— сказала коротко. — Бо немає у світі чогось одного. Все надвоє розділено…
— Про це я й сам думав, — мовив хлопець і легко всміхнувся. — Я, бабо, ні до якого діла не годен. Ні за плугом ходити, ні з шаблею на коні басувати. Вчивсь у дяка, але й наука та дяківська не пішла мені в голову. Я і з хлопцями не дуже гуляв, бо нецікаво мені. Отак сяду й думаю, і чудні бувають у мене думки.
— Про що ж таке думаєш?
— Про всяке. Про зілля й про землю, хіба я знаю? Часом про небо думаю і про те, що там діється. Але ніхто не взнає, що там діється! Темний я ще, бабо!…
— Та вже ж, темний, — сказала вона й знову засумувала, сторожко вслухаючись у побиту солов'їним дзвоном тишу. Він засмутився й собі, і вже зовсім розділилися вони в сутіні біля цих бузків.
— Чарівник не повинен думати про лихе, — сказала вона раптом, — бо тоді не виживе між людей. Не легке це діло, хлопче, бути поставленим перед людські очі! Кожен може каменем у тебе кинути, і кожен може проклясти. Зло чарівник чинить мимовільно: одного наділяє, іншого він кривдить. Окрім того, від людської заздрості мусить захисток мати, а коли так, то люди боятися його мають. Без страху розтопчуть тебе після першого нещасливого граду чи хвороби. Припишуть тобі всі нещастя, які посилає людям господь у кару. Грішник себе не осуджує, хлопче, а тільки благий. Благим же бути — світ оцей покинути, а покинувши його, не живе людина. Чарівник не може сердитися чи ненавидіти, він має тільки любити. Але любов у світі не тільки любов породжує, але й усі біди. Через це чарівник ціле життя живе як палець і немає йому рятунку від самоти. Рятує світ, але він не йде йому на відпуст.
Ця мова вилилася з неї єдиним, бурливим потоком й обірвалася так само раптово, як і почалася. Зависла навколо тиша, солов'ї уже не співали, здається, не пахли бузки, бо темна ніч наклалася на землю. Тільки трава зітхнула в них під ногами, і те дихання пішло в глибину темені.
— Подумай три дні й три ночі над тим, що я тобі сказала, — мовила Жабуниха бляшаним голосом. — Тоді прийдеш і скажеш мені, чи не передумав. Я б хотіла, — вона повернулася до хлопця, — щоб таки передумав!…
Не могла спати, була надто зворушена. Тож підійшла до лави, де заснув хлопець, і покропила його рідиною з горнятка. І хлопець завмер на цю ніч, не міг їй завадити, а коли це сталося, заголосила вона й застогнала. Рвала на собі одежу й билась об долівку, плакала, й сльози обпікали лице, розпустила волосся і вряди-годи запускала в нього кощаві пальці.
— Ти, боже, чи ти, дияволе, хто з вас наслав на мене це прокляття! Котрий із вас послав мені це лихо, щоб я загубила своє життя! Чому так рано привели до мене цього вісника, чому забрали в мене молодість та красу?! Чому, замість пестити діти, полюбила я зілля, чому, замість чоловіка, мушу віддаватися я темній ночі? Не боюся суду божого, бо не лихо я сіяла на землі, а допомагала людям. Людський суд, може, мене осудить, але перед божим я годна стати…
Хрипіла цими словами, аж доки не вимовила їх усі. Тоді вийшла на ганок і стала лицем до лиця з місяцем. Стояла так довго й слухала. Знову заспівали солов'ї, місячне світло наливалось у неї, тож відчула, що стає прозорою й легкою. Що ноги її відриває од ганку і зараз вона зніметься в засіяне зорями небо.
Тіло її продовжувало стояти на ганку, а те прозоре, що народилось у ній, відділилося й таки справді полетіло. Вона дихала на повні груди прохолодним вільжистим повітрям й відчувала той захват, який знала завжди при літанні. Зорі над головою стали великі, як золоті гарбузи, і Жабуниха інколи торкалася їх. Тоді дзвеніли вони, а від її пучки розіскрювалися снопики. Крутнулась у повітрі й затанцювала, закрутилася, як вихор. Впала плазом на землю й схопила міцними пальцями чорного, як ніч, кота. Понесла його в небо, де зорі й місяць, щоб залишити його там навіки.
— Я відчула, Варко Морозівно, що ти хочеш зі мною змагатися, — сказала вона.
Вони летіли поруч у ясному світляному етері.
— Хіба між нами такого не повинно бути? — спитала Варка. — Ви старі, а я молода…
— Я стара, але ще подужаю десятьох, як ти, — сказала Жабуниха.
— То й дужайте на здоров'я, — засміялася легковажно Варка. — Чи ж я бороню?
Випливла з її рук, як світло, і стара безсило стисла кулаки. Ця її знесила зродила іншу, й та поселилась у грудях щемливим болем. Сіре кошеня зайшло їй у душу і згорнулось у клубок. Знову побачила навпроти себе засміяне Варчине лице.
— Ви начебто забули: така в нас, чарівниць, гра, — сказала молода. — Коли комусь із нас нудно, починаємо бавитися. Хіба ви того не хочете?
Жабуниха мовчала. Те прозоре в ній, що відділилося й стало наче місячне світло, знову повернулось у тіло, котре стояло на ганку. Тіло від того ожило, а очі тихо заплакали. Відтак знову почула Іваниха Галайдиха голос трави, і це не цвіркун співав під ногами. Почула й зрозуміла його — то був інший вимір, не могла розказати який. Думка її знову рушила в синю темінь, у якій простягнено було срібну стежку, ступала по ній неквапно, бо йти їй цього разу виміряно далеко. Тож усю решту ночі йшла вона й ішла — мала сягнути аж у глибину власної юності, коли ще була така, як цей хлопець, і так само прийшла на науку до відунки Мокрини. Що їй тоді сказала Мокрина? Виловлювала ті слова із синього мороку й читала їх, хоч і не знала грамоти. Вуста її шепотіли, ледь-ледь розтуляючись, — бажала з'єднати слова.
— Коли прийде вістун, — сказала Мокрина, — не сперечайся. Будь йому покірна, й тобі за це віддасться котрийсь із мимовільних гріхів…
Співали солов'ї, й пахли бузки. Пахла земля, а в груди старої входив спокій. Хотіла уявити засміяне Варчине обличчя, але не змогла. Не могла викресати в грудях собі озлості супроти суперниці, що запалило б стару чарівницю на чин і змагання. Була спокійна, а відтак не могла боротися. «Вони прийшли майже одночасно. Варка й отой хлопець, — подумала, заходячи в хату. -Хто ж із них той вістун?»
Сіла біля залитої місяцем лави, на якій спав хлопець. Обличчя його було крейдяне — хлопець не дихав. Довго дивилася на те обличчя, і в грудях у неї був жаль. Здалося їй, що це власний її син спить перед нею, тож турботливо запнула на вікні фіранку. Крейдяне обличчя посіріло, і вона, схилившись, поцілувала холодний, майже крижаний лоб.
Маленька сльозина скотилася з її повіки й упала на те чоло. Хлопець заворушився й перевернувся на бік. Заплямкав уві сні губами й тихо застогнав — щось лихе йому привиділося.
Іваниха Галайдиха повернулась у свій дім через три дні. Переступила перелаза й відразу ж побачила хлопця, який спокійно сидів на призьбі.
— Ти ще тут? — спитала буденно. — Не помер із голоду?
— Та вже на вашому хлібі сидів, — відказав хлопець.
— Ну, то й гаразд, — мовила вона, сідаючи біля нього. — Не передумав?
— Чого б то я мав передумувати? — відказав хлопець. — Коли вже мене покликано на це діло, то де дітися?
— А може, це облудний голос?
— Облудний голос я взнаю, — мовив хлопець.
— Ну, дивись! — озвалася вона трохи невдоволено. — На три приступки треба буде тобі ступити: щоб не бідувати, мати захист од світу і хвороби пізнавати.
— Я готовий, — сказав він твердо.
— Ти готовий, — озвалася вона непевно, — а мене-от сумнів бере…
І побачила вона той Сумнів як живу істоту. Дивна й несвітська була це проява. Така тонка, як високо виросла у степу тирсина, а голівка у неї — як у квітки. Великі жовті очі дивилися з тої голівки, а вуста кривилися чи до сміху, чи до плачу. Тонкі руки — наче промені, а може, й гостріші: коли торкала ними людські груди, простромлювала, немовби голка. Німі вуста її ворушилися, адже та істота зовсім без'язика. Тільки й знала, що мову рук і пальців, але коли торкалася людини, хвора та ставала й квола. І як каламуть у ріці від киненої каменюки, знімалися отак у голові в людини думки. Зрештою, всі три дні, які проблукала стара в лісі, не давали ті думки їй спокою — Сумнів отой плівся за нею, немов кіт, і розтуляв писок, наче хотів у чомусь застерегти. Часом стрибав їй на плечі і затоплював у тіло пазурі. Після того падав на землю, як мертвий. Знову ставав стеблом, а голову мав мов жовту квітку і простромлював Іванисі груди пальцем-променем. «Гай-гай, — думала вона, — так сум'ятиться мені серце, а чого? Чи, може, вмерти боюся?»
— Та Варка мені спокою не дає, — сказала, бо думала вголос. — Виступила зі мною у змагання, а не хотіла я зараз того. Знаю, що має бути поруч, а де — не дійму. Вже на карту я кидала й на решеті гадала — мовчить те усе. Коли б знала, що вона у цій лободині, вирвала б, а коли б у трісці, спалила б. Але вона — наче повітря, — Жабуниха витягла руку і стисла пальці. Відтак розтисла й подивилася на долоню.
— Я того всього не знаю, — сказав хлопець. — Але сумнів, що вас бере, чи не вона?
— Га? — скрикнула вражено Іваниха Галайдиха і повернулася до хлопця. — Ти теж його бачиш?
— Я його не бачу, бо ще не навчений, — відповів хлопець. — Але, може, це вона, кажу?…
— Стривай, я тебе навчу, — сказала Жабуниха й простягла руку. — Зроби й ти так.
Він виставив долоню.
— Подивися на зап'ястя. Спусти пальці. Тепер знову поверни долонею вгору. Пальці розслаб. Дивися крізь них. Що ти бачиш?
— Щось тонке, як трава, — сказав хлопець. — Голова як квітка, очі великі й жовті. Руки як проміння. Ой, воно рушило до мене!…
— Вже починаєш бачити, — радісно сказала Іваниха. — Їх усіх можна отак уздріти, треба знати тільки, як повертати пальці. Сум і Радість, Горе й Талан, Злидні й Добробит — всі вони живі. Проста людина їх не бачить, та й не потрібно це їй. Постав перед собою руку.
Він поставив.
— Переверни. Зігни мізинця й четвертого пальця. Що бачиш?
Він побачив золоте яблуко, яке вкотилось у долоню. І запалилося йому на долоні вогнище, але зовсім не пекло його, а тільки гріло. Яблуко сміялося, перекочувалося — тепло потекло йому через руку в серце і теж почало ставати вогнистим яблуком. Дивна радість, легкість, веселість, навіть шал охопили хлопця. Він зірвався з призьби й ударив босими ногами об траву й затанцював, засмикався, перекидаючи яблуко з руки в руку, наче було воно жаристе. Іваниха відкинулася до стіни й реготала, показуючи гниляки зубів.
— Досить, досить, замориш ти мене! — сказала й рукою махнула.
На те слово спинився хлопець і пішов до неї, світячи усмішкою.
— Що це воно було? — спитав задихано.
— Сам здогадайся, — сказала Галайдиха. — Не плакав же, а танцював. Чи, може, й заплакати хочеш?
— Я все хочу, — сказав хлопець. — Все, що вмієте й можете.
— Отак уже все, — всміхнулася стара. — Це дрібниці, що я тобі показую. Але й таке маєш знати. Бо вони таки живі: Гнів та Озлість, Цнота й Блуд. Все в повітрі живе й тече, немов вода. Зумій загустити цю воду й побачиш, що накликав.
— А воно не сердиться, коли його кличеш?
— Ще й як! — сказала Жабуниха. — Через це не викликай часто й даремно, щоб у ворожнечу із ним не ввійшов.
— А як увійду, то що?
Стара подивилася на нього із прижмурцем, і такі були гострі й пильні її очі, що він аж зайорзався.
— Упирем станеш, — сказала вона.
Він здригнувся, бо холодом на нього повіяло, хоч день навколо стояв сонячний і теплий. Віддалік, де розкинулося село, куріли з бовдурів дими, і стояли вони прямовисне, немов повітряні драбини. На небі й хмарини не було — летів неквапно біля річки чорногуз. Сів просто на воду і склав крила. На вигоні паслася худоба, пастушки зібрались у купу і грались у крем'яхи. Жовтий пісок вистеляв ложе річки і виповзав на обидва її береги, їхав дорогою віз, і дядько в ньому зазирнув через тин. Побачив стару і хлопця на призьбі — сиділи одне біля одного, Жабуниха оповідала щось, наче казку, а хлопець аж рота розтулив, такий уважний був.
— Добридень! — гукнув їм дядько, і стара відгукнулась до нього високим голосом. Курява з-під коліс випливла з-над тину і стала сірою хмарою.
— Витягни руку, — наказала стара. — Переверни. Зігни вказівний палець.
Хлопець побачив сірого, тлустого чоловіка, який ішов за возом. — Був прив'язаний налигачем і розвертав навсібіч сіре, печальне обличчя з великими очима. Плакав, і сльози розмивали по лиці рівчаки. Тіло його не було покрите одежею, але якесь начебто дерев'яне.
— Що воно? — тихо спитав хлопець, опускаючи руку.
— Біда того чоловіка. Кожен з нас водить за собою на налигачі власну біду.
— То давайте скажемо йому.
— А чи ж він просив? — спитала гостро стара. — Ніколи не роби того, чого тебе не просять. Не всі люблять, щоб їм на їхню Біду показували.
— А прогнати ту Біду ви не можете? Але старої вже начебто не було біля нього. Десь заблукала в цьому сонячному дні і не знала, як вийти з тої безмежності.
Стежки заплутували її шлях, наче линви, — годі було їх під ту хвилю розплутати. Тиха туга попливла з її очей і розплилася в синьому сонячному повітрі. І з'явилася від того в небі перша хмара, така несмілива й тендітна, наче хтось вилив у небі кухоль молока. Ця хмара народила з себе білого птаха, який полетів до землі, немов кинений камінь, але раптом пропав, бо стара заворушилась і встала.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73
— Про це я й сам думав, — мовив хлопець і легко всміхнувся. — Я, бабо, ні до якого діла не годен. Ні за плугом ходити, ні з шаблею на коні басувати. Вчивсь у дяка, але й наука та дяківська не пішла мені в голову. Я і з хлопцями не дуже гуляв, бо нецікаво мені. Отак сяду й думаю, і чудні бувають у мене думки.
— Про що ж таке думаєш?
— Про всяке. Про зілля й про землю, хіба я знаю? Часом про небо думаю і про те, що там діється. Але ніхто не взнає, що там діється! Темний я ще, бабо!…
— Та вже ж, темний, — сказала вона й знову засумувала, сторожко вслухаючись у побиту солов'їним дзвоном тишу. Він засмутився й собі, і вже зовсім розділилися вони в сутіні біля цих бузків.
— Чарівник не повинен думати про лихе, — сказала вона раптом, — бо тоді не виживе між людей. Не легке це діло, хлопче, бути поставленим перед людські очі! Кожен може каменем у тебе кинути, і кожен може проклясти. Зло чарівник чинить мимовільно: одного наділяє, іншого він кривдить. Окрім того, від людської заздрості мусить захисток мати, а коли так, то люди боятися його мають. Без страху розтопчуть тебе після першого нещасливого граду чи хвороби. Припишуть тобі всі нещастя, які посилає людям господь у кару. Грішник себе не осуджує, хлопче, а тільки благий. Благим же бути — світ оцей покинути, а покинувши його, не живе людина. Чарівник не може сердитися чи ненавидіти, він має тільки любити. Але любов у світі не тільки любов породжує, але й усі біди. Через це чарівник ціле життя живе як палець і немає йому рятунку від самоти. Рятує світ, але він не йде йому на відпуст.
Ця мова вилилася з неї єдиним, бурливим потоком й обірвалася так само раптово, як і почалася. Зависла навколо тиша, солов'ї уже не співали, здається, не пахли бузки, бо темна ніч наклалася на землю. Тільки трава зітхнула в них під ногами, і те дихання пішло в глибину темені.
— Подумай три дні й три ночі над тим, що я тобі сказала, — мовила Жабуниха бляшаним голосом. — Тоді прийдеш і скажеш мені, чи не передумав. Я б хотіла, — вона повернулася до хлопця, — щоб таки передумав!…
Не могла спати, була надто зворушена. Тож підійшла до лави, де заснув хлопець, і покропила його рідиною з горнятка. І хлопець завмер на цю ніч, не міг їй завадити, а коли це сталося, заголосила вона й застогнала. Рвала на собі одежу й билась об долівку, плакала, й сльози обпікали лице, розпустила волосся і вряди-годи запускала в нього кощаві пальці.
— Ти, боже, чи ти, дияволе, хто з вас наслав на мене це прокляття! Котрий із вас послав мені це лихо, щоб я загубила своє життя! Чому так рано привели до мене цього вісника, чому забрали в мене молодість та красу?! Чому, замість пестити діти, полюбила я зілля, чому, замість чоловіка, мушу віддаватися я темній ночі? Не боюся суду божого, бо не лихо я сіяла на землі, а допомагала людям. Людський суд, може, мене осудить, але перед божим я годна стати…
Хрипіла цими словами, аж доки не вимовила їх усі. Тоді вийшла на ганок і стала лицем до лиця з місяцем. Стояла так довго й слухала. Знову заспівали солов'ї, місячне світло наливалось у неї, тож відчула, що стає прозорою й легкою. Що ноги її відриває од ганку і зараз вона зніметься в засіяне зорями небо.
Тіло її продовжувало стояти на ганку, а те прозоре, що народилось у ній, відділилося й таки справді полетіло. Вона дихала на повні груди прохолодним вільжистим повітрям й відчувала той захват, який знала завжди при літанні. Зорі над головою стали великі, як золоті гарбузи, і Жабуниха інколи торкалася їх. Тоді дзвеніли вони, а від її пучки розіскрювалися снопики. Крутнулась у повітрі й затанцювала, закрутилася, як вихор. Впала плазом на землю й схопила міцними пальцями чорного, як ніч, кота. Понесла його в небо, де зорі й місяць, щоб залишити його там навіки.
— Я відчула, Варко Морозівно, що ти хочеш зі мною змагатися, — сказала вона.
Вони летіли поруч у ясному світляному етері.
— Хіба між нами такого не повинно бути? — спитала Варка. — Ви старі, а я молода…
— Я стара, але ще подужаю десятьох, як ти, — сказала Жабуниха.
— То й дужайте на здоров'я, — засміялася легковажно Варка. — Чи ж я бороню?
Випливла з її рук, як світло, і стара безсило стисла кулаки. Ця її знесила зродила іншу, й та поселилась у грудях щемливим болем. Сіре кошеня зайшло їй у душу і згорнулось у клубок. Знову побачила навпроти себе засміяне Варчине лице.
— Ви начебто забули: така в нас, чарівниць, гра, — сказала молода. — Коли комусь із нас нудно, починаємо бавитися. Хіба ви того не хочете?
Жабуниха мовчала. Те прозоре в ній, що відділилося й стало наче місячне світло, знову повернулось у тіло, котре стояло на ганку. Тіло від того ожило, а очі тихо заплакали. Відтак знову почула Іваниха Галайдиха голос трави, і це не цвіркун співав під ногами. Почула й зрозуміла його — то був інший вимір, не могла розказати який. Думка її знову рушила в синю темінь, у якій простягнено було срібну стежку, ступала по ній неквапно, бо йти їй цього разу виміряно далеко. Тож усю решту ночі йшла вона й ішла — мала сягнути аж у глибину власної юності, коли ще була така, як цей хлопець, і так само прийшла на науку до відунки Мокрини. Що їй тоді сказала Мокрина? Виловлювала ті слова із синього мороку й читала їх, хоч і не знала грамоти. Вуста її шепотіли, ледь-ледь розтуляючись, — бажала з'єднати слова.
— Коли прийде вістун, — сказала Мокрина, — не сперечайся. Будь йому покірна, й тобі за це віддасться котрийсь із мимовільних гріхів…
Співали солов'ї, й пахли бузки. Пахла земля, а в груди старої входив спокій. Хотіла уявити засміяне Варчине обличчя, але не змогла. Не могла викресати в грудях собі озлості супроти суперниці, що запалило б стару чарівницю на чин і змагання. Була спокійна, а відтак не могла боротися. «Вони прийшли майже одночасно. Варка й отой хлопець, — подумала, заходячи в хату. -Хто ж із них той вістун?»
Сіла біля залитої місяцем лави, на якій спав хлопець. Обличчя його було крейдяне — хлопець не дихав. Довго дивилася на те обличчя, і в грудях у неї був жаль. Здалося їй, що це власний її син спить перед нею, тож турботливо запнула на вікні фіранку. Крейдяне обличчя посіріло, і вона, схилившись, поцілувала холодний, майже крижаний лоб.
Маленька сльозина скотилася з її повіки й упала на те чоло. Хлопець заворушився й перевернувся на бік. Заплямкав уві сні губами й тихо застогнав — щось лихе йому привиділося.
Іваниха Галайдиха повернулась у свій дім через три дні. Переступила перелаза й відразу ж побачила хлопця, який спокійно сидів на призьбі.
— Ти ще тут? — спитала буденно. — Не помер із голоду?
— Та вже на вашому хлібі сидів, — відказав хлопець.
— Ну, то й гаразд, — мовила вона, сідаючи біля нього. — Не передумав?
— Чого б то я мав передумувати? — відказав хлопець. — Коли вже мене покликано на це діло, то де дітися?
— А може, це облудний голос?
— Облудний голос я взнаю, — мовив хлопець.
— Ну, дивись! — озвалася вона трохи невдоволено. — На три приступки треба буде тобі ступити: щоб не бідувати, мати захист од світу і хвороби пізнавати.
— Я готовий, — сказав він твердо.
— Ти готовий, — озвалася вона непевно, — а мене-от сумнів бере…
І побачила вона той Сумнів як живу істоту. Дивна й несвітська була це проява. Така тонка, як високо виросла у степу тирсина, а голівка у неї — як у квітки. Великі жовті очі дивилися з тої голівки, а вуста кривилися чи до сміху, чи до плачу. Тонкі руки — наче промені, а може, й гостріші: коли торкала ними людські груди, простромлювала, немовби голка. Німі вуста її ворушилися, адже та істота зовсім без'язика. Тільки й знала, що мову рук і пальців, але коли торкалася людини, хвора та ставала й квола. І як каламуть у ріці від киненої каменюки, знімалися отак у голові в людини думки. Зрештою, всі три дні, які проблукала стара в лісі, не давали ті думки їй спокою — Сумнів отой плівся за нею, немов кіт, і розтуляв писок, наче хотів у чомусь застерегти. Часом стрибав їй на плечі і затоплював у тіло пазурі. Після того падав на землю, як мертвий. Знову ставав стеблом, а голову мав мов жовту квітку і простромлював Іванисі груди пальцем-променем. «Гай-гай, — думала вона, — так сум'ятиться мені серце, а чого? Чи, може, вмерти боюся?»
— Та Варка мені спокою не дає, — сказала, бо думала вголос. — Виступила зі мною у змагання, а не хотіла я зараз того. Знаю, що має бути поруч, а де — не дійму. Вже на карту я кидала й на решеті гадала — мовчить те усе. Коли б знала, що вона у цій лободині, вирвала б, а коли б у трісці, спалила б. Але вона — наче повітря, — Жабуниха витягла руку і стисла пальці. Відтак розтисла й подивилася на долоню.
— Я того всього не знаю, — сказав хлопець. — Але сумнів, що вас бере, чи не вона?
— Га? — скрикнула вражено Іваниха Галайдиха і повернулася до хлопця. — Ти теж його бачиш?
— Я його не бачу, бо ще не навчений, — відповів хлопець. — Але, може, це вона, кажу?…
— Стривай, я тебе навчу, — сказала Жабуниха й простягла руку. — Зроби й ти так.
Він виставив долоню.
— Подивися на зап'ястя. Спусти пальці. Тепер знову поверни долонею вгору. Пальці розслаб. Дивися крізь них. Що ти бачиш?
— Щось тонке, як трава, — сказав хлопець. — Голова як квітка, очі великі й жовті. Руки як проміння. Ой, воно рушило до мене!…
— Вже починаєш бачити, — радісно сказала Іваниха. — Їх усіх можна отак уздріти, треба знати тільки, як повертати пальці. Сум і Радість, Горе й Талан, Злидні й Добробит — всі вони живі. Проста людина їх не бачить, та й не потрібно це їй. Постав перед собою руку.
Він поставив.
— Переверни. Зігни мізинця й четвертого пальця. Що бачиш?
Він побачив золоте яблуко, яке вкотилось у долоню. І запалилося йому на долоні вогнище, але зовсім не пекло його, а тільки гріло. Яблуко сміялося, перекочувалося — тепло потекло йому через руку в серце і теж почало ставати вогнистим яблуком. Дивна радість, легкість, веселість, навіть шал охопили хлопця. Він зірвався з призьби й ударив босими ногами об траву й затанцював, засмикався, перекидаючи яблуко з руки в руку, наче було воно жаристе. Іваниха відкинулася до стіни й реготала, показуючи гниляки зубів.
— Досить, досить, замориш ти мене! — сказала й рукою махнула.
На те слово спинився хлопець і пішов до неї, світячи усмішкою.
— Що це воно було? — спитав задихано.
— Сам здогадайся, — сказала Галайдиха. — Не плакав же, а танцював. Чи, може, й заплакати хочеш?
— Я все хочу, — сказав хлопець. — Все, що вмієте й можете.
— Отак уже все, — всміхнулася стара. — Це дрібниці, що я тобі показую. Але й таке маєш знати. Бо вони таки живі: Гнів та Озлість, Цнота й Блуд. Все в повітрі живе й тече, немов вода. Зумій загустити цю воду й побачиш, що накликав.
— А воно не сердиться, коли його кличеш?
— Ще й як! — сказала Жабуниха. — Через це не викликай часто й даремно, щоб у ворожнечу із ним не ввійшов.
— А як увійду, то що?
Стара подивилася на нього із прижмурцем, і такі були гострі й пильні її очі, що він аж зайорзався.
— Упирем станеш, — сказала вона.
Він здригнувся, бо холодом на нього повіяло, хоч день навколо стояв сонячний і теплий. Віддалік, де розкинулося село, куріли з бовдурів дими, і стояли вони прямовисне, немов повітряні драбини. На небі й хмарини не було — летів неквапно біля річки чорногуз. Сів просто на воду і склав крила. На вигоні паслася худоба, пастушки зібрались у купу і грались у крем'яхи. Жовтий пісок вистеляв ложе річки і виповзав на обидва її береги, їхав дорогою віз, і дядько в ньому зазирнув через тин. Побачив стару і хлопця на призьбі — сиділи одне біля одного, Жабуниха оповідала щось, наче казку, а хлопець аж рота розтулив, такий уважний був.
— Добридень! — гукнув їм дядько, і стара відгукнулась до нього високим голосом. Курява з-під коліс випливла з-над тину і стала сірою хмарою.
— Витягни руку, — наказала стара. — Переверни. Зігни вказівний палець.
Хлопець побачив сірого, тлустого чоловіка, який ішов за возом. — Був прив'язаний налигачем і розвертав навсібіч сіре, печальне обличчя з великими очима. Плакав, і сльози розмивали по лиці рівчаки. Тіло його не було покрите одежею, але якесь начебто дерев'яне.
— Що воно? — тихо спитав хлопець, опускаючи руку.
— Біда того чоловіка. Кожен з нас водить за собою на налигачі власну біду.
— То давайте скажемо йому.
— А чи ж він просив? — спитала гостро стара. — Ніколи не роби того, чого тебе не просять. Не всі люблять, щоб їм на їхню Біду показували.
— А прогнати ту Біду ви не можете? Але старої вже начебто не було біля нього. Десь заблукала в цьому сонячному дні і не знала, як вийти з тої безмежності.
Стежки заплутували її шлях, наче линви, — годі було їх під ту хвилю розплутати. Тиха туга попливла з її очей і розплилася в синьому сонячному повітрі. І з'явилася від того в небі перша хмара, така несмілива й тендітна, наче хтось вилив у небі кухоль молока. Ця хмара народила з себе білого птаха, який полетів до землі, немов кинений камінь, але раптом пропав, бо стара заворушилась і встала.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73