фэнтези - это отражение глобализации по-британски, а научная фантастика - это отражение глбализации по-американски
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

Розтулив рота, щоб легше дихалося, і зібрав всю силу для другої ноги: щоб підняти її, треба було ще більшого зусилля. Холодний піт покрив його всього, але Олізар досяг, чого хотів: той маленький, роз'юшений, плюгавий чоловічок вже не був йому цікавий. Розчинився перед його зором, як грудка льоду, — не бачив його, а тільки чув.
— Бий мене, пали! — верещав Розенрох. — Печи! Я ж ненавиджу тебе і всіх, хіба ти не зрозумів? Ненавиджу й проклинаю, кличу все лихо світове на твою голову, всі нещастя й хвороби! Бий мене, ріж, печи, розтягай, рви!
Олізар не мав під рукою ні палиці, ні стіни, щоб спертися, він стискав зуби, аж кришилися вони йому, зводив повільно й натужно руку, і то з таким зусиллям, що тріщали йому жили й кістки. Його пальці тяглися туди, за голову, де сиділо оте чорне, лахмате, слизьке й довгоруке, він доторкнувся холодної та слизької бридоти, і пальці його з нездоланною силою стисли все те нещастя в залізному кулаці, у вузлі нерозривному і нерозплітному, мертвій залізній хватці.
Викорчував із себе оте чорне, кошлате, моторошне, безоке, ротате, воно вискотіло так само, як Розенрох, воно волало до нього Розенроховим голосом, а коли змовкло, коли стиснута рука відчула, що вже порожня, коли витекло воно зі жмені, як дим, тоді знову повернулися в Олізарове тіло легкість та розвага, він став вільний і розкутий і вже міг іти, куди заманеться: ніхто і ніщо не могло його стримати.
— А не пече вас сумління, — озвався за спиною спокійний, мирний і розважливий Розенроховий голос, — що ви кривоприсяжця? Адже ви не раз переступили закон! Чи добрим наслідком це відміриться для вас?
Але Олізар був байдужий і до того. Ступив за поріг стодоли, й чудове сонце освітило його. Вже не палюче, а лагідне і через це сумнувате, воно дивилося на нього, начебто та панна, котра вмивала й витирала його щодня, пішла зі служби. Отак пустилася собі по небі, коли ще тільки світало, коли ще спали її хазяї. «Задлялася я на цій службі!» — думала панна; а коли спустилася до сірого моря, коли просвітив її наскрізь місяць, вона жахнулася раптом: замість чудової краси своєї уздріла в морі зморшкувате лице. І розсердилася ця панна, пішла по землі, розлилася по ріках, долинах та озерах холоднуватими туманами і налила листя своєю синьою барвою. Тим-то й гуляли ранками оті тумани, тим-то жовтіло напівспите листя; здавалося їй, що так поверне вона красу та юність свою. Натомість устало невмите й заспане сонце, а вона сиділа й старіла на очах, адже голубе — це не тільки колір юності, а й барва криги; вона мерзла й хотіла нагрітися в промінні заспаного сонця і бездумно рвала й розпускала по світі, як недавно й пані Павучиха, своє сиве, а відтак також голубе волосся…
Олізар немов забув про своє веслування й про сутичку з Розенрохом: підставив обличчя сонцю, й тиха, чудова, сумовита музика зазвучала над ним; спокій — лід синій, спокій — тиша жовта: зелень умирала в нього на очах; небо виростило над землею кілька величезних блискуче-білих грибів, на споді в них бовталася важка вода, хоч і не було її стільки, щоб прорвати сітку. Олізар копнув ногою якусь залізяку — була то стара, пощерблена, але ще добра шабля. Він сперся об неї, як об палицю, якась нова сила з'являлась у ньому і освітила його душу рівним вогнем.
На ґанку дому виросла суха й тонка постать пані Павучихи, вона побачила Олізара, згукнула вражено, аж притулила долоню до рота. Тоді замахала обома руками, сплеснула вражено долонями й поспішила чимдуж до нього.
— Що це ви коїте, пане! — закричала вона ще звіддаля. — Ви посміли покинути роботу!? Пане, пане! — кричала вона, дрібно перебираючи сухими й тонкими ногами. — Накликаєте на себе нещастя, чи ж мало для вас ще мук? Прошу, пане, повертайтеся на своє місце, добре зачиняйтесь і сидіть там нишком, поки вас ще ніхто не бачив, беріться, пане, хуткіш за весло й працюйте. Він, пане, десь тут ходить, а він, ви це знаєте, аж зовсім знавіснів!
— Рвався до мене вночі. Ламався в двері і стукав, хіба ви не чули, пані? — спокійно звідомив Олізар. — Викликав на герць, а коли я не прийняв виклику, обзивав мене брутальними словами.
Пані Павучиха вражено спинилася і знову плеснула в долоні.
— І через це ви не вийшли до сніданку? — спитала вона з жахом. — О пане! Те, що ви розповіли, немала новина! Клянуся, я нічого не чула! І дівчата теж, здається, нічого не чули!
— Чув Розенрох, пані Павучихо, — так само спокійно озвався Олізар, і на його обличчі заграла бліда всмішка. — Хіба він вам про це не сповіщав?
— Як він вівся? — швидко спитала пані Павучиха.
— Кинув прокляттям у мене і в князя. За те, що ми порушуємо тишу і спокій у домі.
— Це він зробив правильно, — серйозно сказала пані Павучиха. — А тепер ви маєте вчинити таке. — Вона нахилилася до нього й зашепотіла ледве чутно: — Еге ж, ви маєте написати скаргу, цього буде досить, щоб його катувати. Тоді він заспокоїться, і все знову піде в нас на лад.
— Написали скаргу кому? — спитав Олізар. — Вам чи пану Розенроху?
— Ну що ви, як так можна? Хіба ми з паном Розенрохом щось вирішуємо? — Пані Павучиха закліпала сірими віями. — Скаргу треба написати князеві, адже він у нас до всього голова. Пан Розенрох тільки радить, а коли приходить до діла, то вже князь нами орудує…
Олізар сів під стіну стодоли, поклав руки на шаблю і зирнув прикро на велике й невмите сонце.
— Ви ж радили мені, пані, не зустрічатися з ним, — сказав він. — Ви ж кажете, пані, що він несамовитий. Чи ж захоче він приймати від мене скаргу на самого себеї Адже я маю скаржитися, пані, йому на нього ж!
— Це нічого не значить. Головне, що ви те вчините…
— Я не зроблю того!
— О пане! — згукнула Павучиха. — Чи ж вам немиле життя?
Але він не відповів, тільки зморщив прикро чоло й пильно розглядав пані Павучиху. Вона скинула на нього обурено оком, але притихла, змаліла, тільки позиркувала вряди-годи зацікавлено й хитро.
Він мовчав. Сидів під стодолою, спирався на шаблю і ставав наче листок, з якого випито синю барву. Обличчя його пожовтіло, а волосся побила перша сивина. Ніхто не дав би йому належних тридцяти років, а клали б принаймні п'ятдесят: лоб його був спружений глибокими, невигладними зморшками, а підборіддя обросло сивою бородою. Пергаменова жовта шкіра полич, великі мішки під очима, а разом з тим горющі молоді очі, повні ясного, доброго вогню. Руки його, що лежали на голівці шаблі, покрито вузлуватим жиллям; був одягнений у сорочку з простого полотна, ту сорочку просмолено, щоб не заводилася нужа. Рукави закасано, і оголювались м'язисті, випрацювані біля весел руки. На Олізарові були й штани такого ж полотна, а на ногах — важкі чоботи.
— Ви такий гарний, пане! — сказала Павучиха. — Через це мені дуже вас жаль. Ох, як би я хотіла вам допомогти!
В дверях стодоли став малий дідок з довгою бородою. Сів на порозі і всміхався.
— Я хочу теж йому допомогти, — сказав він. — Але це такий упертюх! По-моєму, таких упертих нам ще не траплялося, як ви гадаєте, пані Павучихо? Він не слухає доброго слова й доброї ради.
Олізар раптом звівся. Схилив голову, начебто важко й довго про щось думав, наче довга шворка обплутувала його свідомість — був обсотаний і зв'язаний нею; він думав, а радше уявляв собі, що є на світі ота чудова дорога між вишень, чув у роті приємний клейкий смак глею, йому захотілося обірвати з себе сіре павутиння — шворку оту, бо ще так рано було покидати йому дерево життя. Ще тліла в ньому тиха, але гаряча іскра, ще освітлювала, як свічка, душу, і він весь засвічувався від того вогню. Але шворка все міцніше плутала йому тіло, в'язала руки й шию, обкручувалася, наче змій-полоз, на чолі лягла зміїна голова, і йому здалося, що на лоба йому накладено гарячого обруча.
— Дозвольте мені піти від вас, — попросив він м'яко й принижено. — Це єдине, що може допомогти мені. Вже небагато проживу, а з вашою поміччю я таки зміг би повернутися до отнього дому…
Стояла тиша. І Розенрох, і пані Павучиха мовчали.
— Я вам хочу оповісти, що таке отній дім, — сказав Олізар. — Це те місце, куди ми конче маємо повернутися, коли немає більше сили жити. Це те місце, де легко вмирати і де можна сподіватися на благословення предків…
Легке нетерпіння покрило лиця пані Павучихи й Розенроха. Зрештою старий зітхнув і мирно й милостиво проказав:
— Нам важко зрозуміти одне одного, пане Носиловичу! Але ми хочемо вам допомогти. Напишіть скаргу, еге ж, на князя, й подайте її не князеві, він таки справді зараз несвідомий і лежить зв'язаний у холодному підвалі, — нам подайте! Він справді буде покараний, і не менш люто, ніж це чинили зі мною чи панею Павучихою. Ми дозволимо катувати його вам…
Олізар зирнув на Розенроха і раптом відкинув з рук шаблю. Вона впала на землю з глухим брязкотом. Рушив просто на старого, аж той перелякано скотився з порога. Олізар вступив у двері й озирнувся на пані Павучиху. Обличчя її було скорбне і співчутливе, а в очах висяювалися дві золоті сльозини. Похитувала головою, наче була тонкою й кволою рослиною, наче гнув її вітер і всю силу вона зібрала, щоб отак хитатись, хитатись і не зламатись…


27
І він знову веслував. Подавався за ручкою, відводячи весло назад, а тоді пускав його в воду й натискав щосили — він таки не втік із галери-каторги. Поруч сиділо троє товаришів його, попереду теж четверо, і всі вони під погук стерничого налягали на весла. Бурувала під бортом невидима їм вода, вони наче вговкували тими веслами непомірного якогось і химерного звіра — ні, той не був їм ворогом. Ворожа була їм радше сама галера.
Йому захотілося раптом скласти трен про все те, лямент героїчний, щоб його могли співати тисячі таких самих невільників, як він; барвисті слова ладнав одне до одного.
Олізар побачив в уяві своїй вершників — слова людські, — котрі гнали на нього лютою тьмою війська: одежа в кожного — неоднакова, так само й лиця, хоч вони складали одну юрму. Десятки птахів з людськими головами повсідалися на безлистому дереві, дерево те обплутане срібними струнами, як осінньою павутиною. Але він хотів пісні без музичного супроводу, бо де б почули той супровід нещасні галерники. Він мугикав, і в тон йому мугикали всі двісті вісімдесят невільників, і проривалися крізь те мужнє низькотонне мугикання слова — як виплески хвиль.
«Ось те, — думав Олізар, — що я можу зробити, щоб допомогти вам, бідні мої і страждущі братове!»
Він уже виспівував цілі рядки пісні, тої пісні, що її підхоплять тисячі розсипаних по світі голосів.
«Ми чуємо одне одного, — думав він. — Цю пісню співатимуть про нас і для нас птахи й хмари, вітер просвистить її мелодію на мільйонах сопілок — ось вони, крила, — думав він, — які можуть винести мене з цієї прірви та лабет».
Чисте і ясне, як сльози, почуття підняло його, знесло, і він пішов, наспівуючи, по небі, перестрибуючи з хмари на хмару. Він ішов туди, де б'ється вічним боєм світлий лицар з чорним туром на дев'ять рогів: тур чорний — печаль людська, а світлий лицар — радість і натхнення його…
Зімліли м'язи, він спинив весло й озирнувся навколо. Був сам у тісній дерев'яній комірчині, над головою звисала низька стеля, а в просвіт-бійницю, куди застромлювалося весло, вливалося тремтливе повітря і світло. Він вийняв з бійниці весло, тоді ліг на підлогу й поліз у ту бійницю, щоб озирнути світ.
І побачив він безмежне та хвильливе, порожнє та синє море. Навколо не було ні душі, побачив він степ з посохлою тирсою, котра хиталася й шаруділа, наче осипався пісок. Він проліз ще глибше в бійницю — хотілося йому напитися того світла, що проливався так скупо в його тісну комірчину.
Він дихав смутним сонцем, повітрям прохолодним і терпким — все навколо вмирало. Тоді він заспівав туди, в той пролаз, хай назвуть його тисячу разів вар'ятом, хай піддадуть і тортурам; він заспівав туди, в простір, намагаючись труснути слабкими руками грубу й нерушну стіну; ця пісня його не повинна вмерти — це надпорив його й велич!… І він вмирав тут, біля бійниці, бо це було все, на що міг зважитися і що було під силу йому; він каменів тут, хоч тріпотів у ньому кожен м'яз. Слова летіли у простір, як стріли, пущені у всесвіт, і губилися. Губилися безповоротно у безлунному безмежжі, у цій тиші просторій та неозорій.
Примітки
[1] Каторга — галера з невільниками.
[2] — протестантська секта в Польїщі на Україні в кінці XVI, на початку XVII ст.
[3] Вірші Симона Зиморовича
[4] Смолоскип.
[5] Гроти з криці — сталеві мечі.
[6] Поклад — зближення кораблів, коли один причалює до іншого.
[7] Луп — військова здобич.

1 2 3 4 5 6 7 8
Поиск книг  2500 книг фантастики  4500 книг фэнтези  500 рассказов  Цитаты и афоризмы о фантастике