А батько мріяв про те, як було б добре, коли б він та всі його сусіди розбагатіли і могли б жити хоча б так заможно, як фермер Вестерсен…
Але з чого вони могли б розбагатіти?.. Край бідний, життя важке…
І ось тепер тут розляглось селище з розкішними віллами. Ярлсберг перетворився на місто.
На асфальтованій дорозі, що вела з центру селища до горба, з'явилась якась дивна автомашина. Вона мала елегантні обтічні форми і їхала зовсім беззвучно. Придивившись пильніше, Северсон помітив у ній свого нового знайомого.
Зупинивши машину перед будинком, дідусь заніс у хату кілька пакунків і підійшов до гостя.
— Ну, синку, як тобі подобається батьківщина? Розцвіла, як дівчина на виданні, чи не так?
— Справді, розцвіла, дідусю. Насилу її впізнав… А чий воно отой розкішний будинок у центрі селища?
— Та чий же — звісно, наш.
— Ваш?.. Пробачте, а як…
— Ой лишенько, — засміявся дідусь. — Я ж навіть не відрекомендувався. Я — Олафсен.
— Олафсенів я знав добре… — пригадував Северсон. — Вони жили край села, біля струмка. З Альбертом Олафсе-ном я навчався в Осло. Проте Олафсени не були заможними. У них було багато дітей, це правда…
— Наймолодшим з тих дітей був саме я, — посміхнувся дідусь. — А бачиш, я багатий, і не тільки я, а всі в нашому місті. Мабуть, ми не зрозуміли один одного щодо того будинку. Він належить не мені чи моїй родині, а всім у місті. Це — наш Будинок культури… А ота сніжно-біла будова з сонячними вікнами на протилежному схилі — наш Будинок здоров'я, тобто лікарня, як раніше казали. А отой рожевий будинок біля входу в Бйорнсонову улоговину — піонерський палац наших малят… А тепер поглянь на Йотунський горб. Що ти там бачиш?
— Здається, там стоїть обсерваторія…
— Так, наша народна обсерваторія. Люди тепер просто закохані в астрономію. Мої онуки ходять туди щосуботи увечері.
— А що ото за велика скляна будова?
— То наш новий, повністю автоматизований текстильний завод.
Северсон зірвав стеблинку трави, надкусив її кінчик.
— Я все-таки не розумію, звідки ви взяли гроші на такі дорогі будови? Позичили їх у банку чи в якогбсь мільйонера з Осло?
— Що ти, синку?! Ні на банк, ні на мільйонера не можна було б покластись. Доки були пани, сонечко нам не дуже світило. Вони дбали тільки про те, щоб було добре їм… Таємниця нашого багатства криється в іншому. Незабаром ти її побачиш на власні очі… Але це — пізніше. А зараз ходімо та вип'ємо по чарці на честь твого повернення.
Северсон не примусив себе довго запрошувати.
Розділ XIII
Біля джерела багатства
Зразу ж по обіді Олафсен запропонував Северсону оглянути знайомі місця.
— Ця машина — ваша?.. Тобто я маю на увазі — ваше особисте майно? — запитав Северсон, вмощуючись у кабіні невеличкого красивого автомобіля.
— Так, моя! — гордо відповів дідусь Олафсен. — Я одержав її як премію.
Старий сів за руль, натиснув на якусь кнопку, і машина, набираючи швидкість, помчала вперед. Хоч як напружував слух Северсон, характерного гуркоту мотора він не чув.
— Скажіть, а чому двигун працює так тихо?
— Звичайна річ, синку, — посміхнувся дідусь. — Це в мене електромобіль.
— Отже, він бере енергію з акумуляторів?
— Тільки на другорядних маршрутах. А на головних — з кабеля, прокладеного під землею.
— Але ж автомашина не має контакту з кабелем… Хіба вже можна пересилати електрику на відстань без дротів?
— Звичайно. Радіостанції робили це ще за часів твоєї молодості: випромінювану ними енергію перехоплювали приймальні антени. В наших електричних дорогах просто прокладено високочастотну мережу, яка індуктує струм у спеціальних котушках на машині. Це — не останнє слово техніки. У Москві, Празі та в інших містах, де розвиток пішов далі, ніж у нас, уже починають випускати автомашини з атомними двигунами.
Северсон замислився:
— Як ви розумієте оте «далі, ніж у нас»?
— Я маю на увазі розвиток людського суспільства. В Москві та в Празі, наприклад, по шляху соціалізму пішли раніше, ніж ми. В них уже комунізм, у нас — ще соціалізм. Але ми, звичайно, їх наздоженемо.
Северсон промовчав. «Комунізм», «соціалізм» були відомі йому з часів його першого життя як складні політичні терміни, які скоріше визначали переконання певної групи людей, аніж говорили про суспільний устрій. Те, що для дідуся Олафсена було близьким і відомим змалечку, для Северсона тільки розкривалось, збуджуючи десятки запитань. Але запитувати не хотілось. Все, все треба побачити на власні очі. Побачене досі — радує. І все ж поспішати з висновками не слід.
Вирішивши отак, Северсон ще пильніше придивлявся до всього навколо. Академік Тарабкін мав рацію: гість з минулого не квапився тріумфувати, він був ще тільки глядачем.
Незабаром автомашина вискочила з містечка, піднялась на скелястий перевал і зупинилась край хвилястої гірської рівнини. Северсон знав її добре: раніше тут були пасовиська.
З тих часів рівнина дуже змінилась. Колишня пустеля перетворилась на квітучий край.
— Вийдемо на хвилинку? — запитав дідусь Олафсен. — Бачу, що ти вражений.
Северсон мовчки кивнув головою. Вийшов з машини. Повільно обвів очима краєвид.
Золоті ниви хвилювались під вітерцем; по них перебігали мерехтливі тіні, — так, ніби хтось гладив оксамит проти ворсу. На схилах паслись череди корів та отари овець. Всю рівнину перетинали смуги садів. У центрі цього мальовничого краю стояв ряд великих довгастих будов.
— Як бачиш, синку, таємниця нашого багатства дуже проста: спільна праця, без утиску та експлуатації поміщиків і банкірів…
— Але ж тут був зовсім неродючий грунт…
— Справді, колись наш грунт був бідний, синку. Але недарма ж кажуть: як дбаєш, так і маєш… Ось поглянь лишень, яку чудесну пшеницю ми виростили… Чи бачив ти таку за твоєї молодості?
— По шість колосків на одному стеблі?! — здивувався Северсон, коли підійшов ближче.
— Так! — гордо відповів Олафсен. — І це не якась там виродливість. Це — виведена нами дуже врожайна шестиколоса пшениця… Ми вирощуємо й виводимо зовсім нові види рослин та тварин.
— Мені все це здається казкою. Ви просто навчились творити чудеса!
— Ні, синку, тут нема ніяких чудес. Ми тільки оволоділи наукою, яку дав людству великий російський вчений Мічурін… — Олафсен показав рукою. — В будинку, який ти бачиш перед собою, міститься наша дослідна станція, де ми перевіряємо найновіші відкриття науки та невтомно шукаємо, як поліпшити місцеві види рослин і тварин. Нещодавно нам вдалось вивести нову породу високоудійних корів…
«Соціалізм… — промайнула думка в голові Северсона. — Отже, і оці наукові дослідження в селищі, яке колись було найглухішою провінцією, теж притаманні соціалізму?»
В Москві він побачив справжні чудеса, але й не сподівався, що таких же глибоких, докорінних змін зазнала і його батьківщина. Тепер дідусь Олафсен своєю розповіддю будив у ньому почуття піднесеності, віри в своїх співвітчизників, віри в себе.
Северсон ніколи не почував особливої схильності до сільського господарства, але й його вразило все побачене. Дослідна станція була справжнім науковим закладом: тваринницькі ферми з автоматизованою апаратурою; хитромудрі автоматичні машини на полях, — та це ж такі досягнення, про які не міг навіть мріяти отой багатій Вестерсен, якому заздрив свого часу Лайфів батько!
Екскурсія була така цікава, що Северсон зовсім забув про час. І тільки коли почало заходити сонце, він згадав про домовлену зустріч з Наташею Орловою.
— Чи не знаєте ви часом, де живе лікар Галльстрем? — запитав він Олафсена. — Я маю передати йому лист від академіка Тарабкіна.
— Звичайно, знаю. Гадаю, що він уже вдома.
Ще й не смеркалось, як автомашина дідуся Олафсена тихо під'їхала до вілли лікаря Галльстрема. Назустріч гостям вийшов ставний мужчина років під п'ятдесят. Він тепло й щиро привітав Северсона, запросив до вітальні.
Прочитавши листа, Галльстрем підсунувся з своїм кріслом ближче до гостя, взяв обома руками його руку:
— Академік Тарабкін просить мене піклуватись про ваше здоров'я… Чи будете ви довіряти мені так, як довіряли йому?
— Не знаю, чи заслуговую я взагалі на таку увагу, — збентежено відповів Северсон. — А до того ж невідомо, чи знайду я тут роботу і чи зможу стільки заробити, щоб розрахуватися з вами…
— Лікування у нас безплатне, — посміхнувся Галльстрем. — А знайти роботу допоможу вам я.
— Ви берете на себе дуже велике зобов'язання, — похитав головою Северсон. — Я надто багато проспав і нічого не знаю.
— Вчені з неба не падають, і навіть тепер діти не народжуються з вищою освітою. Якщо наполегливо візьметесь за навчання, — все надолужите, оволодієте всіма нашими таємницями.
— Вчитись — хочу. Але з чого почати? Вся сучасна наука й техніка для мене — китайська грамота. Мені здається, що я провалився б і в початковій школі.
— Справа не така кепська, як вам здається. В Лондоні ви свого часу одержали непогану освіту. На її базі зможете просуватися далі. Основи лишились незмінними, наука тільки розвинулась вглиб і вшир… — Лікар підвівся, відчинив двері до сусіднього приміщення. — Ось — книжки. Вони до ваших послуг.
Северсон обвів пожадливими очима довгі шеренги книжкових шаф.
— Можна оглянути?
— Прошу, без будь-яких церемоній. А я з дружиною зараз приготую вечерю, тому покину вас на часинку.
Северсон зайшов до кімнати, витягнув навмання одну з книжок. То був трактат про анабіоз та про оживлення тварин.
Колишньому льотчикові, звичайно, важко було розбиратись у специфічних зворотах, якими ряснів текст монографії, і все ж він настирливо вчитувався в рядки і навіть розумів його!
Невідомо, скільки б він отак читав, коли б у кімнаті раптом не пролунав знайомий голос:
— О, то наш пацієнт уже почав читати! Чи не зарано? Северсон швидко підвів голову. В дверях поруч Галльстрема стояла усміхнена Наташа.
«Може, вона тут уже давно? — раптом спало йому на думку. — Чи не дозволила вона мені піти пішки тільки для того, щоб скрізь випередити мене та попередити Галльстрема і весь Ярлсберг про мій приїзд?»
Посмішка в Наташі була таки лукава.
Розділ XIV
Запрошення
Було вже далеко за північ, коли до кабінету академіка Навратіла на дванадцятому поверсі Фізичного інституту в Празі зайшла «дівчина з Місяця», Алена Свозилова, і, поклавши на стіл великий картонний футляр, тихенько сіла осторонь.
Академік навіть не поворухнувся. Безперечно, він помітив дівчину, але не мав права розпорошувати свою увагу: саме в ці секунди він гарячково маніпулював кнопками електронно-обчислювальної машини.
Аж ось нарешті стихло легеньке шурхотіння; машина закінчила складні обчислення і викинула в нішу карточку з результатом. Академік Навратіл переписав цифри в блокнот, зітхнув з полегкістю, випростав плечі і посміхнувся до Алени на знак привітання. Вона відповіла йому тим же, аніскільки не ображаючись, — такий був стиль відносин між ними.
— Зауваження Чан-су слушне… — сказав академік так, ніби й не було майже двотижневої перерви в бесіді. — Один розум добре, а два ще краще. Траєкторію слід змінити за його пропозицією… А що у вас?
— Зайцев додержав слова! — переможно посміхнулась Алена. — Я хороший дипломат, правда ж?
Вона розв'язала стьожки і зняла кришку з футляра. Обережно витягла сувій креслень та густо списані аркуші паперу. Простелила їх на столі, притиснувши кількома предметами, що трапились під руки.
Академік швидко перебіг очима креслення й стовпчики цифр, його погляд затримався на останніх рядках доданого листа:
«…Це свідчить, що Ваша пропозиція — здійсненна. Проект атомної електростанції, який Вам надсилаю, перевірено численними експериментами.
Радий був би взяти участь у випробуванні на Місяці, — отже, не забудьте запросити! Розраховуйте на мене також і при реалізації Вашого відважного й величного проекту.
Ваш Петро Іванович Зайцев»
Навратіл схилився над великим, дбайливо виконаним кресленням.
— Погляньте, Аленко: електростанція доповнює наш проект просто-таки бездоганно!
— Еге, а погляньте-но сюди! — переможно простягнула Алена списаний формулами аркуш, — Петро Іванович віддає нам своє найновіше відкриття! Енергію атомних ядер буде використано на сімдесят дев'ять процентів!
— Не може бути! — підхопився Навратіл. — Це — фантастика… А втім… — він зосереджено перечитував розрахунки. — Так… так… Гм… Послухайте, та це ж просто як у казці!.. Ось що, люба дівчинко: спати сьогодні вам не доведеться.
— Хіба це первина? — жартівливо відгукнулась Алена. — Всім у Празі відомо, що академік Навратіл не витикає навіть носа з лабораторії; більш того, він втратив усяке уявлення про час…
— А й справді… — Навратіл замислився. — Який сьогодні день?.. Четвер?
Алена щиро засміялась:
— Ну, чи не правду я сказала?! Сьогодні субота, любий академіку! Субота, двадцять восьмого вересня…
— В такому разі до понеділка нам лишається ще два дні.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59