Наприклад, пускали парубки по селу чутку, яка незмінно доходила до мене, власне, моїх вивідців, що там і там мають зібратися вечорниці. Ми наскакували на те місце вночі і нікого там не заставали. Тоді знову пускалася чутка, і ми знову пошивались у дурні, а молодь збиралася на вечорниці десь так таємно, що ніхто про те й духом не відав. Я відчув, що все моє старання замість з'єднати моє стадо зі святою церквою людей від неї ще більше відштовхує, що йду по якійсь дорозі і тільки уявляю собі, що веду по ній овець, а натомість веду з собою лише посіпак, та й то не безсумнівно, бо скоро виявив, що вони наблизилися до мене не через чистість свою, а нечистість, що так їм легше приховувати свої негідні вчинки, на які я вже мусив закривати очі, бо що було б, коли б я втратив ще і посіпак? Отже, поступово почав увіходити я зі своїми поселянами у непримиренну війну і не мав анінайменшого шансу ту війну виграти; моя щира горлива відданість церкві й установленим приписам та законам швидко переродилась у ненависть до людей, отже, не християнська любов уже мною керувала, а радше ненависть. Більше того, я почав відчувати утіху, коли лихоносних переступників карав, — не вони, а я почав сходити з праведного шляху, за що й був, вважаю, достойно покараний.
Розкажу тобі й те, дорогий читальнику, що мене зломило остаточно. На основі указу консисторії я мав двічі на рік посилати рапорти: один у червні, а другий у грудні, чи не чиниться в моєму селі якихось забобонних дій. Досі я не писав супроти своїх овець, бо цього небезпідставно побоювався, адже діло, навіть маленьке, яке виходить на верхи, часом великим стає й немилосердно б'є не тільки винних, але й тих, хто діло затіває. Цього ж разу я непомірно розсердився, бо, коли йшов у день різдва славного пророка, предтечі і хрестителя господнього Іоанна і минав двір Івана Шийки, який був моїм чи не найзавзятішим супротивником, раптом спинився як укопаний: на вулиці біля воріт отого Шийки стояв ідол, що його звуть Купала чи Морана, одягнений у жіночу одежу, прикрашений на голові квітами й деревними гілками. Перед ним поставлено було стола, а на ньому стояла з якимсь напоєм скляниця. Біля того ідола зібралися дівки і співали богомерзьких пісень.
Я відчув, що оскаженів. Кинувся притьма на той гурт, який з вереском розсипався, перекинув стола, схопивши скляницю й гримнувши нею об землю; тоді поверг долі ідола й почав, аж піна мені вибивалася з рота, топтати і рвати те неподобство, відчуваючи при тому такий шал, аж трясця мене била. При цьому щось несамовито вигукував і отямився аж тоді, коли відчув біля себе порожнечу. Тобто збагнув, що шаленію на самоті й ніхто на мене при цьому й не дивиться.
Зупинився й роззирнувся. Порожня вулиця, ані душі в хаті Івана Шийки, ані душі й на сусідських обійстях — всі вони увіч мене засуджували, але не словами, а мовчанням своїм. Тоді я примчався додому і написав у духовне правління просторого доноса на того-таки Івана Шийку, поставивши під ним дату тодішнього дня, 26 червня.
Розпочалося довге й марудне слідство в духовному правлінні; духовні судейські приїжджали до нас і тягали безконечно й нас, списувалося безліч паперу — йшлося до того, щоб Шийка залагодив усе хабарем. Але той не мав звідки узяти хабара і через сім місяців такої тяганини його закували в заліза й відвезли в духовне правління. Там звеліли покарати киями, але, бувши слабкого здоров'я, Шийка того не витримав і помер.
Той похорон відбував не я, а священик сусіднього села, я ж сидів удома, замкнутий на всі замки, й нещадно пив оковиту, бо ніколи й до того, й після того не було ще так гірко мені на душі. А ще вразило мене те, що люди мого приходу, подаючи в духовному правлінні про мене свідчення, одноголосно виставили мене як невиносного вампіра, людиноненависника і злобного й даремного напасника на невинних людей. Це було для мене настільки несподівано і так мене прибило, що я ходив як несамовитий, зовсім утратив священичу старатливість і все частіше почав на самоті прикладатися до скляниці, часом напиваючись і до нестями.
Отоді воно й сталося. Було то вночі, світив місяць, а я відчув таку тугу, що не міг усидіти вдома. Паньматка моя й служник спали, я тихцем викрався з хати, а що чинив так не раз, ганяючи вуличників та вечорничників, то ніхто за мною не похопився. Але цього разу я не думав про вечорничників, а вийшов на дорогу, що вела з села, — вона нерушно й безживне біліла переді мною. І раптом мені здалося: коли я завию на місяць, мені полегшає. І я завив. І мені справді полегшало. Тоді я подумав: коли побіжу по дорозі, з мене витруситься і хміль мій, і туга. І я побіг — туга моя й хміль справді витрушувалися з мене, ніби через сито. Я біг, вряди-годи підвиваючи, і сам не помітив, коли й руки торкнулися землі — біг на чотирьох. Біг, і тіло мені боліло, і хребет вигинався, але спинитися не міг і не вмів. Піт густо заливав мені обличчя, а я все біг та й біг. Знав, що бігтиму доти, доки висітиме в небі цей нещадний провідник мій і чарівник — місяць, бо це з його волі повільно, болюче й неспинно забирала мене в свої чорні простори Прірва.
Розповідь прибульця
Якось я лежав після одного не вельми вдалого полювання, і мені так чудно стало на душі. Я почав згадувати рід свій: батьків, дідів і ще дальших пращурів, про яких збереглася у нашому роді пам'ять. Я думав про те, що моїх прямих родичів у минулому було багато. Але всі вони ведуть свій рід від одного. Очевидно, він жив хтозна-як давно, той перший чоловік на землі. (Я думав про це й бачив-сад, безліч розкиданих яблук, які сміються веселими боками). На нього було послано важезне прокляття, бо вигнано з жінкою із раю і проклято разом з дітьми й нащадками його. (Чи не відтоді ми полюбили вирощувати яблука, думав я. Ми любимо їхню блискучу шкірку і те, як прискають вони соком, коли кусаємо їх). Допомогла тому чоловікові покинути рай темна сила. Темна сила шукає чисті душі, бо злочинець хоче, щоб злочинний був цілий світ. (Я бачив подумки сад, повен розкішних запашних плодів. Любив восени рвати їх і складати у вистелені пахучим сіном бочки. І от що цікаво: я вибирав з-поміж них найліпше і не втримувався його вкусити). Переступ того чоловіка також був невеликий — з'їв яблуко: чи ж у яблуку тут суть? А може, вони просто захотіли позмагатися, темна і світла сила? Герці — розважлива справа, і їх часто влаштовують для втіхи або ж влаштовують, коли йдеться про честь. Отак воно й сталося. Чорна постать виїхала в поле на чорному коні. Була убрана у військові риштунки, біля коліна мала притручений спис, а в руці полискувала золота шаблюка. Супроти виступила біла постать, і вони почали зближатися, готуючись до герцю, тоді як перший чоловік у поті чола свого поганяв приручену худобину й орав переліг, щоб закласти ниву. Сипав із чола піт, з якого виростало жито, а може, й яблуні.
Той вигнаний чоловік, думав я, й досі живе. Але він розчинився і тисячах живих істот. Він дає покуштувати кожному яблуко й німо запитує: який у цьому гріх? Вчить нас здобувати хліб насущний в той час, як на полі йде герць. То чудне змагання, бо не для того вони зійшлися, щоб вбивати один одного. Вони проходять один крізь одного, як проходить через тінь сонячна стяга. Тінь покриває світло, а світло гасить тінь: отак вони й приходять на землю: дні наші й ночі. Удень люди виношують світлі думки, а вночі — темні. Вдень вони каються, а вночі виходять на розбій. Вдень вони вирощують сади, а вночі крадуть яблука з чужого саду. А на полі все ще йде герць. Білий вершник іде наступом на чорного, а чорний на білого. І саме тому, що вони можуть вести отой бій, думаю я, й можливе стає: ми живемо.
Я не знаю, чи це добрі думки, що я думаю, чи погані. Але не забуваю й слів того Голосу, які недавно почув. Не забуваю тої розмови моєї й приречення: жити мені серед людей чи серед вовків? Ні, я хотів жити серед людей. Я хотів вийти з цього лісу у будь-який спосіб, адже покаятися зможу будь-коли. Хіба не дано нам цієї пільги: визнати, що ми жили погано, визнати, що ми засуджуємо своє погане, хіба не дано нам права очиститися? Тим самим також беремо участь у віковічному герці темного й світлого, з ночі ступаємо в день, а з дня у ніч. Суд має прийти по всьому. Тоді, коли зважиться здобуток наш: скільки в нас темного, а скільки світлого. Одні з нас приречені пропасти, а інші — знайти втіху. Але втіха оця буде не для нас. Втіху свою ми вселимо в синів і внуків наших, які, може, колись збагнуть, як вийти з цього проклятого кола.
А герць у полі триває. Чорний вершник знову мчить назустріч білому. Свистить повітря: чорний вершник метнув списа. Спис, однак, білого не поранив, пройшов крізь нього і, зробивши коло, повернувся до руки чорного. Чорний вершник з'єднався з світлим — ось він, символ ранку чи вечора. Ось що значать прості слова «дні минають». Бо вони й справді минають. Але там, у минулому, ми покидаємо себе, тобто діла наші, які мають прорости після нас…
Я лежав у своїй ямі, листя гріло мені боки, я приплющився, але не міг заснути: щось мене непокоїло й невдоволило. Думки не заспокоювали мене, а турбували, хоч і втома мене пойняла. Все навколо в сірі тони вбиралося, я сам був сірий, і сіро ставало в мене на душі. В отвір ями вкочувалися каламутні сиві хвилі, я бачив крізь них драглисте тіло зорі, яка намагалася прислати мені хоч малий промінець. Але й вона напивалася сірого, блиск її тьмарився. І я збагнув: той час, який минув, відколи я переселився з теплого дому в цей ліс, можна відрахувати. Перше коло докрутилося, я знову входив в осінь, яка цього року впала на землю рано. Так, це була саме та пора, коли люди, впоравшись із літніми роботами, починають гуляти. Це була пора, коли я міг би серед тих гуляк вибрати того, кого міг би вважати за гіршого від себе. Хай одягне цю вовчу шкуру і поживе у цій холодній і вогкій ямі. Хай холодний вітер прокотиться крижаною хвилею через його мозок; хай голод пектиме щоденно йому нутро…
Я змерз од цих думок, і мені здубла на спині шкіра. Зупинився перед холодною, неозорою Прірвою, і вона дихнула на мене — мав туди ступити, вибору в мене не було.
Вже впали на землю перші морози, земля вкрилася подекуди снігом, посклилися тоненьким склом калюжі, ніби хотіли захиститися перед густою навалою зимового неба. Пролітали у повітрі сніжини, тривожив душу листок, якого не змогли зірвати осінні хлющі й вітри; безгоміння часом настає таке глибоке, що в ньому вмирає все і впокорюється. Часом я чую, як зітхає на повні груди ліс: сон поймає його; суха трава вже не радіє сонцю, котре має силу тільки на короткий час вирватися з полону хмар; позасинали й мурашники, вгамувавшись, — не метушаться вже клопітливо; повідлітали у вирій птахи і не будять мене ранками.
Я мчу через ліс без остороги, калюжки тріскаються в мене під ногами з тонким дзвоном. Біжу, щоб розігріти в собі кров, щоб позбутися своїх важких думок, щоб розігнати безгоміння й тишу — страшить мене заціпенілий спокій дерев. Тривожуся від того, що вже їде землею вершник, від крижаного дихання якого все німіє, а я ще й досі нічого для себе не вирішив. Коли ж посуне за тим вершником незчисленна юрба білих комонників, коли гостро й холодно засвітять їхні доспіхи, буде мені пізно зважуватися на чин, до якого все-таки готуюся. Отож я біг, щоб втекти від самого себе, бо відчуваю себе ницим. Хотів утекти від болю й розпачу — голий я й незахищений.
Осінь кінчалася, єдина пора, коли я міг перекинути комусь своє прокляття. Коли ж я на це не зважуся, доведеться не раз і не два дивитися на безголосі герці дня і ночі, адже осінь відступає вже, переможена й розгромлена: земля вкрита листям, вітер посвистує в голих деревах, трава померла.
Я спинився на узліссі й задививсь у бік містечка, відчуваючи, як колише мене смуток. Очі мої пропадали там, біля білих хат, біля парканів, де люди живуть і не здогадуються, що можна так мучитися, як мучусь я. Скільки разів я отак стояв, коли в місті веселилися, коли гупали бубни і грали музики, коли на вулиці висипав по-святковому одягнений люд, а я стояв завмерло і не міг рухнути жодним м'язом. Зараз я теж не можу рухнути жодним м'язом, сум мене з'їдає. Думаю про те, що в світі існує не лише біле й чорне, є іще третє, що зветься жалем людським. Є те, що зветься сутінками, які гасять кольори, — ось він, образ розтривоженого сумління. Я вступив сам у герць білого з чорним, але немає в мене сили, щоб перемогти. Немає сили — це значить покривати спалахи ненависті в собі смутком. Життя вимагає свого, воно примушує мене щось конечно вирішити, а я стою, завмерлий, у глибині душі прочуваючи, що цьогорічну гру таки програв. Знову треба буде мені пристосовуватися до лісового життя, і, хоч маю я в тому певний досвід, втіхи це мені не приносить. Не може розумна істота, думаю я, жити самотою. Навіть ченці, ті, що ненавидять цей світ і тікають од нього, навіть вони єднаються в монастирях. Отож кружляв я цілу осінь довкола міста, але ні на що так і не зважився.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19
Розкажу тобі й те, дорогий читальнику, що мене зломило остаточно. На основі указу консисторії я мав двічі на рік посилати рапорти: один у червні, а другий у грудні, чи не чиниться в моєму селі якихось забобонних дій. Досі я не писав супроти своїх овець, бо цього небезпідставно побоювався, адже діло, навіть маленьке, яке виходить на верхи, часом великим стає й немилосердно б'є не тільки винних, але й тих, хто діло затіває. Цього ж разу я непомірно розсердився, бо, коли йшов у день різдва славного пророка, предтечі і хрестителя господнього Іоанна і минав двір Івана Шийки, який був моїм чи не найзавзятішим супротивником, раптом спинився як укопаний: на вулиці біля воріт отого Шийки стояв ідол, що його звуть Купала чи Морана, одягнений у жіночу одежу, прикрашений на голові квітами й деревними гілками. Перед ним поставлено було стола, а на ньому стояла з якимсь напоєм скляниця. Біля того ідола зібралися дівки і співали богомерзьких пісень.
Я відчув, що оскаженів. Кинувся притьма на той гурт, який з вереском розсипався, перекинув стола, схопивши скляницю й гримнувши нею об землю; тоді поверг долі ідола й почав, аж піна мені вибивалася з рота, топтати і рвати те неподобство, відчуваючи при тому такий шал, аж трясця мене била. При цьому щось несамовито вигукував і отямився аж тоді, коли відчув біля себе порожнечу. Тобто збагнув, що шаленію на самоті й ніхто на мене при цьому й не дивиться.
Зупинився й роззирнувся. Порожня вулиця, ані душі в хаті Івана Шийки, ані душі й на сусідських обійстях — всі вони увіч мене засуджували, але не словами, а мовчанням своїм. Тоді я примчався додому і написав у духовне правління просторого доноса на того-таки Івана Шийку, поставивши під ним дату тодішнього дня, 26 червня.
Розпочалося довге й марудне слідство в духовному правлінні; духовні судейські приїжджали до нас і тягали безконечно й нас, списувалося безліч паперу — йшлося до того, щоб Шийка залагодив усе хабарем. Але той не мав звідки узяти хабара і через сім місяців такої тяганини його закували в заліза й відвезли в духовне правління. Там звеліли покарати киями, але, бувши слабкого здоров'я, Шийка того не витримав і помер.
Той похорон відбував не я, а священик сусіднього села, я ж сидів удома, замкнутий на всі замки, й нещадно пив оковиту, бо ніколи й до того, й після того не було ще так гірко мені на душі. А ще вразило мене те, що люди мого приходу, подаючи в духовному правлінні про мене свідчення, одноголосно виставили мене як невиносного вампіра, людиноненависника і злобного й даремного напасника на невинних людей. Це було для мене настільки несподівано і так мене прибило, що я ходив як несамовитий, зовсім утратив священичу старатливість і все частіше почав на самоті прикладатися до скляниці, часом напиваючись і до нестями.
Отоді воно й сталося. Було то вночі, світив місяць, а я відчув таку тугу, що не міг усидіти вдома. Паньматка моя й служник спали, я тихцем викрався з хати, а що чинив так не раз, ганяючи вуличників та вечорничників, то ніхто за мною не похопився. Але цього разу я не думав про вечорничників, а вийшов на дорогу, що вела з села, — вона нерушно й безживне біліла переді мною. І раптом мені здалося: коли я завию на місяць, мені полегшає. І я завив. І мені справді полегшало. Тоді я подумав: коли побіжу по дорозі, з мене витруситься і хміль мій, і туга. І я побіг — туга моя й хміль справді витрушувалися з мене, ніби через сито. Я біг, вряди-годи підвиваючи, і сам не помітив, коли й руки торкнулися землі — біг на чотирьох. Біг, і тіло мені боліло, і хребет вигинався, але спинитися не міг і не вмів. Піт густо заливав мені обличчя, а я все біг та й біг. Знав, що бігтиму доти, доки висітиме в небі цей нещадний провідник мій і чарівник — місяць, бо це з його волі повільно, болюче й неспинно забирала мене в свої чорні простори Прірва.
Розповідь прибульця
Якось я лежав після одного не вельми вдалого полювання, і мені так чудно стало на душі. Я почав згадувати рід свій: батьків, дідів і ще дальших пращурів, про яких збереглася у нашому роді пам'ять. Я думав про те, що моїх прямих родичів у минулому було багато. Але всі вони ведуть свій рід від одного. Очевидно, він жив хтозна-як давно, той перший чоловік на землі. (Я думав про це й бачив-сад, безліч розкиданих яблук, які сміються веселими боками). На нього було послано важезне прокляття, бо вигнано з жінкою із раю і проклято разом з дітьми й нащадками його. (Чи не відтоді ми полюбили вирощувати яблука, думав я. Ми любимо їхню блискучу шкірку і те, як прискають вони соком, коли кусаємо їх). Допомогла тому чоловікові покинути рай темна сила. Темна сила шукає чисті душі, бо злочинець хоче, щоб злочинний був цілий світ. (Я бачив подумки сад, повен розкішних запашних плодів. Любив восени рвати їх і складати у вистелені пахучим сіном бочки. І от що цікаво: я вибирав з-поміж них найліпше і не втримувався його вкусити). Переступ того чоловіка також був невеликий — з'їв яблуко: чи ж у яблуку тут суть? А може, вони просто захотіли позмагатися, темна і світла сила? Герці — розважлива справа, і їх часто влаштовують для втіхи або ж влаштовують, коли йдеться про честь. Отак воно й сталося. Чорна постать виїхала в поле на чорному коні. Була убрана у військові риштунки, біля коліна мала притручений спис, а в руці полискувала золота шаблюка. Супроти виступила біла постать, і вони почали зближатися, готуючись до герцю, тоді як перший чоловік у поті чола свого поганяв приручену худобину й орав переліг, щоб закласти ниву. Сипав із чола піт, з якого виростало жито, а може, й яблуні.
Той вигнаний чоловік, думав я, й досі живе. Але він розчинився і тисячах живих істот. Він дає покуштувати кожному яблуко й німо запитує: який у цьому гріх? Вчить нас здобувати хліб насущний в той час, як на полі йде герць. То чудне змагання, бо не для того вони зійшлися, щоб вбивати один одного. Вони проходять один крізь одного, як проходить через тінь сонячна стяга. Тінь покриває світло, а світло гасить тінь: отак вони й приходять на землю: дні наші й ночі. Удень люди виношують світлі думки, а вночі — темні. Вдень вони каються, а вночі виходять на розбій. Вдень вони вирощують сади, а вночі крадуть яблука з чужого саду. А на полі все ще йде герць. Білий вершник іде наступом на чорного, а чорний на білого. І саме тому, що вони можуть вести отой бій, думаю я, й можливе стає: ми живемо.
Я не знаю, чи це добрі думки, що я думаю, чи погані. Але не забуваю й слів того Голосу, які недавно почув. Не забуваю тої розмови моєї й приречення: жити мені серед людей чи серед вовків? Ні, я хотів жити серед людей. Я хотів вийти з цього лісу у будь-який спосіб, адже покаятися зможу будь-коли. Хіба не дано нам цієї пільги: визнати, що ми жили погано, визнати, що ми засуджуємо своє погане, хіба не дано нам права очиститися? Тим самим також беремо участь у віковічному герці темного й світлого, з ночі ступаємо в день, а з дня у ніч. Суд має прийти по всьому. Тоді, коли зважиться здобуток наш: скільки в нас темного, а скільки світлого. Одні з нас приречені пропасти, а інші — знайти втіху. Але втіха оця буде не для нас. Втіху свою ми вселимо в синів і внуків наших, які, може, колись збагнуть, як вийти з цього проклятого кола.
А герць у полі триває. Чорний вершник знову мчить назустріч білому. Свистить повітря: чорний вершник метнув списа. Спис, однак, білого не поранив, пройшов крізь нього і, зробивши коло, повернувся до руки чорного. Чорний вершник з'єднався з світлим — ось він, символ ранку чи вечора. Ось що значать прості слова «дні минають». Бо вони й справді минають. Але там, у минулому, ми покидаємо себе, тобто діла наші, які мають прорости після нас…
Я лежав у своїй ямі, листя гріло мені боки, я приплющився, але не міг заснути: щось мене непокоїло й невдоволило. Думки не заспокоювали мене, а турбували, хоч і втома мене пойняла. Все навколо в сірі тони вбиралося, я сам був сірий, і сіро ставало в мене на душі. В отвір ями вкочувалися каламутні сиві хвилі, я бачив крізь них драглисте тіло зорі, яка намагалася прислати мені хоч малий промінець. Але й вона напивалася сірого, блиск її тьмарився. І я збагнув: той час, який минув, відколи я переселився з теплого дому в цей ліс, можна відрахувати. Перше коло докрутилося, я знову входив в осінь, яка цього року впала на землю рано. Так, це була саме та пора, коли люди, впоравшись із літніми роботами, починають гуляти. Це була пора, коли я міг би серед тих гуляк вибрати того, кого міг би вважати за гіршого від себе. Хай одягне цю вовчу шкуру і поживе у цій холодній і вогкій ямі. Хай холодний вітер прокотиться крижаною хвилею через його мозок; хай голод пектиме щоденно йому нутро…
Я змерз од цих думок, і мені здубла на спині шкіра. Зупинився перед холодною, неозорою Прірвою, і вона дихнула на мене — мав туди ступити, вибору в мене не було.
Вже впали на землю перші морози, земля вкрилася подекуди снігом, посклилися тоненьким склом калюжі, ніби хотіли захиститися перед густою навалою зимового неба. Пролітали у повітрі сніжини, тривожив душу листок, якого не змогли зірвати осінні хлющі й вітри; безгоміння часом настає таке глибоке, що в ньому вмирає все і впокорюється. Часом я чую, як зітхає на повні груди ліс: сон поймає його; суха трава вже не радіє сонцю, котре має силу тільки на короткий час вирватися з полону хмар; позасинали й мурашники, вгамувавшись, — не метушаться вже клопітливо; повідлітали у вирій птахи і не будять мене ранками.
Я мчу через ліс без остороги, калюжки тріскаються в мене під ногами з тонким дзвоном. Біжу, щоб розігріти в собі кров, щоб позбутися своїх важких думок, щоб розігнати безгоміння й тишу — страшить мене заціпенілий спокій дерев. Тривожуся від того, що вже їде землею вершник, від крижаного дихання якого все німіє, а я ще й досі нічого для себе не вирішив. Коли ж посуне за тим вершником незчисленна юрба білих комонників, коли гостро й холодно засвітять їхні доспіхи, буде мені пізно зважуватися на чин, до якого все-таки готуюся. Отож я біг, щоб втекти від самого себе, бо відчуваю себе ницим. Хотів утекти від болю й розпачу — голий я й незахищений.
Осінь кінчалася, єдина пора, коли я міг перекинути комусь своє прокляття. Коли ж я на це не зважуся, доведеться не раз і не два дивитися на безголосі герці дня і ночі, адже осінь відступає вже, переможена й розгромлена: земля вкрита листям, вітер посвистує в голих деревах, трава померла.
Я спинився на узліссі й задививсь у бік містечка, відчуваючи, як колише мене смуток. Очі мої пропадали там, біля білих хат, біля парканів, де люди живуть і не здогадуються, що можна так мучитися, як мучусь я. Скільки разів я отак стояв, коли в місті веселилися, коли гупали бубни і грали музики, коли на вулиці висипав по-святковому одягнений люд, а я стояв завмерло і не міг рухнути жодним м'язом. Зараз я теж не можу рухнути жодним м'язом, сум мене з'їдає. Думаю про те, що в світі існує не лише біле й чорне, є іще третє, що зветься жалем людським. Є те, що зветься сутінками, які гасять кольори, — ось він, образ розтривоженого сумління. Я вступив сам у герць білого з чорним, але немає в мене сили, щоб перемогти. Немає сили — це значить покривати спалахи ненависті в собі смутком. Життя вимагає свого, воно примушує мене щось конечно вирішити, а я стою, завмерлий, у глибині душі прочуваючи, що цьогорічну гру таки програв. Знову треба буде мені пристосовуватися до лісового життя, і, хоч маю я в тому певний досвід, втіхи це мені не приносить. Не може розумна істота, думаю я, жити самотою. Навіть ченці, ті, що ненавидять цей світ і тікають од нього, навіть вони єднаються в монастирях. Отож кружляв я цілу осінь довкола міста, але ні на що так і не зважився.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19