Я пізнав їх обох, бо й того разу, коли ходив з сотником на полювання, вони так само винюхували здобич. Об'їждчики були поміж себе напрочуд схожі, однаково круглолиці й однаково вусаті, та й не дивно — були це близнюки Семенченки. Вони приострожили коней, і я подався слідом прудкіше. Вони поїхали через горба, що вивишався над лісом і був майже голий, коли не рахувати низьких ліщинових кущів. Я знав, що їх вигнало на той горб — хотіли розгледітися, де ліпше ставити ловчі сіті. Я на горб за ними не пішов, а рушив у лівий бік: коли повертатимуться, вітер дутиме їм у спини — коні не вловлять мій запах. Але з визору губити їх я не хотів, тому подався ближче до дороги — мали невзабарі туди виїхати. Я подумав: люди елементарні в своїх ловецьких навичках і тільки цілковита безрозсудність звірів дає змогу їм їх долати. А ще я подумав, що це вперше мені доведеться вступити у змаганця із тими, кого нещодавно звав своїми сусідами.
Я насторожився: почувся кінський тупіт. На дорогу вискочив один із об'їждчиків, другий, певне, залишився чатувати у лісі. З-під копит коня виривався сніг, об'їждчик мчав, аж до гриви притулився. Він вискочив із лісу і подавсь чимдуж дорогою через поле. Я зупинився на узліссі, вершник сидів на коні гарно — стрімко летів над дорогою, знімаючи за собою вихори пороші. На півдорозі між лісом та містечком раптом зупинився й приклав до вуст рога. Хрипко й виразно пролунав ловецький клич, і я побачив, як там, біля міських парканів, заворушилася людська юрба. Подав сигнал ловчий, люди скакували на коней і сідали в сани. Я стояв спокійно, виструнчений, і незмигно на все те дивився. Ось воно, подумав я, здійснення мого напівсонного мариська, коли ті, котрих я любив, позакладали в роти пальці й засвистіли, ще хвиля — й закричать вони навісне: «Гутюга!»
Зирнув на небо: як і вночі, хмари низько котилися над головою, були вагітні тривогою й погрозою. Від містечка виразно почувся собачий гавкіт: пси мчали побіч вершників і санників — їм було радісно від того, що рушили на ловитву. Я мимовільно позадкував, ошкірюючись, але це був страх безрозсудний — в глибині нутра залишався спокійний. Сани й вершники на всю силу мчали дорогою, посеред шляху чекав їх один із Семенченків. Але не дочекався, доки мисливці порівняються з ним, розвернув коня й подався до лісу просто туди, де стояв я.
У мене ще був час. Я знав, що людям, перш ніж почати справжні лови, треба порозставляти тенета. Засадники й запутники мають позаймати свої місця, об'їждчики розставлять заправників, які стануть по боках од тенет. Розставлять і кричан по боках од заправників.
Поки все це чинилося б, я міг би знайти в лісі вовчу зграю і преспокійно вивести її з небезпечного місця. Але я цього не зробив, хоч тоді перестав би бути самітником, тобто став би на чийсь бік. Не раз я ставав на бік тих, хто влаштовує лови, але тепер ролі помінялися. Тепер не був я серед ловців, але й не хотів ставати посібником тих, супроти яких вони вибрались у ліс. Хотів бути осторонь, тільки стежити за дійством: чин аж нітрохи не безпечний, тим більше що з мисливцями були собаки. Але не міг я й покинути все напризволяще, хоч це було б і найрозумніше, — щось мене до всього цього приваблювало, і то був не азарт, а скоріше смуток. Смуток од того, що все воно в світі існує: оце змагання, лови й боротьба, коли забувають про милосердя. Смуток від того, що в одних це викликає ловецький захват, а іншим приносить смерть.
Я подався туди, де, на мою думку, було безпечно, але можна бачити й чути, що відбувається в лісі, тобто на горб, на який нещодавно вискакували об'їждчики. Сніг тут був розбитий кінськими копитами, і я міг не боятися, що залишу сліди. Я заліз у ліщиновий кущ і прислухався: ліс уже починав наповнюватися звуками: розвішували тенета і розставляли заправників та кричан. Вряди-годи перегукувалися об'їждчики — вовки не могли не чути цього гомону. Але вони були дурні і сподівалися на свої ноги й силу, отож позавмирали по своїх криївках.
Зрештою в лісі зависла тиша. Я знав, що ця тиша облудна: тенета розставлено, а люди непорушне позавмирали, чекаючи гасла. Ось вона, ця жахнюча мить, яка віщує, що зараз має пролитися кров. Навіть пси розуміють, що тепер не час гавкати. Сторожко позавмирали, бо й вони відчули урочу хвилю цього моменту. Стоять, насталивши м'язи, й очі їхні палахкотять. Мені раптом захотілося зірватися на рівні й помчати світ за очі, не розбираючи дороги, щоб залишити позаду оцю страшну тишу.
І тиша вибухає. Трублять у роги ловчі. Мені здається, що я бачу їхні обличчя, роздуті щоки й вибалушені очі. Вони трублять так, ніби хочуть видути з себе весь дух. З одного і з другого боку озиваються кричани, тріскотять тріскавки, б'ють у барабани, стріляють з рушниць та пістолів. Цей галас зумисний, він уже не такий для мене страшний, як тиша передоцім, але і в мене від нього спалахує страх. Кричани галасують. Уявляю, як ідуть вони лавою, рівняючись, там, далі — інші кричани, і коли до них доходять перші, лава змішується. Вони здіймають все більше й більше лементу, і це має вовків зняти з їхніх логовищ. Коли б вони були розумні, кинулися б просто на них, цих відчайдушних кричан, адже серед них тільки в декого є мушкет та пістоль — кричани тоді б у паніці розбіглися, покидавши тріскавки й барабани. Але вовки нерозумні, отож кричани сміливо б'ють у барабани і аж голоси зривають, так стараються. Дурні вовки від них тікають. Вискакують із логовищ один за одним і шалено скачуть. Біжать і риють сніг, грузнучи в кучугурах, і вже починають відчувати жах. А кричани йдуть услід і лементують. Кричани сміливі через те, що вчиняють такий шарварок, — вони вже не йдуть, а біжать. В них перекошені від захвату обличчя, хоч у руках майже немає зброї. Вовки ж біжать туди, де тихо. Де розставлено тенета і де наставили й приготували зброю засадники. Пси у гонитві участі не беруть, їх пущено по той бік тенет, і вони мають відлякувати тих, хто хотів би тенета перескочити.
Я заплющую очі: печаль стукає мені в душу. Велика й сіра, як цей день і як хмари, котрі котяться над головою. Бо я уявляю все, що відбудеться. Вовки біжать уздовж розставлених тенет, а по другий бік сіток мчать, шалено гавкаючи, пси. Вони сміливі, бо відчувають безпомічність своїх ворогів. Кілька вовків не витримують і кидаються в сіті, б'ючись у них, гризуть їх зубами, але це вже істоти безумні — ї'х поборов власний жах. Саме тому до них сміливо біжать засадники і пришпилюють їх до землі великими рогачами, ніби надягають на них дерев'яні ошийники. Вовки борсаються, скільки змога, а за сіткою, люто розбризкуючи піну, шаленіють розстервлені собаки. Зловленого вовка б'ють дубиною по голові, а коли він відкидає лапи, натягають ошийника із ланцюгом, а писок загнуздують, їх зумисно не вбивають, бо хочуть привести в місто живими, щоб похизуватися перед іншими власною силою. Але їх заб'ють все одно, зате шкура полонених вовків залишиться чиста й не подірявлена шротом чи кулею.
Я розплющуюся, внизу ще тривають лови. Там кричать, тупотять, гавкають пси, чути постріли і скімлит поранених звірів. У повітрі пахне порохом, кров'ю й потом сотень збуджених і через це впрілих істот. Я вилажу з куща, тіло мені заціпеніло. Але це, здається, й було моєю помилкою: мене раптом уздрів величезний псище, який саме вискочив на рівне. Першим моїм порухом було тікати, але я завмерло стояв і дивився. Пес мчав до мене розшалілий і розпалений, моторно вергав ногами сніг, отож і кинувся на мене з розгону, з усією ярістю, на яку був здатний. Я вчасно відскочив, але його зуби встигли куснути мене. Гостро заболіло, і од цього оскаженів і я. Ми рвонулися один на одного, сплівшись у гаркітливий, розлючений клубок. Кусав я, і кусали мене. Але доля цього разу мені посприяла. Я побачив перед собою горлянку пса, коли той перекинувся від дужого удару, і за мить увіп'явся в неї. Пес не встиг і завискотіти — червона, аж чорна, кров бухнула йому з горла, заливаючи білий сніг. Я відскочив і раптом побачив, що очі в пса зовсім такі, як ті кінські, що колись мене вразили. Здавалося, в останню мить він упізнав мене, бо щось неймовірне й зачудоване мигнуло в його погляді — я упізнав його також. Цей пес був мій, саме той, з яким колись рушав я залюбки на лови і який завжди мені допомагав.
Отоді я й побіг, безтямно й безрозсудно — світ за очі. Не був уже розумною істотою, а тільки битою власним жахом твариною. Мчав, скільки було сили, і вже байдужісінько було: вирвуся я на волю чи наздожене мене гостра куля. У вухах свистіло повітря, а очі мої не бачили. Бита власним жахом тварина мчала у безвість, і їй здавалося, що ніколи вона не спиниться. Не витримає цього гону, і серце її розірветься, адже відчай — це сліпий біг у Прірву, якій немає ані межі, ані краю.
Розділ ІІІ
КАЯТТЯ
Розповідь прибульця
Козерог утомився й ліг на правий бік, а я пройшов мимо, відчуваючи, як зимно віє від його засніженої вовни. Назустріч мені виступив Водолій і плеснув крижаним струменем води. Я пройшов повз нього із заплющеними очима, а коли розплющився, то побачив почервонілі очі Бика, який ступив насупроти, виставляючи гострі, як ножі, роги. Я витерпів біль од цих рогів, бо не хотів і біля нього затримуватися. Поспішав назустріч Близнюкам — хотів вислухати їхню солодку пісню. Навколо буяла весна, і Близнюки співали їй похвалу.
В небі танцювали квіти (а може, це кольорові стьожки снів моїх), і я хотів стати їхньою тінню. Але вони злякано стуляли пелюстки, коли моя тінь проходила повз них, затихав спів і не грали музики. Я ж ішов темною тінню, і мені стало соромно, що я таки тінь. Що я комусь приношу неспокій — не для того я прийшов у ваше царство, квіти! Співайте і не бійтеся мене, сказав я, і на те моє слово знову заспівали Близнюки.
Я йшов білим світом і раптом злякався: на мене дивився Рак. Мав колючі оченята і свердлував мене ними, аж забув тягти на північ срібну нитку дня. Червонів спересердя, і я покірливо перед ним схилив голову. Просив, щоб не сердився він на мене, бо я з тих, хто достойний співчуття. З тих, хто просить у світі ласки, бо тяжко й сумно йому живеться. Але він не захотів поставитися до мене милосердно, а закляцав клешнями, як ножицями.
Переді мною вилася срібна стрічка, така вузька, що я не відав, чи зможу на ній утриматися. Але й по ній мусив ступати, бо так було мені призначено.
— Вітаю тебе, Леве, — сказав, ступаючи назустріч царю звірів. — Не дивися на мене так осудливо, ти могутній, а в мені тієї сили дрібка. Тільки й можу, що виживати в цьому світі — сам знаєш, як нелегко мені йти!…
Запахло осінню. Я розплющив очі, запахло мені грибами й листяним тліном. Виліз зі своєї нори й роздивився навдокіл. За цей час я змінився. Шерстина пообвалювалася з боків, і я був вислаблий. Останнім часом погано харчувався, і все через оту благість свою. Тупо набивав шлунок тим, що доля послала, бо прагнув тільки одного — дочекатися осені. Було ще тепло, і листя тільки ледь-ледь пожовкло, але я вже вловлював сумовиті струмені, які різали повітря, як ріже його промінь. Ішов через ліс, опустивши низько голову, і вдихав печальний запах землі. Коли ж звів очі до неба, побачив Діву, котра сиділа на троні з сухого бадилляччя. Вона вкрила ноги купчастою хмарою і плела дивне прядиво. Мигали в її тонких синюватих пальцях шпиці, снувалася нитка — Діва сплітала сиву кужіль хмар. Пускала їх у небо, і вони неквапно пливли, такі чудні й такі зажурені. Діва дивилася, як зникають вони з окоєму, і її синюваті пальці безтямно рвали пряжу. Вже не стало в неї пряжі, і вона здивувалася. Хотіла звестися, але не мала сили. Тоді вітер війнув на неї, і її пишне волосся впало їй на очі. І вона ще більше здивувалася, адже у косах її було більше срібного, як чорного. Тоді вона почала смикати сиві волосини й дмухала на них, посилаючи плавом над землею. І застигле та сумне стало від тієї гри її обличчя, тільки очі палали темним пломенем — в них жила жіноча туга за втраченою молодістю й красою.
Я поспівчував їй, хоч що їй до мого співчуття. Втішав її, хоч був для неї непомітною кузькою на лиці земнім. Розумів її, хоч від мого розуміння нічого у світі не змінювалося. Отак я і йшов до того моменту, коли знову мав уздріти Ваги. Отакий був я, сумний і пригнічений. Переходив через дні й місяці, як темна тінь, і ніхто із світу живих та неживих мені не всміхнувся.
Діва вже зовсім сива була, а чудове її обличчя старіло на очах. Волосся все ще сиво злітало з пальців, але не для того, щоб летіти в простір — Діва закручувала сама себе у срібний кокон. Вона так і зникла з моїх очей, не встигши до решти постаріти — розчинилась у блакитному небі, як біла хмара.
Тоді я збагнув, що можу зупинитися. Можу проміряти хоч подумки ту дорогу, яку пройшов. Минуло два роки, відколи одяг на себе вовчу шкуру. Два роки жив не людським, а вовчим життям. Знав, що далі тривати так не може: третій-бо рік вирішальний. Два роки мав я право сумніватися і боротися з самим собою:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19
Я насторожився: почувся кінський тупіт. На дорогу вискочив один із об'їждчиків, другий, певне, залишився чатувати у лісі. З-під копит коня виривався сніг, об'їждчик мчав, аж до гриви притулився. Він вискочив із лісу і подавсь чимдуж дорогою через поле. Я зупинився на узліссі, вершник сидів на коні гарно — стрімко летів над дорогою, знімаючи за собою вихори пороші. На півдорозі між лісом та містечком раптом зупинився й приклав до вуст рога. Хрипко й виразно пролунав ловецький клич, і я побачив, як там, біля міських парканів, заворушилася людська юрба. Подав сигнал ловчий, люди скакували на коней і сідали в сани. Я стояв спокійно, виструнчений, і незмигно на все те дивився. Ось воно, подумав я, здійснення мого напівсонного мариська, коли ті, котрих я любив, позакладали в роти пальці й засвистіли, ще хвиля — й закричать вони навісне: «Гутюга!»
Зирнув на небо: як і вночі, хмари низько котилися над головою, були вагітні тривогою й погрозою. Від містечка виразно почувся собачий гавкіт: пси мчали побіч вершників і санників — їм було радісно від того, що рушили на ловитву. Я мимовільно позадкував, ошкірюючись, але це був страх безрозсудний — в глибині нутра залишався спокійний. Сани й вершники на всю силу мчали дорогою, посеред шляху чекав їх один із Семенченків. Але не дочекався, доки мисливці порівняються з ним, розвернув коня й подався до лісу просто туди, де стояв я.
У мене ще був час. Я знав, що людям, перш ніж почати справжні лови, треба порозставляти тенета. Засадники й запутники мають позаймати свої місця, об'їждчики розставлять заправників, які стануть по боках од тенет. Розставлять і кричан по боках од заправників.
Поки все це чинилося б, я міг би знайти в лісі вовчу зграю і преспокійно вивести її з небезпечного місця. Але я цього не зробив, хоч тоді перестав би бути самітником, тобто став би на чийсь бік. Не раз я ставав на бік тих, хто влаштовує лови, але тепер ролі помінялися. Тепер не був я серед ловців, але й не хотів ставати посібником тих, супроти яких вони вибрались у ліс. Хотів бути осторонь, тільки стежити за дійством: чин аж нітрохи не безпечний, тим більше що з мисливцями були собаки. Але не міг я й покинути все напризволяще, хоч це було б і найрозумніше, — щось мене до всього цього приваблювало, і то був не азарт, а скоріше смуток. Смуток од того, що все воно в світі існує: оце змагання, лови й боротьба, коли забувають про милосердя. Смуток від того, що в одних це викликає ловецький захват, а іншим приносить смерть.
Я подався туди, де, на мою думку, було безпечно, але можна бачити й чути, що відбувається в лісі, тобто на горб, на який нещодавно вискакували об'їждчики. Сніг тут був розбитий кінськими копитами, і я міг не боятися, що залишу сліди. Я заліз у ліщиновий кущ і прислухався: ліс уже починав наповнюватися звуками: розвішували тенета і розставляли заправників та кричан. Вряди-годи перегукувалися об'їждчики — вовки не могли не чути цього гомону. Але вони були дурні і сподівалися на свої ноги й силу, отож позавмирали по своїх криївках.
Зрештою в лісі зависла тиша. Я знав, що ця тиша облудна: тенета розставлено, а люди непорушне позавмирали, чекаючи гасла. Ось вона, ця жахнюча мить, яка віщує, що зараз має пролитися кров. Навіть пси розуміють, що тепер не час гавкати. Сторожко позавмирали, бо й вони відчули урочу хвилю цього моменту. Стоять, насталивши м'язи, й очі їхні палахкотять. Мені раптом захотілося зірватися на рівні й помчати світ за очі, не розбираючи дороги, щоб залишити позаду оцю страшну тишу.
І тиша вибухає. Трублять у роги ловчі. Мені здається, що я бачу їхні обличчя, роздуті щоки й вибалушені очі. Вони трублять так, ніби хочуть видути з себе весь дух. З одного і з другого боку озиваються кричани, тріскотять тріскавки, б'ють у барабани, стріляють з рушниць та пістолів. Цей галас зумисний, він уже не такий для мене страшний, як тиша передоцім, але і в мене від нього спалахує страх. Кричани галасують. Уявляю, як ідуть вони лавою, рівняючись, там, далі — інші кричани, і коли до них доходять перші, лава змішується. Вони здіймають все більше й більше лементу, і це має вовків зняти з їхніх логовищ. Коли б вони були розумні, кинулися б просто на них, цих відчайдушних кричан, адже серед них тільки в декого є мушкет та пістоль — кричани тоді б у паніці розбіглися, покидавши тріскавки й барабани. Але вовки нерозумні, отож кричани сміливо б'ють у барабани і аж голоси зривають, так стараються. Дурні вовки від них тікають. Вискакують із логовищ один за одним і шалено скачуть. Біжать і риють сніг, грузнучи в кучугурах, і вже починають відчувати жах. А кричани йдуть услід і лементують. Кричани сміливі через те, що вчиняють такий шарварок, — вони вже не йдуть, а біжать. В них перекошені від захвату обличчя, хоч у руках майже немає зброї. Вовки ж біжать туди, де тихо. Де розставлено тенета і де наставили й приготували зброю засадники. Пси у гонитві участі не беруть, їх пущено по той бік тенет, і вони мають відлякувати тих, хто хотів би тенета перескочити.
Я заплющую очі: печаль стукає мені в душу. Велика й сіра, як цей день і як хмари, котрі котяться над головою. Бо я уявляю все, що відбудеться. Вовки біжать уздовж розставлених тенет, а по другий бік сіток мчать, шалено гавкаючи, пси. Вони сміливі, бо відчувають безпомічність своїх ворогів. Кілька вовків не витримують і кидаються в сіті, б'ючись у них, гризуть їх зубами, але це вже істоти безумні — ї'х поборов власний жах. Саме тому до них сміливо біжать засадники і пришпилюють їх до землі великими рогачами, ніби надягають на них дерев'яні ошийники. Вовки борсаються, скільки змога, а за сіткою, люто розбризкуючи піну, шаленіють розстервлені собаки. Зловленого вовка б'ють дубиною по голові, а коли він відкидає лапи, натягають ошийника із ланцюгом, а писок загнуздують, їх зумисно не вбивають, бо хочуть привести в місто живими, щоб похизуватися перед іншими власною силою. Але їх заб'ють все одно, зате шкура полонених вовків залишиться чиста й не подірявлена шротом чи кулею.
Я розплющуюся, внизу ще тривають лови. Там кричать, тупотять, гавкають пси, чути постріли і скімлит поранених звірів. У повітрі пахне порохом, кров'ю й потом сотень збуджених і через це впрілих істот. Я вилажу з куща, тіло мені заціпеніло. Але це, здається, й було моєю помилкою: мене раптом уздрів величезний псище, який саме вискочив на рівне. Першим моїм порухом було тікати, але я завмерло стояв і дивився. Пес мчав до мене розшалілий і розпалений, моторно вергав ногами сніг, отож і кинувся на мене з розгону, з усією ярістю, на яку був здатний. Я вчасно відскочив, але його зуби встигли куснути мене. Гостро заболіло, і од цього оскаженів і я. Ми рвонулися один на одного, сплівшись у гаркітливий, розлючений клубок. Кусав я, і кусали мене. Але доля цього разу мені посприяла. Я побачив перед собою горлянку пса, коли той перекинувся від дужого удару, і за мить увіп'явся в неї. Пес не встиг і завискотіти — червона, аж чорна, кров бухнула йому з горла, заливаючи білий сніг. Я відскочив і раптом побачив, що очі в пса зовсім такі, як ті кінські, що колись мене вразили. Здавалося, в останню мить він упізнав мене, бо щось неймовірне й зачудоване мигнуло в його погляді — я упізнав його також. Цей пес був мій, саме той, з яким колись рушав я залюбки на лови і який завжди мені допомагав.
Отоді я й побіг, безтямно й безрозсудно — світ за очі. Не був уже розумною істотою, а тільки битою власним жахом твариною. Мчав, скільки було сили, і вже байдужісінько було: вирвуся я на волю чи наздожене мене гостра куля. У вухах свистіло повітря, а очі мої не бачили. Бита власним жахом тварина мчала у безвість, і їй здавалося, що ніколи вона не спиниться. Не витримає цього гону, і серце її розірветься, адже відчай — це сліпий біг у Прірву, якій немає ані межі, ані краю.
Розділ ІІІ
КАЯТТЯ
Розповідь прибульця
Козерог утомився й ліг на правий бік, а я пройшов мимо, відчуваючи, як зимно віє від його засніженої вовни. Назустріч мені виступив Водолій і плеснув крижаним струменем води. Я пройшов повз нього із заплющеними очима, а коли розплющився, то побачив почервонілі очі Бика, який ступив насупроти, виставляючи гострі, як ножі, роги. Я витерпів біль од цих рогів, бо не хотів і біля нього затримуватися. Поспішав назустріч Близнюкам — хотів вислухати їхню солодку пісню. Навколо буяла весна, і Близнюки співали їй похвалу.
В небі танцювали квіти (а може, це кольорові стьожки снів моїх), і я хотів стати їхньою тінню. Але вони злякано стуляли пелюстки, коли моя тінь проходила повз них, затихав спів і не грали музики. Я ж ішов темною тінню, і мені стало соромно, що я таки тінь. Що я комусь приношу неспокій — не для того я прийшов у ваше царство, квіти! Співайте і не бійтеся мене, сказав я, і на те моє слово знову заспівали Близнюки.
Я йшов білим світом і раптом злякався: на мене дивився Рак. Мав колючі оченята і свердлував мене ними, аж забув тягти на північ срібну нитку дня. Червонів спересердя, і я покірливо перед ним схилив голову. Просив, щоб не сердився він на мене, бо я з тих, хто достойний співчуття. З тих, хто просить у світі ласки, бо тяжко й сумно йому живеться. Але він не захотів поставитися до мене милосердно, а закляцав клешнями, як ножицями.
Переді мною вилася срібна стрічка, така вузька, що я не відав, чи зможу на ній утриматися. Але й по ній мусив ступати, бо так було мені призначено.
— Вітаю тебе, Леве, — сказав, ступаючи назустріч царю звірів. — Не дивися на мене так осудливо, ти могутній, а в мені тієї сили дрібка. Тільки й можу, що виживати в цьому світі — сам знаєш, як нелегко мені йти!…
Запахло осінню. Я розплющив очі, запахло мені грибами й листяним тліном. Виліз зі своєї нори й роздивився навдокіл. За цей час я змінився. Шерстина пообвалювалася з боків, і я був вислаблий. Останнім часом погано харчувався, і все через оту благість свою. Тупо набивав шлунок тим, що доля послала, бо прагнув тільки одного — дочекатися осені. Було ще тепло, і листя тільки ледь-ледь пожовкло, але я вже вловлював сумовиті струмені, які різали повітря, як ріже його промінь. Ішов через ліс, опустивши низько голову, і вдихав печальний запах землі. Коли ж звів очі до неба, побачив Діву, котра сиділа на троні з сухого бадилляччя. Вона вкрила ноги купчастою хмарою і плела дивне прядиво. Мигали в її тонких синюватих пальцях шпиці, снувалася нитка — Діва сплітала сиву кужіль хмар. Пускала їх у небо, і вони неквапно пливли, такі чудні й такі зажурені. Діва дивилася, як зникають вони з окоєму, і її синюваті пальці безтямно рвали пряжу. Вже не стало в неї пряжі, і вона здивувалася. Хотіла звестися, але не мала сили. Тоді вітер війнув на неї, і її пишне волосся впало їй на очі. І вона ще більше здивувалася, адже у косах її було більше срібного, як чорного. Тоді вона почала смикати сиві волосини й дмухала на них, посилаючи плавом над землею. І застигле та сумне стало від тієї гри її обличчя, тільки очі палали темним пломенем — в них жила жіноча туга за втраченою молодістю й красою.
Я поспівчував їй, хоч що їй до мого співчуття. Втішав її, хоч був для неї непомітною кузькою на лиці земнім. Розумів її, хоч від мого розуміння нічого у світі не змінювалося. Отак я і йшов до того моменту, коли знову мав уздріти Ваги. Отакий був я, сумний і пригнічений. Переходив через дні й місяці, як темна тінь, і ніхто із світу живих та неживих мені не всміхнувся.
Діва вже зовсім сива була, а чудове її обличчя старіло на очах. Волосся все ще сиво злітало з пальців, але не для того, щоб летіти в простір — Діва закручувала сама себе у срібний кокон. Вона так і зникла з моїх очей, не встигши до решти постаріти — розчинилась у блакитному небі, як біла хмара.
Тоді я збагнув, що можу зупинитися. Можу проміряти хоч подумки ту дорогу, яку пройшов. Минуло два роки, відколи одяг на себе вовчу шкуру. Два роки жив не людським, а вовчим життям. Знав, що далі тривати так не може: третій-бо рік вирішальний. Два роки мав я право сумніватися і боротися з самим собою:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19