Буде синій сутінок — думки твої безвідрадні, буде палати сонце — надія твоя невичерпна, буде сходити місяць — погук твій та молитва! Тоді розчиниться навіки забите чорним чоловіком вікно моє, і острів постане як справжній у тому сутінку, а ти натискай на весла, натискай! У тому сутінку — думках твоїх, в тому місяці — погуку твоєму, народжуся і я й летітиму, де б ти не був, в яких солоних та гірких морях!»
М'які обійми теплих рук, гарячий поцілунок вуст, спалених чи хмільних, сильний стиск рук, втомлених, але спраглих — що може бути сильніше за це щастя, що може бути більше такої віддачі, адже в лоні жінки-птаха вже починає жити, вже стукає в живіт дитина тих ночей — воля, яка рано чи пізно все-таки вразить заспокоєні мізки своїм криком…
Його посадили коло вирізу в стіні, лава була зовсім така, як на галері; його прикували до того сидіння, і він вже готувався до початку плавби. Галерою був цілий замок, він навіть чув плеск хвиль за бортом-стіною. Було їх стільки, скільки сягало око, зелені й могутні хвилі, котилися, гнулися й плюскали. В них губилися дикі коні і звір степовий — риба цього моря. Олізар відчув у собі те заспокоєння, з яким навчився сідати за весло на каторзі, тобто згадував віщу настанову жінки-птаха й шепотів:
— Я їду туди, де кінець цієї стежки. Йому уявлялося батькове обличчя.
«Мені зараз потрібен батько, — думав він, — бо тільки він відповість на всі мої запитання!»
Але між ним і батьком лежало ціле море, тому він і сідав за весло з охотою, махав ним і махав, тіло його було сильне й загартоване, він увесь був солоний від морських бризок та поту.
«Тільки спокій врятує мене», — думав він і веслував, веслував, бо відстань між ним і тим, хто може відповісти на його запитання, — це й був біль його, отой хорт білий, котрий мчить по білій стежці буття…
Хтось ішов через стодолу, де Олізара нещодавно катували, ступав важкими пудовими кроками. З вискотом розчинилися двері, і на порозі став князь. Зирнув на нього червоними, наче п'яними, очима і всміхнувсь у вус.
— Ви не тримаєте до нас зла, пане? — спитав він.
— Не тримаю зла! — відгукнувся Олізар, не припиняючи веслувати.
— Це я наказав, і щоб над вами не ставили наглядача з канчуком, — мовив князь.— Воно так і гуманніше, та й не знайшлося б у нас чоловіка для цього, ми тут, пане, всі зайняті неймовірно. Я от весь час граю в шахи, бо в мене велика мета: розіграти таку партію, щоб всі ходи були безпохибні незалежно від ходів ворога.
— Це велике завдання, пане Білинський! — відгукнувся Олізар.
— Тепер ви стали нашим до решти, — сказав князь, крешучи вогонь до люльки. — І я хотів би викласти правила, за якими тут живемо. Можете якийсь час не веслувати?
Олізар слухняно спинив весло.
— Пан Розенрох — наш учений. Він обгрунтував для нас най-мудріше, найправдивіше, найнепохибніше вчення про світ та закони його руху. Ми всі, навіть жінки, вивчаємо це вчення, вивчатимете його й ви…
— Треба для цього моєї згоди? — спитав Олізар.
— Ні! — відрізав князь. — Правила, за якими ми тут живемо, не подаються до розгляду, а мають виконуватися.
Олізар хитнув. На душу йому клалася пригніта, але він всміхнувся князю: нічого незрозумілого поки що той не говорив.
— Пані Павучиха — це наша ткаля, — сказав князь, — Вона нас усіх оберігає як мати, жаліє нас і турбується за нас як господиня замку.
— Чи вона вам не жінка, ваша милосте?
Князь скинув на нього важким поглядом, але не відповів. Вартівники вартують, і то їхня робота! — сказав князь.
— Кого і від кого? — спитав Олізар.
— Нас усіх, — коротко відрік князь. — І від себе самих. Дуже рідко трапляються в нас гості…
Князь раптом озирнувся на двері й зашепотів:
— Не думайте, що я чи хто інший і справді настільки дурні, що вважаємо: ваша розповідь — вигадка. Але наші закони забороняють визнавати, що, крім нашого світу, є ще якийсь інший. Через це ви, розповідаючи, не повинні переконувати нас, що розказуєте правду…
— Але кожен знає, — сказав Олізар, — що я звідкілясь узявся. Та й ви самі ставите одного вартівника обличчям до степу.
— Це так, — мовив князь, — але нам не треба про це думати. Наше вчення будується на вірі, а не на розумі. Через це ми засади нашого життя також не оцінюємо, а вивчаємо їх і засвоюємо як данність. Через це ми й кажемо: поза нашим замком — порожній світ. І хоч той часом присилає, як оце вас, посланця, ми маємо бути твердо переконані, що то посланець не світу, а порожнечі. Казок і вигадок ми не забороняємо й не заперечуємо, але з твердим упевненням, що це таки казки. Тямите, чому дозволяємо вам розповідати свою історію?
— А де поділися ті, хто заходив сюди раніше? — спитав Олізар, трохи хвилюючись.
— Не на всі запитання я можу вам відповісти, — сказав князь.— Ваш брат — як звір дикий, і дуже важко привчити вас до наших законів, але ми не губимо надії, що нам це вдасться. Був тут один… Але ні, пане, я не можу про це вам розповісти, бо мене було б за те піддано ще тяжчим мукам, ніж вас.
— Але ж ви володар цього замку! — вигукнув Олізар.
— Я підлягаю законам нашого існування так само, як інші, а може, й суворіше. Зрештою, сьогодні володар я, а завтра хтось із наших вартівників…
— То замок тоді не ваш? — спитав здивовано Олізар.
— Мій, поки дотримуюся правил, — спокійно провадив князь далі.— У своєму помешканні ви не могли не помітити таких собі золотих ґудзиків. Не чіпайте їх, бо вони допомагають нам жити. Все, що говорите ви, чуємо всі ми й навпаки — це вам треба знати також… За переступи в нас карають і не так легко, як ото покарали вас. Всіх, усіх карають!
— І вас?
— І мене, бо моя влада тільки дочасна, як все в цьому світі. Але поки я її тримаю, буду пильно стерегти, щоб всі наші закони твердо виконувалися.
— А хто ви: люди, духи?
— Дівчата, — провадив, мов не чув Олізарового запитання, князь, — це великі наші майстрині. Вони точать дерево, а які чудові речі виробляють! Ви їх побачите згодом, пане. Може, котра з них вам сподобається, то не стережіться, дівчата на те й дівчата, щоб подобатися, і я не заперечуватиму, коли ви збиратиметеся своїм молодим товариством чи зустрічатиметеся з однією з них… Це вам дозволено, і можете не стерегтися.
Він пихнув димом і зирнув на Олізара сумними очима. І від цього трохи чудного погляду Олізар раптом просвітлів: адже де печаль проступає, там б'ється живе серце; де туга з'являється, там розум працює невідмовно, а де розум існує живий, там достеменне є життя.
12
Зайшли Розенрох і пані Павучиха, сіли на лаві біля стіни. Впурхнуло четверо дівчат і зі сміхом порозсідалися й собі. Вступили в мешкання й двоє вартівників, стали по обидва боки дверей як сторожа і позавмирали.
— Один з тих турків був заклятий, — розповів Олізар.— Він кинувся на Івана і ледве його не вбив. Я пішов проти нього зі списом, але він розрубав ощепа шаблюкою. Тоді метнувся на нього старий запорожець Неїжмак. Вони вдарилися шаблями, аж заіскрила криця, і почали шалену січу. Я схопив другого списа, але Неїжмакова шабля вже зчесала голову завзятцеві — був він хоробрий і заклятий, наче чорт!…
Князь скинув головою й уважно подивився до Олізара… Пані Павучиха всміхнулася значуще, а дівчата зашепотіли поміж себе, як листя на дереві. Розенрох сидів похмуро й понуро, наче старий потрісканий пеньок, а вартівники й вусом не моргнули.
— Деякі турки заховалися між вітрила, — розповідав Олізар, — а коли їх звідти витягли, вони впали на коліна і стали невільниками своїх невільників. Тільки вісім невірних з сином Апти-паші втекли в наполовину затопленому човні: дорога їхня навряд чи простелилася далеко…
Помешкання, в якому вони сиділи, було кліттю при замковій стіні. Стіни — з потемнілих дощок, світилися золотими плямами сучки; Олізар сидів на невеличкому услоні, і весло його входило в бійницю, мов у загалерну прорізь. Це було так само, як на каторзі, тільки там не було кліті й оцих дев'яти слухачів — там він бачив тільки карк свого товариша, а спиною чув подих товариша другого. Тут у нього товаришів не було, може, тому, й біль спалахував, наче вітер.
Вітер справді народжувався в глибині степу — в бійницю продувало міцним, сухим продувом. Від цього ворушилася одежа, тріпотіли фалди дівочих суконь, хиталася князева борода й тонка шата пані Павучихи. Вбрання її було настільки тонке, що здавалося, під ним нема тіла, тільки тінь якась ледве означна, з якої виростала голівка з золотими оченятами. Розенрох все ще сидів нерушний, чоловік-пень чи, може, гриб; у нього на порепаній корі, наче два слимаки, — очі; очі ці не зовсім спокійні — горять, світяться, міняться; в них не одна думка, а через це вони незбагненно оживлені. Так, попри все, це були молоді очі, і тим дивніше вони виглядали на тлі кори, серед важких складок ящурячої шкіри. — Ми полагодили два вітрила, — розповідав Олізар.— і мали вітер по собі. Весело пливли сім днів, було нам що їсти й пити, ми співали й танцювали…
На тій палубі, тільки-но облитій кров'ю, їх — як мурашви. Дув сприятливий вітер, вони знайшли дудки, бандору і кілька свирілей. Сурмили в ті дудки й свирілі; Неїжмак торгав струни бандори, і вона звучала зовсім так, як лютня. Тоді вони, сини землі української, заспівали, як співали ще невільниками. Спів гримів, і подивлялися йому невольники інших народів; і тоді ж таки Неїжмак почав складати ляментну пісню; і називав він Івана в тій думі Самійлом, бо таке було в Івана друге його ім'я; голосно дзвонили струни бандори, голосно й вільно звучав голос Неїжмака; вибите було денце ще в однієї бочки, й вони пили, мочачи вуса, доки не почав хитатися під ногами чардак; били й били підборами, вигецували під завивання дудок та пищалей і під срібний дзвін струн. Кожен танцював свого танця: греки — грецького, венеційці — венецького, а русини гатили гопака. Літала одежа й шапки, стогнав чардак, а над усім плакав і сміявся голос Неїжмака — він співав пісню про їхнє торжество…
Розенрохові очі розгорялися все більше, вітер настирливіше натискав на стіни, завивав десь далеко вгорі, а може, співав; дівчата тулилися одна до одної, дивилися незмигно на Олізара, а йому захотілося раптом скочити, струснути з себе тягар ланцюгів і затанцювати перед цими здивованими очима. Відчув, що п'яніє, що вітер не тільки остуджує йому лице, а наливається в нього, як старе вино; приносить а собою свіжий і сильний дух степу, бо він і є вітром степу, молодим, п'янким та веселим. Несе в собі запахи: зела й нагрітого сонцем неба, теплої землі й швидких чи й повільних пташок у високості. Олізар вбирав його в груди з тремтливим, пожадливим поспіхом, напивався й напитися не міг, і, певне, під цю хвилю щось з ним приключилося, бо князь зупинив на ньому важкі очі та й решта дивилися трохи ошелешено.
— Гей! — загримів раптом ланцюгами Олізар. Звівся й таки вдарив ногою об поміст.
Воля плюскалася в його серці, як чистий, білий шовк, у грудях його віяв вітер, що ніс полиновий трунок, цей трунок п'янив його, Олізар бив підборами й гримів залізом. Підскакував, а з горла йому вихлепувалися напівзрозумілі звуки пісні, солоної й радісної, складеної під час тієї великої виправи і заспіваної невгамовним запорожцем. Очі Олізарові палали, він перестав помічати, що тут, біля нього, — ці дивні істоти; він не бачив жаху на вустах у пані Павучихи, неспокою в князевому погляді й захоплення в очах дівочих. Розенрох дивився на нього золотими ґудзиками очей і тремтів, як у лихоманці. Буравив його тими золотими живчиками, наче хотів пролізти в нього, але Олізарові підійшла під груди солона хвиля. Бив підборами, і в серці в нього полоскалася, як білий ніжний шовк, воля, і не помітив він, що у кутку, де сидить отой гриб зчерватілий, отой пень спорохнявілий, де потріскана століттями кора — ящуряча шкіра, гей там, де такий безнадійний прах та мертвота, заплакали раптом два молоді запалені ока, і сльози почали змивати з них накип століть, як змиває пісок весняна вода.
Олізар знесилено впав на сидіння, й на кивок князя до нього підійшов один з вартівників і відімкнув йому заліза.
— Ви мене відпускаєте? — стрепенувся Олізар.
— Час обіду, пане! — сказала пані Павучиха, тримаючи на вустах тонку усмішечку.
— У нашому гурті, — проголосив князь, — ваше місце буде після пана Розенроха, перед дівчатами.
Він шумно звівся з лави, а за ним устала й решта.
Князь пішов, за ним ступила пані Павучиха, за нею — Розенрох, по тому Олізар і всі четверо дівчат, ззаду прилучилися вартівники, і вони злагоджено рушили у стодолу для тортур, перетнули її, повпускавши голови, — нікому не хотілося дивитися на стіну з катівським знаряддям. Тільки Розенрох здригнувся, коли вони проходили повз драбину для розтягування, зирнув на неї, і в його очах спалахнув несусвітний переляк.
Вітер вдарив їм в обличчя, коли вийшли на двір, і всі позгиналися; на вежі так само завмерло двоє вартівників: один дивився в степ, а другий — всередину замку; процесія поволі перетинала величезне подвір'я:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14