Ладнали мушкети і стріли.
Затрубив ріг, і здаля почувся тупіт ратиць: гнали биків. Бики поводили кривавими очима; біля залишеного проходу стояв слуга Твардовського й розпікав на жаровні шину.
Двоє слуг Гозьського вели на налигачі бика. Той схилив буйну голову і помахував нею. В проході слуги миттю розскочилися, а слуга пана Твардовського приклав шину бикові до спини. Зашипіло м'ясо, звився димок, бик рикнув і люто рвонувся в прохід. Вилетів на майдан, і на нього градом посипалися стріли.
Бугай осатанів. Кинувся до найближчої загороди, вдарив рогами, й полетіли навсібіч ощепи. Гримнуло кілька пострілів, і з бика струмками зацебеніла чорна кров. Бугай на хвилю спинився, зачудовано поводячи головою, тоді повернувся й метнувсь у другий бік. Назустріч йому засичали стріли і загорлали підпилі шляхтичі й міщани. Один завзятець вискочив на огорожу і замахав червоною плахтою. Бик урізався в загорожу, схитнувся сміливець і закричав пронизливо — бугай підкинув його вгору, могутньо мотнувши головою. Вдарило ще кілька пострілів: тварина захиталася на всіх чотирьох і гримнула об землю.
— Офірую на банкет! — загорлав Гозьський, махаючи мушкетом.
— Слава панові Гозьському! — вереснув захоплено пан Твардовський.
В загорожі вже метався другий бик. Скажене рикав, і кров заливала йому очі. Він наскочив на труп міщанина й почав бодати його. Рій стріл упився в тіло тварини, а кілька пострілів бахнуло водночас. Бугай вирвався на середину майдану, захитався, а тоді почав шалено рити рогами землю. Боки його лисніли від червоної юшки, а з рота виривався важкий рев.
Розпачливий крик струснув повітря — це третій бик вирвався з рук погоничів. Відкинув їх, зачепивши одного рогами, і з ярим ревом метнувся на засадників, що стояли біля загорожі. З зойками помчали засадники через майдан, а бик,, ускочивши в прохід, погнав за ними. Кілька шляхтичів устигло вискочити на загорожу, а один упав, підтоптаний могутніми ратицями.
Загриміли постріли, й засвистіли стріли. Осадники запаморочливо загорлали з усіх боків. Твардовський захлинався й верещав найдужче. Бугай упав на бік і забив ратицями.
На майдані, де ще пахло кров'ю, горіли високі багаття: три туші було підвішено над вогнем, а загорожі розбирали на паливо.
Гозьський сам пішов у шинок і наказав викотити ще кілька кухв трунку.
Спадали на місто сутінки, звідусіль сходилися подивитися на видовисько міщани. Слуги накрили панам столи, витягнуті із загорож: всі посідали просто неба і, доки поспівала печеня, з вигуками кружляли вино.
— Такого видовища, ваші милості,— кричав підпилий Твардовський,— я не пам'ятаю, доки живу! О,_ про нас заговорять, панове, послухайте мого слова! Хай знають нащадки, як уміли гуляти їхні батьки!
— Я хочу напоїти ціле містечко! — ревів Гозьський.— Гей, ви, чи привели музик?
— Музики зараз будуть, ваша милосте! — гукнув слуга.
Гозьський шумливо звівся з-за столу і, похитуючись, пішов уздовж юрби, що оточила майдан. Вогнища стріляли снопами іскор, червоні виграви гуляли по лицях. Гозьський махнув порожнім келихом.
— Гей, люди! — загорлав він.— Я оце наказав викотити для вас п'ять кухв горілки!
Одностайний крик вирвався з сотень грудей.
— А ці воли я віддаю вам закусити!
— Слава панові Гозьському! — загорлав Твардовський. Його слуга підхопив погук з юрби, і люди гукнули хвалу.
Гозьський підступив до вогнища, лице його від вогню побуряковіло. Вийняв з-за паска ножа і вкраяв шмат печені. Заплющив очі й пожував. На нього летіли снопами іскри, поруч зі шкваркотом стікала товщ, а прискалене, каламутне око тварини тупо вдивлялося в свого забійцю.
— Можна їсти! — закричав Гозьський, і роз'ятрена юрба стрімголов кинулася до м'ясива.
Рвали руками, різали ножами, відтинали шаблями, з кухов було вибито днища, і слуги з черпаками відмірювали питво в дерев'яні чаші…
Пан Твардовський сидів за столом, приплющившись. Його гойдало в сивих хмарах; здавалося, приспустилися вони, схопили Твардовського волохатими лапами, поклали на сіру постіль і заколисали. I уздрів Твардовський себе підвішеним у небі, висів він над землею і плив кудись, плив. Дивився вниз крізь приплющені повіки й бачив, як мчить дорогою кінний загін. Той загін оточував посілля, і він добре знав, чиє то посілля і хто стоїть на чолі напасників. Ударено на гвалт у церкві, але найди вже скочили в двір. Їдко спалахнула усмішка в пана Долинського, перелякано закричала дочка Ходачківського, хтось зі слуг вистрелив, але впав із розваленим черепом. Пан Долинський схопив за косу дочку Ходачківського й потяг її за клуню. Розбишаки кинулися грабувати панський дім, вершники літали й по селі, махаючи нагаями й калічачи селян. Люди розбігалися навсібіч, жертви валилися, і над ними свистіли сірі змії канчуків…
Твардовський плив у сивих хмарах, вуста його краяла сардонічна всмішка. Заграли поблизу музики, і він здригнувся. На майдані вже танцювали. Підпилі міщани й міщанки хапалися в обійми і гопцювали. Скакав, облапивши широкотілу жінку, пан Гозьський, стрибав і слуга Твардовського, та й решта шляхти й міщан. У цей мент наче забули про станову різницю, дихали одне на одного перепаленою їжею та горілкою, запалювалися вогнем. Слуги підкинули до багаття палива, і все те місиво, обілляте червоною барвою, ще шаленіше застрибало й закрутилося. Чоловіки тисли до себе жінок, клеїли груди до грудей, ноги до ніг. Жінки звискували вражено й захоплено, а їхні напарники дико й басовито погукували. Витинали музики, якийсь чорний лахман горлав у вирисько натхненну пісню, біля кухв все ще пили, припадали до чаш, а тоді знову кидались у нестримний вир…
Твардовський наче приспустився до землі. Сиві хвилі гойднули його, і він причалив до найближчої кухви. Взяв черпака й приклав до вуст. Потяг у себе вогонь зі смаком крові і пирснув, наче кіт. Тоді знову піднесло його вгору, і знов він поплив, задоволене всміхаючись. Побачив-бо й другий кінний загін, який з льоту вдарив на помістя пана Долинського. Слуги Долинського тікали через поле, але їх наздоганяли кіньми, топтали, в'язали й волочили за собою. Розбивали вікна й двері, тягли добро й складали на вози…
Твардовський повернув голову в другий бік: обійстя пана Ходачківського палало. Загін відходив у ніч, Долинський озирався вряди-годи, скалячи зуби, а за ним бігла, припнута до коня, дочка Ходачківського. Обличчя в неї було закривавлене, волосся сколошкане, а очі повні жаху…
Пан Ходачківський там, біля другого обійстя, світив задоволене всмішкою. "Ану, хлопці! — горлав він. — Розбирай це кубло!" Люди Ходачківського полізли на дах, скидали гонту, стинали бантини…
Твардовський хитався у сивих хмарах. До нього підпливла кудлата постать, і він уздрів жіноче личко. Воно захихотіло й підморгнуло Твардовському, і той оскалився, показуючи попсовані зуби. Схопив жінку в обійми й шалено почав перебирати ногами. Дригав ними, бо плив між небом та землею, жінка хихотіла й притискалася до пана Твардовського, і він закричав захоплено чи радше заіржав: глибоко в темряві, в кудлатому мороку завис і сумно загуснув крик коня…
Палали багаття, іскри обсипали юрбу, гуцали натхненно чоловіки й жінки, і Твардовський раптом відштовхнув від себе те, що він приймав за жінку. Спалахнула блискавка перед очима: чорне обличчя з рогами зирнуло на нього й зареготало. Чорні руки підкинули його, як м'яч, і Твардовський знову поплив у сивих хмарах, підвішений над землею, безсилий торкнутися тверді чи знестися до хмар справжніх…
У глибині ночі ясніло ще одне вогнище: розбивав маєток Гозьського розбійник Ясинський. Жінка пана Гозьського ридала гола на землі, і її ясне волосся тремтіло на плечах, граючи іскрами…
Тонкий страх, наче вуж, проліз панові Твардовському під пахви. Озирнувся довкола: чи сниться йому, чи, може, мариться? Ні, летів він над землею, злегка похитуючись, наче надута куля, поруч кружляли, шкірилися й кривилися якісь обличчя, і він раптом збагнув, що то все його обличчя, тільки розкладене на таке множество.
Тоді знову підпливло до нього те чорне. Приклеїлося до його вуст холодним присосом, і Твардовський став зовсім легкий од того поцілунку. Схопив себе за волосся й почав смикати, щоб отямитися, але тільки ніч глибочезну побачив і кілька палахкотливих вогнищ у ній. Вогнища у Звягелі і роз'ятрену від вина та їжі юрбу, що вигецувала; вогнище садиби Ходачківського, на яке востаннє озирнулася, біжачи за конем Долинського, юна Ходачківська, вогнище садиби Долинського й садиби Гозьського, де звела до неба білі руки знівечена жінка й трусила ними, чи молячись, чи проклинаючи. Пан Твардовський перекинувся горічерева й поплив далі між небом та землею, вже твердо знаючи, що ніколи не ступлять на твердь його роздуті, як кулі, ноги.
ПЕРЕЛЕСНИК
Маріїне обличчя було червоне від сліз, — батькові ж ті сльози пекли, як вогонь. Вони сиділи в хаті самі. Батько бачив: з дочкою коїться щось недобре.
— Відтоді, як Iван пішов із військом… — почав він і не доказав: донька впала на руки й заридала. Несміло торкнув Марію за плече й відчув, що йому щипле очі й самому.
— Чує лихо твоє серце, — пробурмотів він. — На війні воно, звісно, чого не трапляється…
Марія вже втомилася плакати. Сиділа за столом біля стіни, а обличчя її було заюшене слізьми. Але дивна, глибока якась краса освітлювала її зсередини, і батько відчув, яка ця дитина дорога йому.
— Може б, ти того… — сказав він нерішуче, — хай би хата постояла пусткою, а ти пожила б з нами?
Донька похитала головою:
— Я його чекатиму тут, тату. Негоже мені хату кидати, коли чоловік у дорозі.
Вже давно думала про дорогу. Ввижалася їй нескінченним білим змієм, бо простягалась у визорі звідсіля, від їхнього передмістя, туди, в далекий безмежний світ, думати про який було страшно й лячно. Бо той світ видався такий великий, що не вміщавсь у її мозку. Знала, туди тяглася саме ця дорога, яку намислила отак, і коли ввечері виходила з хати й ставала на її початку, забивало їй віддих. Прикладала до лоба дашок долоні й видивлялася, аж млоїлося в очах, і білий змій оманно тягнув її туди, куди поїхали були козаки, а разом з ними її милий. Вітер пестив жінці обличчя, і вона відчувала на собі глибокий подих, що огортав її всю, — повільно поверталася додому, вже загойдана хвилями споминів, майже дотикових та живих. Здавалося, що поруч іде він, навіть не повертала голови, щоб уздріти його, знала-бо, що це був таки Iван і його не можна було від себе відлякувати. Увійде з ним зараз до господи й подасть вечерю, а він оповість їй пригоди, які пізнав у тій дорозі. Той світ, сказав би він, наче величезна паща звіра, яка перетравлює нас, мов їжу…
Сиділа в хаті, скута цим настроєм, і коли перед очі їй поставали минулі яви, жила поміж них. Світило сонце, трава довкола була зелена й буйна, і Марія відчувала це всім єством. Дивилася й бачила, як він іде дорогою, такий знайомий і рідний, що відчувала, як стискає горло судома, а на губи виступає сипкий, придушений шепіт.
Я бачила, як мене обплітає сіткою, це була весела, радісна, сонячна сітка, і я відчувала радість, хай це сон, сон, сон… Бачила свого милого на зеленій траві, коли він грав на сопілку, а я тоді була мала й боса і заховалася за куща, бо не могла не дивитися. Так тяглося довго, довго, довго, я не могла не дивитися на свого Йванка, бо він снився мені щоночі, і я паленіла, коли зустрічала його. Не могла стриматися, коли проходила повз нього, щоб не навернулися на очі сльози, й бігла кудись поплакати, але то від щастя, великого щастя, а коли він ішов у ковальському фартусі і ніс на свята цеховий знак, і в церкві, коли співав у хорі, я бачила його. Знала-бо, що він моя доля і мені нікуди від цього не втекти, була його вже від тієї хвилини, коли сховалася за кущем. Бо коли він пішов, я порвала, зачепившись за той кущ, собі лиштву, і так мені було соромно, соромно, соромно, що не виходила на вулицю кілька днів. А він щодня проходив повз мою хату на роботу, і його кузня палала, як палало моє серце…
Жінка сиділа на порозі хати й слухала солов'їв. Вечір спускався на землю, і вона відчувала солодке заціпеніння. Білий змій дороги тікав з її зору, як тікає білий день, і вона тужно дивилася, як вечір забирає від світу рештки світла.
Батько вже подався додому, так і не змігши розрадити, а вона намагалася думати лише про Йвана. Бо щось глибоке в ній, несвідоме й недовідоме, раптом стривожило її. Здалося, що двором хтось пройшов, бо трава, яка росла навкруг, почала хитатися. Марія погасила в собі хвилевий острах й рушила в хату, щоб накинути на плечі хустку. Тут пахло сухим зіллям та глиною, і її знову пойняв біль. Аж зупинилася — такий різкий та чіпкий був той біль, — здалося їй, що у вікно зазирнуло Iванове обличчя. Вже не виходила на подвір'я, бо їй захотілося ще глибше поринути в своє заціпеніння, вона несподівано відчула себе так, начебто Iван був поруч неї. Тоді припала до вікна — хилилося на захід сонце.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73
Затрубив ріг, і здаля почувся тупіт ратиць: гнали биків. Бики поводили кривавими очима; біля залишеного проходу стояв слуга Твардовського й розпікав на жаровні шину.
Двоє слуг Гозьського вели на налигачі бика. Той схилив буйну голову і помахував нею. В проході слуги миттю розскочилися, а слуга пана Твардовського приклав шину бикові до спини. Зашипіло м'ясо, звився димок, бик рикнув і люто рвонувся в прохід. Вилетів на майдан, і на нього градом посипалися стріли.
Бугай осатанів. Кинувся до найближчої загороди, вдарив рогами, й полетіли навсібіч ощепи. Гримнуло кілька пострілів, і з бика струмками зацебеніла чорна кров. Бугай на хвилю спинився, зачудовано поводячи головою, тоді повернувся й метнувсь у другий бік. Назустріч йому засичали стріли і загорлали підпилі шляхтичі й міщани. Один завзятець вискочив на огорожу і замахав червоною плахтою. Бик урізався в загорожу, схитнувся сміливець і закричав пронизливо — бугай підкинув його вгору, могутньо мотнувши головою. Вдарило ще кілька пострілів: тварина захиталася на всіх чотирьох і гримнула об землю.
— Офірую на банкет! — загорлав Гозьський, махаючи мушкетом.
— Слава панові Гозьському! — вереснув захоплено пан Твардовський.
В загорожі вже метався другий бик. Скажене рикав, і кров заливала йому очі. Він наскочив на труп міщанина й почав бодати його. Рій стріл упився в тіло тварини, а кілька пострілів бахнуло водночас. Бугай вирвався на середину майдану, захитався, а тоді почав шалено рити рогами землю. Боки його лисніли від червоної юшки, а з рота виривався важкий рев.
Розпачливий крик струснув повітря — це третій бик вирвався з рук погоничів. Відкинув їх, зачепивши одного рогами, і з ярим ревом метнувся на засадників, що стояли біля загорожі. З зойками помчали засадники через майдан, а бик,, ускочивши в прохід, погнав за ними. Кілька шляхтичів устигло вискочити на загорожу, а один упав, підтоптаний могутніми ратицями.
Загриміли постріли, й засвистіли стріли. Осадники запаморочливо загорлали з усіх боків. Твардовський захлинався й верещав найдужче. Бугай упав на бік і забив ратицями.
На майдані, де ще пахло кров'ю, горіли високі багаття: три туші було підвішено над вогнем, а загорожі розбирали на паливо.
Гозьський сам пішов у шинок і наказав викотити ще кілька кухв трунку.
Спадали на місто сутінки, звідусіль сходилися подивитися на видовисько міщани. Слуги накрили панам столи, витягнуті із загорож: всі посідали просто неба і, доки поспівала печеня, з вигуками кружляли вино.
— Такого видовища, ваші милості,— кричав підпилий Твардовський,— я не пам'ятаю, доки живу! О,_ про нас заговорять, панове, послухайте мого слова! Хай знають нащадки, як уміли гуляти їхні батьки!
— Я хочу напоїти ціле містечко! — ревів Гозьський.— Гей, ви, чи привели музик?
— Музики зараз будуть, ваша милосте! — гукнув слуга.
Гозьський шумливо звівся з-за столу і, похитуючись, пішов уздовж юрби, що оточила майдан. Вогнища стріляли снопами іскор, червоні виграви гуляли по лицях. Гозьський махнув порожнім келихом.
— Гей, люди! — загорлав він.— Я оце наказав викотити для вас п'ять кухв горілки!
Одностайний крик вирвався з сотень грудей.
— А ці воли я віддаю вам закусити!
— Слава панові Гозьському! — загорлав Твардовський. Його слуга підхопив погук з юрби, і люди гукнули хвалу.
Гозьський підступив до вогнища, лице його від вогню побуряковіло. Вийняв з-за паска ножа і вкраяв шмат печені. Заплющив очі й пожував. На нього летіли снопами іскри, поруч зі шкваркотом стікала товщ, а прискалене, каламутне око тварини тупо вдивлялося в свого забійцю.
— Можна їсти! — закричав Гозьський, і роз'ятрена юрба стрімголов кинулася до м'ясива.
Рвали руками, різали ножами, відтинали шаблями, з кухов було вибито днища, і слуги з черпаками відмірювали питво в дерев'яні чаші…
Пан Твардовський сидів за столом, приплющившись. Його гойдало в сивих хмарах; здавалося, приспустилися вони, схопили Твардовського волохатими лапами, поклали на сіру постіль і заколисали. I уздрів Твардовський себе підвішеним у небі, висів він над землею і плив кудись, плив. Дивився вниз крізь приплющені повіки й бачив, як мчить дорогою кінний загін. Той загін оточував посілля, і він добре знав, чиє то посілля і хто стоїть на чолі напасників. Ударено на гвалт у церкві, але найди вже скочили в двір. Їдко спалахнула усмішка в пана Долинського, перелякано закричала дочка Ходачківського, хтось зі слуг вистрелив, але впав із розваленим черепом. Пан Долинський схопив за косу дочку Ходачківського й потяг її за клуню. Розбишаки кинулися грабувати панський дім, вершники літали й по селі, махаючи нагаями й калічачи селян. Люди розбігалися навсібіч, жертви валилися, і над ними свистіли сірі змії канчуків…
Твардовський плив у сивих хмарах, вуста його краяла сардонічна всмішка. Заграли поблизу музики, і він здригнувся. На майдані вже танцювали. Підпилі міщани й міщанки хапалися в обійми і гопцювали. Скакав, облапивши широкотілу жінку, пан Гозьський, стрибав і слуга Твардовського, та й решта шляхти й міщан. У цей мент наче забули про станову різницю, дихали одне на одного перепаленою їжею та горілкою, запалювалися вогнем. Слуги підкинули до багаття палива, і все те місиво, обілляте червоною барвою, ще шаленіше застрибало й закрутилося. Чоловіки тисли до себе жінок, клеїли груди до грудей, ноги до ніг. Жінки звискували вражено й захоплено, а їхні напарники дико й басовито погукували. Витинали музики, якийсь чорний лахман горлав у вирисько натхненну пісню, біля кухв все ще пили, припадали до чаш, а тоді знову кидались у нестримний вир…
Твардовський наче приспустився до землі. Сиві хвилі гойднули його, і він причалив до найближчої кухви. Взяв черпака й приклав до вуст. Потяг у себе вогонь зі смаком крові і пирснув, наче кіт. Тоді знову піднесло його вгору, і знов він поплив, задоволене всміхаючись. Побачив-бо й другий кінний загін, який з льоту вдарив на помістя пана Долинського. Слуги Долинського тікали через поле, але їх наздоганяли кіньми, топтали, в'язали й волочили за собою. Розбивали вікна й двері, тягли добро й складали на вози…
Твардовський повернув голову в другий бік: обійстя пана Ходачківського палало. Загін відходив у ніч, Долинський озирався вряди-годи, скалячи зуби, а за ним бігла, припнута до коня, дочка Ходачківського. Обличчя в неї було закривавлене, волосся сколошкане, а очі повні жаху…
Пан Ходачківський там, біля другого обійстя, світив задоволене всмішкою. "Ану, хлопці! — горлав він. — Розбирай це кубло!" Люди Ходачківського полізли на дах, скидали гонту, стинали бантини…
Твардовський хитався у сивих хмарах. До нього підпливла кудлата постать, і він уздрів жіноче личко. Воно захихотіло й підморгнуло Твардовському, і той оскалився, показуючи попсовані зуби. Схопив жінку в обійми й шалено почав перебирати ногами. Дригав ними, бо плив між небом та землею, жінка хихотіла й притискалася до пана Твардовського, і він закричав захоплено чи радше заіржав: глибоко в темряві, в кудлатому мороку завис і сумно загуснув крик коня…
Палали багаття, іскри обсипали юрбу, гуцали натхненно чоловіки й жінки, і Твардовський раптом відштовхнув від себе те, що він приймав за жінку. Спалахнула блискавка перед очима: чорне обличчя з рогами зирнуло на нього й зареготало. Чорні руки підкинули його, як м'яч, і Твардовський знову поплив у сивих хмарах, підвішений над землею, безсилий торкнутися тверді чи знестися до хмар справжніх…
У глибині ночі ясніло ще одне вогнище: розбивав маєток Гозьського розбійник Ясинський. Жінка пана Гозьського ридала гола на землі, і її ясне волосся тремтіло на плечах, граючи іскрами…
Тонкий страх, наче вуж, проліз панові Твардовському під пахви. Озирнувся довкола: чи сниться йому, чи, може, мариться? Ні, летів він над землею, злегка похитуючись, наче надута куля, поруч кружляли, шкірилися й кривилися якісь обличчя, і він раптом збагнув, що то все його обличчя, тільки розкладене на таке множество.
Тоді знову підпливло до нього те чорне. Приклеїлося до його вуст холодним присосом, і Твардовський став зовсім легкий од того поцілунку. Схопив себе за волосся й почав смикати, щоб отямитися, але тільки ніч глибочезну побачив і кілька палахкотливих вогнищ у ній. Вогнища у Звягелі і роз'ятрену від вина та їжі юрбу, що вигецувала; вогнище садиби Ходачківського, на яке востаннє озирнулася, біжачи за конем Долинського, юна Ходачківська, вогнище садиби Долинського й садиби Гозьського, де звела до неба білі руки знівечена жінка й трусила ними, чи молячись, чи проклинаючи. Пан Твардовський перекинувся горічерева й поплив далі між небом та землею, вже твердо знаючи, що ніколи не ступлять на твердь його роздуті, як кулі, ноги.
ПЕРЕЛЕСНИК
Маріїне обличчя було червоне від сліз, — батькові ж ті сльози пекли, як вогонь. Вони сиділи в хаті самі. Батько бачив: з дочкою коїться щось недобре.
— Відтоді, як Iван пішов із військом… — почав він і не доказав: донька впала на руки й заридала. Несміло торкнув Марію за плече й відчув, що йому щипле очі й самому.
— Чує лихо твоє серце, — пробурмотів він. — На війні воно, звісно, чого не трапляється…
Марія вже втомилася плакати. Сиділа за столом біля стіни, а обличчя її було заюшене слізьми. Але дивна, глибока якась краса освітлювала її зсередини, і батько відчув, яка ця дитина дорога йому.
— Може б, ти того… — сказав він нерішуче, — хай би хата постояла пусткою, а ти пожила б з нами?
Донька похитала головою:
— Я його чекатиму тут, тату. Негоже мені хату кидати, коли чоловік у дорозі.
Вже давно думала про дорогу. Ввижалася їй нескінченним білим змієм, бо простягалась у визорі звідсіля, від їхнього передмістя, туди, в далекий безмежний світ, думати про який було страшно й лячно. Бо той світ видався такий великий, що не вміщавсь у її мозку. Знала, туди тяглася саме ця дорога, яку намислила отак, і коли ввечері виходила з хати й ставала на її початку, забивало їй віддих. Прикладала до лоба дашок долоні й видивлялася, аж млоїлося в очах, і білий змій оманно тягнув її туди, куди поїхали були козаки, а разом з ними її милий. Вітер пестив жінці обличчя, і вона відчувала на собі глибокий подих, що огортав її всю, — повільно поверталася додому, вже загойдана хвилями споминів, майже дотикових та живих. Здавалося, що поруч іде він, навіть не повертала голови, щоб уздріти його, знала-бо, що це був таки Iван і його не можна було від себе відлякувати. Увійде з ним зараз до господи й подасть вечерю, а він оповість їй пригоди, які пізнав у тій дорозі. Той світ, сказав би він, наче величезна паща звіра, яка перетравлює нас, мов їжу…
Сиділа в хаті, скута цим настроєм, і коли перед очі їй поставали минулі яви, жила поміж них. Світило сонце, трава довкола була зелена й буйна, і Марія відчувала це всім єством. Дивилася й бачила, як він іде дорогою, такий знайомий і рідний, що відчувала, як стискає горло судома, а на губи виступає сипкий, придушений шепіт.
Я бачила, як мене обплітає сіткою, це була весела, радісна, сонячна сітка, і я відчувала радість, хай це сон, сон, сон… Бачила свого милого на зеленій траві, коли він грав на сопілку, а я тоді була мала й боса і заховалася за куща, бо не могла не дивитися. Так тяглося довго, довго, довго, я не могла не дивитися на свого Йванка, бо він снився мені щоночі, і я паленіла, коли зустрічала його. Не могла стриматися, коли проходила повз нього, щоб не навернулися на очі сльози, й бігла кудись поплакати, але то від щастя, великого щастя, а коли він ішов у ковальському фартусі і ніс на свята цеховий знак, і в церкві, коли співав у хорі, я бачила його. Знала-бо, що він моя доля і мені нікуди від цього не втекти, була його вже від тієї хвилини, коли сховалася за кущем. Бо коли він пішов, я порвала, зачепившись за той кущ, собі лиштву, і так мені було соромно, соромно, соромно, що не виходила на вулицю кілька днів. А він щодня проходив повз мою хату на роботу, і його кузня палала, як палало моє серце…
Жінка сиділа на порозі хати й слухала солов'їв. Вечір спускався на землю, і вона відчувала солодке заціпеніння. Білий змій дороги тікав з її зору, як тікає білий день, і вона тужно дивилася, як вечір забирає від світу рештки світла.
Батько вже подався додому, так і не змігши розрадити, а вона намагалася думати лише про Йвана. Бо щось глибоке в ній, несвідоме й недовідоме, раптом стривожило її. Здалося, що двором хтось пройшов, бо трава, яка росла навкруг, почала хитатися. Марія погасила в собі хвилевий острах й рушила в хату, щоб накинути на плечі хустку. Тут пахло сухим зіллям та глиною, і її знову пойняв біль. Аж зупинилася — такий різкий та чіпкий був той біль, — здалося їй, що у вікно зазирнуло Iванове обличчя. Вже не виходила на подвір'я, бо їй захотілося ще глибше поринути в своє заціпеніння, вона несподівано відчула себе так, начебто Iван був поруч неї. Тоді припала до вікна — хилилося на захід сонце.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73