А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

В подвір'ї стояли напівроздягнені Галайдиха, Іванова мати і їхня дочка: їх міцно зв'язали мотузами. Сотниченкова компанія тим часом громила двір. Двері було вивалено, а з хати виносили речі й начиння й тут-таки розбивали. Кілька запалених походень яскраво горіло, розсіюючи навдокіл червоні пасмуги світла. В цих пасмугах люди ходили почервонені, ніби заюшені кров'ю.
— Зловили? — повернув червоне лице сотниченко.
— Зловили, — весело ошкірився один із хлопців.
— Живий?
— Здається, живий. Кінь його скинув…
— Треба, щоб він був живий, — сказав сотниченко і пішов до коня, на якому нерушно звисав Галайда.
— Ну що, негіднику, — сказав сотниченко. — Тепер знаєш, як суперечити сильнішому за тебе?
— Будь ти проклятий, — простогнав Галайда, і сотниченко з розмаху вдарив його в обличчя…
Мені хотілося повернути коня й кинутися в ніч; те, що я бачив, не захоплювало мене. Але я знав і гірку правду: в нашому світі суперечити сильнішому таки не можна. Тому мовчки сидів на коні й дивився, як трощать Галайдине добро.
— Може, хату запалимо? — сказав один із погромників.
— Ні, — сказав сотниченко. — Цю хату Галайда мені відпише. Вони зареготали, всі оті червонолиці, всі оті заюшені кров'ю, а я раптом уразився, бо хтось на мене пильно дивився. Дивилася дочка Галайди, з якою я колись трохи жартував, коли вони приїхали до міста, і в тому її позирі було стільки зневаги й ненависті, що я раптом відчув, що пропадаю. Тоді я вчинив таке, про що й досі згадую із соромом. Я під'їхав до нещасної зв'язаної дівчини і вперіщив її через плечі нагаєм…
— А не дивись на мене вовком! — вигукнув я.
— Прокляті будьте! — дзвінко вигукнула дівчина. — Ви всі і ваш корінь!…
Я лежав на дні встеленої листям ями, загорнувшись у те листя, і замість радіти з ситості, яку мав після багатьох днів голодування, відчув інше: ситість приносить не тільки вмиротворення, ситим думається ліпше. Голова прочищається, і є час на спомини й на вивагу. Гірка була оця моя вивага, хоч я знав: у тому нападі на Галайду тільки брав участь, але бездіяльно. Я мчав за Галайдою, але не чіпав його і не бив. Не кидав його на коня і не гнав того коня за собою. Не бив я вікон і не нищив добра Галайди, а тільки дивився, як те чинять інші. Але я підняв руку на безпомічну дівчину, за що й дістав од неї прокляття. Чи ж такий великий цей мій гріх, думав я, лежачи в холодній ямі і відчуваючи, як насідає на мене морозне повітря, і чи його досить, щоб оправдати долю мою? І я згадав нашого єпископа, того, якого всі великим богомольцем вважали і ревнильником віри на землі нашій. Згадав, як везли на возах у єпископський двір черниць Троїцького монастиря: Олександру, Єлизавету, Марію, Мотрону, Онисію, Маргариту, Євтимію, Марту, Єфросинію, Горгонію, Олену, Любов, Софію, Віру, Надію, Аполлінарію і Митродору. Були серед них молодюсінькі, а були й зовсім старі. Всіх їх вибили пліттю за те, що вони без указу вибрали для себе ігуменю з білиць [4]. Кожна з них одержала по тридцять ударів, і ніяке прокляття на владику не впало…
Пішов сніг. Лапатий, повільний, все покрилося білими цятками, сніг залітав і до мене й розтавав од мого дихання. Сніжини кружеляли, танцювали, покривали землю, і не було їм кінця. Шуміли сухим листям десь високо в небі дуби, і той шум тривожний мені здавався. Я сам ставав тривожний, сон не торкався моїх повік. Хотів заспокоїти себе, але щось мене мучило, хоч тільки недавно було мені весело й добре. Ні, подумав я, не розв'язати мені всіх вузлів, які затягує все тісніше розум мій. Не знайти мені спокою, бо його, можливо, у світі нема. Не можу розпалити в собі люті до світу, хоч цей світ тяжко мене побив.
Записи гапонівського священика
Я хочу написати тобі, читальнику, кілька повчань. Не знаю, чи приймеш ти їх, чи відкинеш, у цьому воля твоя. Але мені є потреба їх висловити, бо це повчання не тільки для тебе, але передусім для мене самого. Не думай, що в світі не існує істини або їх існує стільки, що вони одна одну побивають. Неважко помітити: одна людина вважає за істинне те, що друга має за неправду. А неправда другого — істина для першого. Істина є. Але вона не в розумі кожного з нас, а в розумі всіх загалом. Вона вивірюється не досвідом кожного з нас, а досвідом усіх загалом. її не візьмеш у жменю, її не запишеш у книзі як вислів, вона живе як дух. її не посилить зловити жодна людина у світі, король, цар чи єпископ. Селянин, жовнір чи козак. Мудра людина чи нерозумна — той, хто ловить її і хоче служкою для себе зробити, той ніколи її не пізнає. Але істина є. Вона живе вище королівських маєстатів, вище всіх світових мудрувань, вона і є мудрість у цьому світі. Вона ніби вітер, що крутить вітряки наших розумів, але її у ярмо не впрягти. Отож істина є. Я не назву тобі її імені, читальнику, але вона ховається в сумлінні людському, вона ховається в каятті. Вона має коренем бажання людини стати доброю у світі і творити добро. Вона навідує нас у безсонні ночі і велить передивитися своє життя. Це вона жахає нас страшним судом, і ми боїмося не так того суду, як утрати її. Бо суд — це і є втрата її; адже людина — це не проста істота, яка тільки живе й розмножується. Вона відає про тайну себе і в собі, і ця тайна — теж образ істини, яка навідує нас. Істина є, любий читальнику. Не лови її, бо сам зловлений будеш. Не загравай до неї легковажно, бо сердита вона. Не куй на неї кайданів, бо вона в кайдани тебе заб'є. Вір у неї і пізнавай її — вона тобі надію дасть. Не зможеш торкнутися її, але не забувай відчувати серцем. Вивіряй нею себе і світ — ось він, шлях до спокою душевного. Ніхто й ніколи не навчить тебе, коли не навчиш себе сам. Ніхто ніколи не вилікує твоїх душевних мук, коли не вилікуєш їх сам. Ми, люди, буваємо всякі, а здебільшого малосильні. Кожен із нас носить свою торбу, як Марко проклятий, але не кожний з нас сумнівається. Той же, хто сумнівається, на стежку правди ступив. Отож іще раз кажу: шукай істини, але не лови. Хай стане вона золотим птахом твого саду, і не намагайся посадити того птаха у клітку, хай і золоту.
Розповідь прибульця
І ось я знову бігаю лісом, голодний, роз'ятрений і лютий. Бо сьогодні не знайшов чим поживитися, хоч вибігав безліч гін. Натомлений і роздратований, я вийшов на узлісся і раптом затремтів увесь: мені вдарило у вічі солодким духом. Я сторожко виступив з-за кущів і спинився. В невеликій улоговині, якраз з навітряного боку, пасся осідланий кінь. Людей близько не було, певне, кінь зірвався з прив'язі. Він мирно пощипував суху траву, що їжачкувато стирчала з-під прибитого морозом снігу, і вряди-годи форкав. Легко і вільно перескочив я вільний простір і стрімко кинувся вперед. Кінь почув мене відразу, заіржав і прожогом кинувся в поле. Ми мчали, витягнувшись в одному стрімі і наче зникали з цього світу, наче ставали одним тілом, з'єднаним єством. Я був прив'язаний до нього дикою пристрастю, а він од мене одірватися не міг. Мої пазурі сталилися, а зуби мліли. Я гнався легко й потужно — своєї сили дорешти не знав. Відчував перед собою тільки солодку хвилю кінського запаху, бачив лискучий од поту конячий карк, жив тільки цією хвилиною, бо в ній з'єдналося раптом усе: дні і ночі, проведені в ямі, голод і відчай, мій біль і відчуття безвиході, мої гризоти й самокатування. Я вже не хотів і не міг думати: мене охопила потужна жадоба.
Наздогнав свою жертву швидко. Рвонув пазурами, а за хвилю перегриз горло. Кінь упав, гребучи копитами землю, і я раптом спинився. Переді мною засвітилося велике розширене око, з якого глянула на мене смерть. Відчув, що це справжня смерть: чорна прірва, яка котиться на всіх нас і перед якою з болем розпадається наше єство. Я бачив зіницю живої істоти, каламутна плівка поступово наповзала на зорок; здалося мечі, що хтось невидимий із поля метнув перед себе довгого й тонкого списа. Той засвистів у мене перед очима і вцілив у нещасну тварину, яка ще смикнулася і навіки завмерла. Мені здалося, що там, у полі, хтось засміявся, що там стоїть невидимий вершник і що це він метнув зловіщого списа. Розвернув коня — білий хвіст закурив за невидимим вершником, віхола, яка тільки починала гуляти. Кинула на мене й не-рушно розпростертого коня вихором снігу, той засипав мені очі й затанцював над моєю жертвою, ніби виконував несамовитий поганський танок. Високо вгорі тонко завило і заскиглило, а може, це з моєї горлянки вирвалося виття?
Тоді я й відчув справжню лють. Раптовий спалах, ніби удар, гострий біль з осолодою — ненависть до світу сколихнула моє єство. Задихнувся, безсилий перемогти цей могутній накіт, засвітили в очах червоні вогні, я палати починав, запалився полум'ям. Вже нічого не залишилося від моїх застережень та ураз — колихнула мої груди розкішна сила перемоги. Ця сила піднесла мене й надихнула, як надихає воїна, котрий спинився над трупом переможеного,— з горла його виривається клич. Мій клич — це і був поклик туди, у засипане снігом небо, до віхоли, котра засипає нас білим піском і замітає на лиці матінки-землі криваві, полишені нами сліди. Тільки переможець п'є солодкий трунок, що самовдоволює і засліплює, тільки переможець може відчути торжество від того, що він щось на цій землі знищив; тільки переможець може ненавидіти покладеного трупом біля його ніг ворога і зумисно відтягувати найкращий із моментів — початок бенкету. «Наливаймо кухлі, товариство,— гукнув я, а натомість почулося нудне вовче завивання,— випиваймо до дна! Справляймо бенкет над бенкетами, запрошую вас, друзі мої — Невидимий Вершниче і Віхоло! Це ви на сьогодні моє товариство, бо я вступаю із вами в союз! Танцюй, Віхоло, бо ти велика в нас танцівниця, співай, Хурделице, бо ти співачка не менша. Сядь біля мене, Невидимий Вершниче, бо це ти втомився, а не я!» Я вгризся у ще тепле, парке, убите мною тіло, а коли ковтнув перший шматок, хміль розлився мені по тілу, ніби й справді випив я чашу трунку. Чи не тому загойдався я в запаморочливих хвилях, а зуби почали пожадливо молоти м'ясо — ось він, початок бенкету, ось вона, справжня втіха, ось вона — єдина моя чи таких, як я, сила.
Розділ II

СУМЛІННЯ
Розповідь прибульця
Вночі я прокинувся од відчуття, яке розливалося по тілі, наче гарячка.
Спершу мені стерпло тіло, потім відчув, що мене зморозило, ще за хвилю запалав гарячим полум'ям, а згодом все зціпилося — хутко наростав у мені несвідомий жах. Здавалося, тіло моє надувається повітрям, вилазять мені з очниць очі, вивалюється язик. Я збагнув: ще кілька хвилин — і світ розірветься, розірвуся і я сам, навіки згинувши. Мене оточували звідусіль чи очі, чи пухирі, які з булькотом лопалися, поблискуючи короткими спалахами. Я почав задихатися. Жах схопив мене кістистими пальцями за горло, і мені здалося, що я кінь, який потрапив у смертельну небезпеку. Знав, що треба тікати, що йдеться про життя, але був безсилий поворухнутися, ніби правець розбивав мені тіло. Я уздрів велике око, живе, з гарячим розумним зорком, його вже повивала смертельна задума, каламутна й морочна, те око дивилося на мене так, наче бачило в мені не убійника, а рятівника («Всі ми заховані в якусь страшну оболону, бо тільки вчимося жити, — ми подоба наших пристрастей і згубних навичок»). «Я змушений був тебе перемогти, щоб жити!» — загорлав я у розпачі. На мене дивилося велике розумне око, в якому догасало життя, і я затрусився, як у лихоманці. («Хто пізнає, що заховано в серцях наших, — думав я, — визначає ж нас шкура, яку носимо»). Довкола стягувалося коло, складене з очей чи пухирів, і, коли вони лопалися, я бачив, ніби в прорваному отворі залізної стіни, далекі, залиті сонцем краєвиди. Далекі світлі стіни казкових міст, повиті рожевим туманом, а довкола вкриті райськими плодами червонолисті дерева. Між тих дерев спокійно гуляли люди в білій одежі, а на вкритій червоною травою галявині граційно танцювали, сходячись у кружок і розсипаючись на пари, юнаки і дівчата. Я відвернувся від того видива; довкола мене знову почало стягуватися коло, складене з очей чи з пухирів, і коли вони лопалися, я бачив широчезну дорогу, по якій плив незчисленний потік людей. Всі вони тягли на ногах важкі залізні вериги, тіла їхні були покриті виразками й ранами, ноги розбиті до крові, а на спині кожного сиділо по почварі-наїзнику. Жах не покидав мене. Я стояв на зеленій галявині, ущерть зарослій квітами, а навпроти виступив супроти мене чоловік із мечем. Ішов на мене, готуючись до поєдинку, а я не міг і пальцем кивнути супроти нього — обличчя напасника видалося мені більш ніж знайоме. Перекошене від люті чи болю, повіки приплющені, а на лобі й щоках виступили крапельки поту. Коли ж очі його розплющилися, то запалали вогнем зненависті. Мозок мій паморочився, ніби хтось колотив його, як рідке тісто, і я знав: не посилю я, беззбройний, цю озброєну мечем людину, зараз він підійде до мене впритул і розсіче…
Але він мене не розсік. Махнув мечем, і я від того прокинувся. Я почув, як виє в дубах хурделиця і як тяжко стогнуть вони, порипуючи гіллям.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19
Поиск книг  2500 книг фантастики  4500 книг фэнтези  500 рассказов