімнату, залиту світлом, здалося, вона розширилася від того світла і засвітилася. Десь неподалік лопотіло листя, брязкали відрами біля колонки, а ще далі голосно балакали дві жінки. Він раптом збагнув, яка чудова й правильна вимова в тих жінок, які розкішні й переливні їхні голоси. Лежав, широко розплющившись, тоді вона знову заграла, ота повільна, але така незвичайна музика. Тяглася з глибини його нутра — співали там сонячні скрипки, ніжні й сторожкі, лопотіло й лопотіло листя, сонячні пальці вдаряли об нього, як об клавіші. Зорили на нього великі, знайомі, невимірне вабні очі; отам, де бурліє струмок, озвалося фортепіано, а де бджоли обсіли галявину, тихо заструміли віолончелі. Він слухав ту музику, і йому здавалося, що це тільки випадок, що грає її оте чорне клапасте радіо, — таку музику не може написати жива людина, складає її вся велика й багатоманітна природа. Ввійшла в його тіло, як вода, і він подумав, що це таки справді була вода, а кімната, де лежить він зараз, широко розплющивши очі, тільки проміжний пункт у його довгій мандрівці до справжнього острова тиші.
Встав, намагаючись не зруйнувати тонкої й такої ненадійної матерії свого настрою, і підійшов до вікна. Старша дочка Олександри Панасівни роздмухувала вогонь у літній печі, стулила губенята й заповзято дула. Вогник спалахнув, здавалося, з її вуст і пробіг по хмизу. Дівчинка встала, витерши зап'ястям сльози, — Володимир побачив, яка прозора й тоненька ця дитина. Здалося йому, що спурхне від землі й полетить у синюще повітря, як пташка. Дим рівно став від печі до неба, Володимир зирнув на вулицю й побачив, що таких димів стоїть над околицею з двадцять — вони, ті стовпи, підпирали небо, як Геркулесові, — виливались там у вишині у нестерпно білі клубасті хмари.
Старша дочка Олександри Панасівни взяла на своє утле клубеня миску з білизною і пішла росяною стежкою до річки. Поблискували босі й мокрі її ноги, світле волосся розсипалося по плечах і грало, а коли вона зігнулася біля води й розстелила по течії біле простирадло, він зрозумів, що музика полонила його до кінця, що вона охоплює цілий окрай, бо й грає її для нього весь оцей широкий, залитий сонцем світ. Покульгав чимдуж до дверей, відкинув защібку і спинився на порозі, примружившись від сонця.
Там, на горі, в сонячному диму пливала скеля, трохи далі топився дім, наполовину схований у зелені. Ясно світилася стежка, що спускалася з гори, і йшов по ній напівголий хлопчак, широко розмахуючи руками.
4
Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й Володимира. Він устав і, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матері й прабаби, вийшов на ганок. Тихе світло огріло землю, розлившись навдокіл хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною із сонячного проміння. Стояв, і дивився, і відчував сон, який ще не відчепився від його повік: снилося йому, що він вирушив у далекі мандри, вдягши на себе чорний хітон мандрованця і взявши до рук високу, в людський зріст, палицю. Ясно-синю дорогу побачив у той ранок Хлопець — клалася вона мостом з їхньої гори на гору протилежну, перерізала Варваровий сад і тяглася туди далі, до лісу. Йому аж дихання заклало, так захотілося ступити на те синє полотно і рушити по ньому, не озираючись.
Зійшов із ганку і біля хвіртки озирнувся. Дім ще спав, сонно заклепивши віконницями вікна. Спали там сотні книжок, що встиг він уже прочитати, і спали інші сотні книжок, які він прочитає значно пізніше. Хлопець не жалкував за тими непрочитаними книжками — знав, що рецепта на свій пошук там не відчитає. Відгадає його лише на цій ясно-синій дорозі, що стелиться перед ним, залита тремким ранішнім світлом, — покликала його могутнім голосом, і він, малий та нікчемний перед її величчю, відчув, що обливає його потом. Думка покинути цей дім пробудилась у ньому не вперше. Прийде час, неодноразово гадкував він, і йому таки доведеться піти в широкий світ. Хто зна, де носитиме його і чи повернеться він? Просто піде, а решта все виясниться.
Рушив по вогкій від ранкової роси стежці і біг, аж доки зупинився захекано на скелі. Глибока й далека долина розстелилася перед ним, і він спрагло й тужно вдивлявсь у неї. На її краю синів гребінь лісу — спала над ним спокійна біла хмарка. Вулиця, яка добігала до школи, була залита сріблистим серпанком — стояли там білі й рівні стовпи диму. Найближчий стовп виростав біля школи, від нього віддалялася з мискою, поставленою на бік, тоненька постать. Він миттю її упізнав і відчув, що на серці йому потепліло. Дорога перед його очима захиталася, поступово розчиняючись і розріджуючись. Відчув жаль, що так нагло вона пропадає, але то був легкий жаль. Там, у долині, полоскало білі, аж світилися, полотниська юне, ясне дівча. Хлопець зітхнув і рушив по стежці вниз. Каміння осипалося з-під ніг і котилося додолу. Він ішов, і тепло в серці розширялось у ньому й розросталось. Було кудлате й лагідне, і, поки дійшов він до тої надмір тонкої полоскальниці, стало воно як та біла хмарка над синім гребенем лісу.
— Доброго ранку! — сказав Хлопець, стаючи коліньми в пісок.
— Доброго ранку! — тоненько відгукнулася Неоніла й освітила його привітною всмішкою.
Хлопець занурив у пісок обидві долоні, сильна їх стис і, поставивши перед собою кулаки, почав повільно випускати з них прозорий пил.
5
Iван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де розстелялися обійстя і лежала спокійна долоня вулиці, по якій сновигали жінки й діти. Чоловіків було зовсім небагато, та й то самі діди. Не біля кожної хати стояла й жінка, — їх випило на цілий день місто зі своїми заводами та фабриками. Порожні хати побачив старий і незапалені літні печі. Ввечері вони задимлять, як димлять і вранці, — вдень на багатьох обійстях тільки кури гребуться і ліниво погавкують собаки.
На галявині біля греблі хлопчаки ганяли у футбол, трохи віддалік зібралися зграйкою дівчатка, понатягали на колінця платтячка і вели свою дівчачу бесіду.
Старий вдивлявсь у цей світ чіпко й пильно, напружувався, аж починала боліти йому голова. Однак дививсь і дививсь — вулиця, за якою стежить він ось уже п'ятдесят років, лежала перед ним так само жива й заклопотана. Ті жінки, що залишалися вдома, неквапно прятали хатню роботу, побачив він і юну матір, що загойкувала дитину й тихо співала їй колискової. Цей образ наближався до нього ближче й ближче, і він зміг роздивитися її ретельніше: юна мати з дитям біля грудей таємниче всміхалася до свого первістка.
Перевів погляд і побачив двох дідів: бондаря Власюка і Козодоя. Бондар стругав клепки для діжки, коло нього завмер, засунувши пальця до рота, його шмаркатий онук. Iнколи бондар зупинявся і втирав із лоба піт — було йому вже важко ходити біля свого давнього ремесла. Iван вдивлявся в очі старого Власюка, які наблизив силою уяви, — були вони сиві й пригаслі. "Ось вони, мої ровесники", — подумав він, і на вуста йому найшла сумна всмішка. Перевів погляд трохи далі: сидів, подрімуючи біля хлівчика з цапом, Козодой. Очі його були приплющені, а сорочка на грудях здіймалася й опускалася. Козодой спав, спираючись об стіну хлівчика, а звідти визирав, тоскно дивлячись на світ, старий, аж посірілий цап. Поширював од себе важкий дух, тож хто проходив тою вулицею, затикав носа, а вразливіші на запахи обходили Козодоєвий дім стороною. Хлівчик зачинявся розхитаними дверцятами, в яких було вирізано отвір у формі серця, — в той отвір і висувалася жахка брудна цапина морда.
Iвановий погляд блукав далі по вулиці Він спинився на дівчині, яка чесала волосся й поспівувала. Волосся текло на плечі густою каштановою хвилею, червоні вуста стулялися й розтулялися, а погідне обличчя було залите серпневим сонцем. На те обличчя задивився якийсь юнак-перехожий, і дівчина раптом зашарілася й закліпала очима: обоє відчули, що доля звела їх у цьому моменті, може, й недаремно.
Велика хвиля підкочувалася Iванові під ноги. Вона на мить заплеснула оту вулицю, яку так пильно розглядав: яскраве світло запалало навколо. Відчув його відразу й обережно потягся за олівцем. Затис цупко й почав виводити в зошиті літеру за літерою, слово за словом. Знову здалося йому, що почув шелест крил — ціле небо стало покрите тими білими крильми. Дописував сторінку, вже поспішаючи, олівець його біг по папері, лишаючи після себе майже незрозумілі знаки. Пізніше доля примусить розшифрувати ті знаки Iванового правнука в перших; зараз же він тільки чув шелест крил і бачив небо, засипане птицями. Серце його облилося червоною патокою, вуста стали вузькі й затиснуті: великий степ він побачив і забуту світом фортецю між нього. Вуста його почали шепотіти слова, які виривалися йому з-під руки: світло навколо хиталося, наче розвішені простирадла, і він поступово сам ставав птахом, який готувався злетіти в небо, щоб звідти зирнути на цей світ. Сльози вибивалися йому на очі, і вже не бачив через них і того, що мережила його рука, а коли вона зовсім омліла й олівець викотився безсило з пальців, ще довго сидів блідий, як полотно, і довго слухав, як шалено калатає в грудях серце.
Отямившись, побачив він шкільне подвір'я. На ньому брунатно блищали свіжопофарбовані парти, стояв біля них високий чоловік із густо-чорним волоссям. Неподалік завмерло з пензлями в руках двоє хлопчаків і одна дівчинка; почув він од школи повільний та погідний спів — спрозоріли стіни, і побачив він четверо жінок, що натхненно вимахували квачами. Мелодія улягалася із плавкими рухами їхніх тіл, вуста були розтулені, лиця заляпані глиною — чистий і свіжий дух побілки відчув старий. Він знав тих жінок та дітей, не знав тільки того чорноволосого серед двору. Побачив раптом, як визирнула до нього його онука в перших і щось весело сказала. Чорноволосий повернувся до неї — срібну нитку відчув старий, що раптово пов'язала цих двох. Завмерли вони на мить, сполучені ясним променем, і не змогли розвести поглядів. Першою отямилася Галя. Струснула волоссям і повернулася до жінок, що все ще співали. Підхопила мелодію й собі і включилась отак у ритм, що панував у цій заляпаній глиною кімнаті. Старий там, на веранді, всміхнувся. Перестала тремтіти втомлена від писання його рука, — на душу опускався мир, ім'я якому втома. Марія відчула цей його настрій, побачила загорнений зошит і відкинутий набік олівець.
— Обідати будеш? — спитала вона.
— А чи не треба тобі бути у школі? — запитав він, і вона побачила його сині й надзвичайно погідні очі.
6
Дивно змінилася Галя відтоді, коли вийшов на їхню гору отой кривий директор, коли захапав він безпомічно руками, а вона змушена була кинутися до нього, підтримала й бережно всадовила на лавку. Черпнула тоді похапцем води і всунула пришельцеві в руки, він пожадно відпив. Тоді ж бо вона й збагнула: ось воно те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, — цей чоловік піднявся до них ізнизу й напився з її рук. Він, правда, не просив тої води, але обряд відбувся, як відбувався він в не одної дівчини з цього дому. Стара, там, на ганку, пильно стежила за всім тим дійством, очі її при тому стали круглі й гарячі, може, саме це повернуло їй силу, і вона, хоч і не ходила сама, встала тоді й, хапаючись за стіни, побрела в глибину дому. Галя так заклопоталася коло пришельця, що не зразу те помітила, а коли помітила, кинулася притьма до бабчиної кімнати. Вона хотіла заспокоїти стару, що це тільки новий директор прийшов до них. "До мене свого часу теж приходив такий директор", — сказала тоді по-філософському стара і не зовсім тактовно розсміялася. Кров одлила Галі від обличчя, серце її билося шалено, а може, це тільки був короткочасний одур, наслідок слухання тих не зовсім правдоподібних історій, що їх так часто оповідала бабця. Галя покинула її там, у фотелі, з її недоречним сміхом, а сама заскочила до своєї кімнати, де на неї зирнули із дзеркала її ж таки величезні й перелякані очі. Здалося їй під ту хвилю, що вона неймовірно бридка.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73