— Тут їй не заподіє шкоди і найсильніша буря. На сьогоднішню ніч переправимо її сюди, а завтра буде видно.
Мак-Гарді мовчки витягнув з кишені шнур з маленькою свинцевою гирею, опустив її на дно.
— Глибина понад три метри, цього вистачило б навіть для «Променя», — сказав він з полегкістю. — Однак треба ще виміряти глибину болота.
— Виміряємо, повертаючись, коли вщухне вітер.
***
Від різкого удару в стінку літака Грубер опритомнів.
З хвилину він тупо дивився перед собою. Потім відчув пекучий біль у кінцівках.
«Чи не зламав я часом руки й ноги?» Грубер спробував підвестись і тільки тепер усвідомив, що зв'язаний. Він безпорадно перевалився з боку на бік, злякано озирнувся. Кабіна літака тонула в багряному присмерку. В ній не було нікого.
— Краус!.. Мак-Гарді!.. — розпачливо закричав Грубер. — Мак-Гарді, Краус!
Ні звуку. Тільки внизу під літаком плюскотіли хвилі між поплавками та здалеку долітало завивання вітру.
Зв'язаний несамовито рвонувся і притиснув вухо до стіни.
«Йде дощ…» — подумав він збентежено, почувши монотонний шум. Сковзнув поглядом по протилежному вікну. На склі не було жодної краплинки. Тільки криваве небо загрозливо зазирало до кабіни.
— Краус, Мак-Гарді, де ви?.. — з жахом вирвалося в нього. — Чому втекли?.. Невже ви хочете, щоб я тут загинув, як звірина?
Грубер напружив усі свої сили, щоо розірвати пута. Та вони тільки ще глибше врізались йому в тіло.
— Мерзотники!.. Негідники!. — кричав він, качаючись по підлозі.
Тільки наштовхнувшись головою на ніжку крісла, Грубер опам'ятався. Потроху почав усвідомлювати, що шаленством нічого не вдієш.
Грубер довго лежав нерухомо, набираючись сили. Потім обережно обмацав мотузки на колінах. Вони були не так туго затягнуті, як здавалось, і досить легко зсунулись униз. Таким же чином вдалося звільнити й руки.
Кінцівки так затерпли, що Грубер насилу доповз до крісла пілота.
— Заховали й важіль управління, щоб я не міг рушити з місця! — прохрипів він, глянувши на пульт. — Зраджу їх, зраджу! Все про них скажу, все!
Тремтячою рукою Грубер увімкнув радіостанцію, настроїв її на частоту, що використовувалась для зв'язку між групами. Клацнув тумблером приймача, щоб перевірити настройку.
— …Ваша правда, товаришу Навратіл, — почувся знайомий баритон Фратева. — Загалом це не так уже й погано. Люлька, правда, чадить таки добренько, але небезпека нам поки що не загрожує. Важко вгадати, чи вулкан згасає, чи відпочиває між вибухами. Хвилину тому ми вдало приземлились поблизу кратера. Розжареної лави нема й сліду; в розколинах видно тільки язики полум'я та пасма диму. Грунт під ногами спокійний. Вибуху поки що боятись нема чого.
— Спробуйте встановити, скільки часу минуло від останнього вибуху, — попросив Навратіл.
— Я вже це зробив. Лавовий потік старіший, аніж долина під сопкою, бо звисає над западиною у схилі. Те, що вибух вулкана стався досить давно, підтверджує також вивітрення твердої лави біля кратера.
— Цим ви мене не дуже втішили. Згадайте про Везувій. Його теж вважали згаслим. І що довше тривав період його спокою, то сильніший був потім вибух.
— Ну, що ж — то скажемо, що нашим сусідою є брат підступного Везувія. Але навіть і в такому разі поки що можемо бути спокійні. Наскільки я знаю, Везувій попереджає про майбутній вибух землетрусом, а грунт під нашими ногами ані ворухнеться… Не можу поручитись, але переконаний, що наша Люлька тільки-тільки прокидається від сну, щоб трішечки затягнутись і пустити димку…
— Обережність ніколи не завадить, — відповів Навратіл. — Вулкани мають свої примхи, можливо, й Люлька готує нам сюрприз. Звірятись на вулкан не варто… В якому напрямку кратер найбільше відкритий? Я побоююсь грязевих потоків: вони течуть швидше і тому небезпечніші за лавоЕІ. Я не хотів би, щоб наше селище на Накритому столі перетворилось на другу Помпею.
— Хвилиночку, зараз подивлюсь…
Запала пауза, — в динаміку чулось лише гудіння мотора вертольота, — але ось знову заговорив Фратев:
— Зараз ми просто над кратером. Його можна добре оглянути, бо вітер жене дим убік… Гирло має близько двадцяти п яти метрів у діаметрі. Кратер скеровано… П'ять пострілів по гавах! — просто до нашого підземного житла!
— Ось вам і сюрприз номер один!.. Огляньте, прошу, протилежний схил, чи немає там паразитарних кратерів?
Приймач замовк.
Грубер зловтішно посміхався. Небезпека, що загрожувала вченим, вплинула на нього, як цілющий бальзам.
«Не один я вскочив у халепу, їм теж капає за шию! — втішав він себе. — Хай їм грець! Коли я мушу гинути, — хай гинуть всі! Хай уся Кварта разом з Землею, з усім Всесвітом розпадуться на атоми!»
Його відірвав від думок голос Фратева:
— На північно-західному схилі вулкана є два другорядні кратери. Однак, здається, вони забиті. Дим з них не виходить.
— Дякую. Цього досить. Біля головного кратера прилаштуйте сейсмограф з передавачем і повертайтесь. Треба якнайшвидше братись до гравітаційного передавача. Ви ж уявляєте, як нетерпляче ждуть на Землі нашої відповіді.
— Дозвольте ще одне запитання, товаришу Навратіл. Який ухвалили вирок отим трьом мерзенним «братчикам»?
Грубер широко відкрив повні жаху очі й затремтів усім тілом. А розмова невблаганно продовжувалась. Приймач несхибно відтворював спокійний голос академіка Навратіла:
— Ми вирішили покінчити з ними. Тільки зачекаємо, поки наш присуд затвердить Всесвітня Академія. Шкодити нам злочинці все одно не зможуть, а на розшук зараз нема часу…
— Отже, по багатьох роках знову кара на горло… Але це справедливо. Як інакше карати зраду всього людства?.. — Фратев помовчав, а потім сказав уже іншим тоном: — Коли я отак дивлюсь на нашого оповитого димом сусіда, мені на думку спадає ще одне запитання: чи не зробили б ми розумніше, якби для майбутнього житла знайшли краще місце, ніж Накритий стіл? Вулкан ніколи не можна вважати хорошим компаньйоном.
— Ми це питання обміркували, але кінець кінцем прийшли до висновку, що краще місце навряд чи знайдемо. Годину тому Свозилова повідомила, що на узбережжі сусіднього континенту несподівано з'явився довгий ланцюг вулканів. Вони виростають з катастрофічною швидкістю, — «Стріла» ледве-ледве уникла лиха… Мабуть, Кварта переживає зараз період великих геологічних зрушень. Розташовуйся хоч у райському садку — все одно прокинешся на вершині вулкана, — спробував пожартувати академік. — Сьогоднішня ніч буде нам великою наукою: в підземному житлі залишатись більше не можна. Шукати іншого місця не варто. Оселимось просто на Накритому столі, а… Пробачте, мене викликає Свозилова. Про все інше поговоримо вдома. Вимикаю…
Приймач замовк. У тоскній тиші тільки моторошно завивав вітер, та у шибки стукав піщаний дощ. Літак гойдався, як легенький човник на розбурханих хвилях прибою.
Грубер схопився за шию:
— Покінчимо… Кара на горло… — шепотів він, як божевільний. Насилу видрався на крісло пілота, посмикав за бездіяльні важельки.
Безпорадно схилився на спинку крісла, заплющив очі.
— Банани! — згадав він раптом.
Незважаючи на нестерпний біль у затерплих ногах, Грубер поплентався до сумки, виловив з неї два довгастих плоди. Вп'явся в них зубами, не знімаючи шкірки. З шлунка по усіх судинах розлилося приємне тепло.
Взяв ще два плоди, пожадливо проковтнув.
Підлога під ним захиталась і непомітно перетворилась на гойдалку, яка хиталась туди й сюди у теплому весняному повітрі. Після п'ятого плоду це була вже не гойдалка, а барвисто розмальована карусель, яка заносила п'яничку аж під хмари. Він ввижався сам собі могутнім велетнем, який повинен схиляти голову, щоб не зачепитись за зорі. йому здавалося, ніби він має таку силу, що одним натиском пальця може розчавити цілу армію зразу.
— Ви, пігмеї! Ви… Ви… хотіли мене судити? — зареготав він сміхом божевільного. — Я розмету вас, як мурашок!
Грубер підвівся, щоб здійснити свою погрозу, але алкоголь вирішив інакше. Не зробивши й кроку, жалюгідний п'яничка упав, як підтятий. Одразу ж забув про погрози, випростав руки і почав співати. Не почув навіть, що замок у дверях кілька разів клацнув і до кабіни ввійшли Краус і Мак-Гарді.
— Погано ми його зв'язали, він знову напився, — плюнув Краус, одвертаючись від п'яного.
ЧАСТИНА ДРУГА
ПІЗНАЙ І ОВОЛОДІЙ
Розділ XIV
Допоможіть робінзонам Всесвіту!
Академіка Хотенкова ще змолоду захопила проблема, яка позбавляла сну багатьох майстрів і учених, — таємниця страдіварок — скрипок, виготовлених славнозвісним Страдіваріусом.
Чого у страдіварок такий надзвичайний звук? Чим пояснити те, що жодна скрипка їх досі не перевершила?.. Ці питання дуже хвилювали молодого студента. Він часто відвідував Московську консерваторію, де заслухувався мелодійними тонами чудесних скрипок, і вирішив будь-що розкрити таємницю, навіть коли доведеться віддати дослідженню увесь свій вільний час.
Захистивши дипломний проект, Хотенков з запалом узявся за розв'язання цієї проблеми. Озброєний найточнішими інструментами, він дослідив понад сто скрипок — вимірював, розглядав їх під мікроскопом, складав хитромудрі таблиці. Однак незабаром його, як здібного інженера, Академія послала на будапештський завод «Астронавт», де виготовлялись міжпланетні літаки. Для страдіварок лишалось усе менше й менше часу. Пізніше, коли Хотенков був обраний академіком, про таємничі скрипки довелося забути.
А втім, не назавжди. Коли його обрали головою аст-ронавтичної секції Всесвітньої Академії і він приймав дослідницький заклад, його попередник, між іншим, згадав, що серйозно цікавиться скрипками Страдіваріуса. Вони потоваришували. Хотенков узяв з музею дорогоцінний інструмент. Але що далі, то частіше траплялось так, що, приготувавши прилади для дослідження, він забував про них і перетворювався на музиканта.
Так і в той знаменний переддень великих подій він стояв біля відчиненого вікна просторого кабінету і грав.
У солодкі мрії врізався голосний стукіт у двері. Хотенков з жалем поклав скрипку і пішов назустріч несподіваному гостеві.
На порозі стояв невисокий кремезний чоловік з широким обличчям.
— Доктор Заяц?! — вигукнув з подивом академік. — Яким вітром?
— Відгукнулись!.. Живі!
— Хто? — не зрозумів Хотенков.
— Наші. Живуть на планеті Кварті в сузір'ї Альфа Центавра А.
Хотенков щиро обняв Заяца, міцно потиснув йому руку:
— Отже, ви таки перемогли. Вітаю!
— Переміг, якщо можна так сказати. Але… — Заяц помовчав. — «Промінь» вийшов з ладу.
— Що ви кажете?! Як же це трапилось?
— Його пошкодив метеорит. «Промінь» тепер править за спостережний пункт і станцію зв'язку з Землею… Злочинці втекли і ховаються десь на планеті.
— Отже, Навратіл таки побудував гравітаційний передавач… — задумливо сказав академік.
Доктор Заяц мовчки кивнув, поклав на стіл кілька густо списаних аркушів:
— Це точний текст першого повідомлення, яке прийняв наш астрогравіметр на Петржалці.
Академік швидко перебіг очима рядки повідомлення:
— Зазнали аварії в незнайомому закутку Всесвіту, за мільярди кілометрів від своєї домівки… — прошепотів він після тривалої мовчанки. — А на довершення всього — небезпечні злочинці за спиною… Жахливо!
Заяц підійшов до відеофону і набрав номер.
— Зачекайте, — попросив Хотенков. — Перш ніж передамо повідомлення президії, я хочу прослухати все.
— «…Не турбуйтесь про нас, ми всі живі й здорові… — читав доктор Заяц. — Ми твердо переконані, що нам удасться побудувати примітивну ливарню, в якій виготовимо пошкоджені частини «Променя». Поки що будуємо нове житло, бо печера, в якій живемо зараз, загрожує обвалом. Будинок поставимо з граніту, якого тут цілком досить. Вчора закінчили фундамент, сьогодні монтуємо підйомні крани. Сподіваємось, що до періоду дощів (за нашими підрахунками, він почнеться приблизно через півроку і триватиме місяців зо два) закінчимо всю будову, аж до внутрішнього обладнання. Після дощів розпочнемо будівництво нової атомної електростанції та ливарні. Всі креслення, за винятком кількох, уже готові… Життя на планеті, наскільки ми його вивчили, опишемо в докладному повідомленні, яке надішлемо пізніше. На цьому нашу сьогоднішню передачу закінчуємо. Сердечно вітаємо всіх близьких і далеких. Завтра, коли за нашим прогнозом стоятиме гарна погода з усіма трьома сонцями на ясному небі, викличемо вас знову.
Дослідницька станція «Кварта».
— Відважні люди! Справжні вчені! — сказав з полегкістю Хотенков. — І все-таки я за них боюсь. Пробачте, тепер уже не можна гаяти часу.
Він швидко набрав номер. На екрані відеофону з я-вилось обличчя людини з високим чолом і пишною сивою бородою.
— Пробачте, товаришу президент, що турбуємо вас під час відпустки… Чи можемо ми з доктором Заяцом відвідати вас? Ми одержали важливе повідомлення з «Променя».
— Чекаю на вас, — коротко відповів президент Академії. — Коли приїдете?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59
Мак-Гарді мовчки витягнув з кишені шнур з маленькою свинцевою гирею, опустив її на дно.
— Глибина понад три метри, цього вистачило б навіть для «Променя», — сказав він з полегкістю. — Однак треба ще виміряти глибину болота.
— Виміряємо, повертаючись, коли вщухне вітер.
***
Від різкого удару в стінку літака Грубер опритомнів.
З хвилину він тупо дивився перед собою. Потім відчув пекучий біль у кінцівках.
«Чи не зламав я часом руки й ноги?» Грубер спробував підвестись і тільки тепер усвідомив, що зв'язаний. Він безпорадно перевалився з боку на бік, злякано озирнувся. Кабіна літака тонула в багряному присмерку. В ній не було нікого.
— Краус!.. Мак-Гарді!.. — розпачливо закричав Грубер. — Мак-Гарді, Краус!
Ні звуку. Тільки внизу під літаком плюскотіли хвилі між поплавками та здалеку долітало завивання вітру.
Зв'язаний несамовито рвонувся і притиснув вухо до стіни.
«Йде дощ…» — подумав він збентежено, почувши монотонний шум. Сковзнув поглядом по протилежному вікну. На склі не було жодної краплинки. Тільки криваве небо загрозливо зазирало до кабіни.
— Краус, Мак-Гарді, де ви?.. — з жахом вирвалося в нього. — Чому втекли?.. Невже ви хочете, щоб я тут загинув, як звірина?
Грубер напружив усі свої сили, щоо розірвати пута. Та вони тільки ще глибше врізались йому в тіло.
— Мерзотники!.. Негідники!. — кричав він, качаючись по підлозі.
Тільки наштовхнувшись головою на ніжку крісла, Грубер опам'ятався. Потроху почав усвідомлювати, що шаленством нічого не вдієш.
Грубер довго лежав нерухомо, набираючись сили. Потім обережно обмацав мотузки на колінах. Вони були не так туго затягнуті, як здавалось, і досить легко зсунулись униз. Таким же чином вдалося звільнити й руки.
Кінцівки так затерпли, що Грубер насилу доповз до крісла пілота.
— Заховали й важіль управління, щоб я не міг рушити з місця! — прохрипів він, глянувши на пульт. — Зраджу їх, зраджу! Все про них скажу, все!
Тремтячою рукою Грубер увімкнув радіостанцію, настроїв її на частоту, що використовувалась для зв'язку між групами. Клацнув тумблером приймача, щоб перевірити настройку.
— …Ваша правда, товаришу Навратіл, — почувся знайомий баритон Фратева. — Загалом це не так уже й погано. Люлька, правда, чадить таки добренько, але небезпека нам поки що не загрожує. Важко вгадати, чи вулкан згасає, чи відпочиває між вибухами. Хвилину тому ми вдало приземлились поблизу кратера. Розжареної лави нема й сліду; в розколинах видно тільки язики полум'я та пасма диму. Грунт під ногами спокійний. Вибуху поки що боятись нема чого.
— Спробуйте встановити, скільки часу минуло від останнього вибуху, — попросив Навратіл.
— Я вже це зробив. Лавовий потік старіший, аніж долина під сопкою, бо звисає над западиною у схилі. Те, що вибух вулкана стався досить давно, підтверджує також вивітрення твердої лави біля кратера.
— Цим ви мене не дуже втішили. Згадайте про Везувій. Його теж вважали згаслим. І що довше тривав період його спокою, то сильніший був потім вибух.
— Ну, що ж — то скажемо, що нашим сусідою є брат підступного Везувія. Але навіть і в такому разі поки що можемо бути спокійні. Наскільки я знаю, Везувій попереджає про майбутній вибух землетрусом, а грунт під нашими ногами ані ворухнеться… Не можу поручитись, але переконаний, що наша Люлька тільки-тільки прокидається від сну, щоб трішечки затягнутись і пустити димку…
— Обережність ніколи не завадить, — відповів Навратіл. — Вулкани мають свої примхи, можливо, й Люлька готує нам сюрприз. Звірятись на вулкан не варто… В якому напрямку кратер найбільше відкритий? Я побоююсь грязевих потоків: вони течуть швидше і тому небезпечніші за лавоЕІ. Я не хотів би, щоб наше селище на Накритому столі перетворилось на другу Помпею.
— Хвилиночку, зараз подивлюсь…
Запала пауза, — в динаміку чулось лише гудіння мотора вертольота, — але ось знову заговорив Фратев:
— Зараз ми просто над кратером. Його можна добре оглянути, бо вітер жене дим убік… Гирло має близько двадцяти п яти метрів у діаметрі. Кратер скеровано… П'ять пострілів по гавах! — просто до нашого підземного житла!
— Ось вам і сюрприз номер один!.. Огляньте, прошу, протилежний схил, чи немає там паразитарних кратерів?
Приймач замовк.
Грубер зловтішно посміхався. Небезпека, що загрожувала вченим, вплинула на нього, як цілющий бальзам.
«Не один я вскочив у халепу, їм теж капає за шию! — втішав він себе. — Хай їм грець! Коли я мушу гинути, — хай гинуть всі! Хай уся Кварта разом з Землею, з усім Всесвітом розпадуться на атоми!»
Його відірвав від думок голос Фратева:
— На північно-західному схилі вулкана є два другорядні кратери. Однак, здається, вони забиті. Дим з них не виходить.
— Дякую. Цього досить. Біля головного кратера прилаштуйте сейсмограф з передавачем і повертайтесь. Треба якнайшвидше братись до гравітаційного передавача. Ви ж уявляєте, як нетерпляче ждуть на Землі нашої відповіді.
— Дозвольте ще одне запитання, товаришу Навратіл. Який ухвалили вирок отим трьом мерзенним «братчикам»?
Грубер широко відкрив повні жаху очі й затремтів усім тілом. А розмова невблаганно продовжувалась. Приймач несхибно відтворював спокійний голос академіка Навратіла:
— Ми вирішили покінчити з ними. Тільки зачекаємо, поки наш присуд затвердить Всесвітня Академія. Шкодити нам злочинці все одно не зможуть, а на розшук зараз нема часу…
— Отже, по багатьох роках знову кара на горло… Але це справедливо. Як інакше карати зраду всього людства?.. — Фратев помовчав, а потім сказав уже іншим тоном: — Коли я отак дивлюсь на нашого оповитого димом сусіда, мені на думку спадає ще одне запитання: чи не зробили б ми розумніше, якби для майбутнього житла знайшли краще місце, ніж Накритий стіл? Вулкан ніколи не можна вважати хорошим компаньйоном.
— Ми це питання обміркували, але кінець кінцем прийшли до висновку, що краще місце навряд чи знайдемо. Годину тому Свозилова повідомила, що на узбережжі сусіднього континенту несподівано з'явився довгий ланцюг вулканів. Вони виростають з катастрофічною швидкістю, — «Стріла» ледве-ледве уникла лиха… Мабуть, Кварта переживає зараз період великих геологічних зрушень. Розташовуйся хоч у райському садку — все одно прокинешся на вершині вулкана, — спробував пожартувати академік. — Сьогоднішня ніч буде нам великою наукою: в підземному житлі залишатись більше не можна. Шукати іншого місця не варто. Оселимось просто на Накритому столі, а… Пробачте, мене викликає Свозилова. Про все інше поговоримо вдома. Вимикаю…
Приймач замовк. У тоскній тиші тільки моторошно завивав вітер, та у шибки стукав піщаний дощ. Літак гойдався, як легенький човник на розбурханих хвилях прибою.
Грубер схопився за шию:
— Покінчимо… Кара на горло… — шепотів він, як божевільний. Насилу видрався на крісло пілота, посмикав за бездіяльні важельки.
Безпорадно схилився на спинку крісла, заплющив очі.
— Банани! — згадав він раптом.
Незважаючи на нестерпний біль у затерплих ногах, Грубер поплентався до сумки, виловив з неї два довгастих плоди. Вп'явся в них зубами, не знімаючи шкірки. З шлунка по усіх судинах розлилося приємне тепло.
Взяв ще два плоди, пожадливо проковтнув.
Підлога під ним захиталась і непомітно перетворилась на гойдалку, яка хиталась туди й сюди у теплому весняному повітрі. Після п'ятого плоду це була вже не гойдалка, а барвисто розмальована карусель, яка заносила п'яничку аж під хмари. Він ввижався сам собі могутнім велетнем, який повинен схиляти голову, щоб не зачепитись за зорі. йому здавалося, ніби він має таку силу, що одним натиском пальця може розчавити цілу армію зразу.
— Ви, пігмеї! Ви… Ви… хотіли мене судити? — зареготав він сміхом божевільного. — Я розмету вас, як мурашок!
Грубер підвівся, щоб здійснити свою погрозу, але алкоголь вирішив інакше. Не зробивши й кроку, жалюгідний п'яничка упав, як підтятий. Одразу ж забув про погрози, випростав руки і почав співати. Не почув навіть, що замок у дверях кілька разів клацнув і до кабіни ввійшли Краус і Мак-Гарді.
— Погано ми його зв'язали, він знову напився, — плюнув Краус, одвертаючись від п'яного.
ЧАСТИНА ДРУГА
ПІЗНАЙ І ОВОЛОДІЙ
Розділ XIV
Допоможіть робінзонам Всесвіту!
Академіка Хотенкова ще змолоду захопила проблема, яка позбавляла сну багатьох майстрів і учених, — таємниця страдіварок — скрипок, виготовлених славнозвісним Страдіваріусом.
Чого у страдіварок такий надзвичайний звук? Чим пояснити те, що жодна скрипка їх досі не перевершила?.. Ці питання дуже хвилювали молодого студента. Він часто відвідував Московську консерваторію, де заслухувався мелодійними тонами чудесних скрипок, і вирішив будь-що розкрити таємницю, навіть коли доведеться віддати дослідженню увесь свій вільний час.
Захистивши дипломний проект, Хотенков з запалом узявся за розв'язання цієї проблеми. Озброєний найточнішими інструментами, він дослідив понад сто скрипок — вимірював, розглядав їх під мікроскопом, складав хитромудрі таблиці. Однак незабаром його, як здібного інженера, Академія послала на будапештський завод «Астронавт», де виготовлялись міжпланетні літаки. Для страдіварок лишалось усе менше й менше часу. Пізніше, коли Хотенков був обраний академіком, про таємничі скрипки довелося забути.
А втім, не назавжди. Коли його обрали головою аст-ронавтичної секції Всесвітньої Академії і він приймав дослідницький заклад, його попередник, між іншим, згадав, що серйозно цікавиться скрипками Страдіваріуса. Вони потоваришували. Хотенков узяв з музею дорогоцінний інструмент. Але що далі, то частіше траплялось так, що, приготувавши прилади для дослідження, він забував про них і перетворювався на музиканта.
Так і в той знаменний переддень великих подій він стояв біля відчиненого вікна просторого кабінету і грав.
У солодкі мрії врізався голосний стукіт у двері. Хотенков з жалем поклав скрипку і пішов назустріч несподіваному гостеві.
На порозі стояв невисокий кремезний чоловік з широким обличчям.
— Доктор Заяц?! — вигукнув з подивом академік. — Яким вітром?
— Відгукнулись!.. Живі!
— Хто? — не зрозумів Хотенков.
— Наші. Живуть на планеті Кварті в сузір'ї Альфа Центавра А.
Хотенков щиро обняв Заяца, міцно потиснув йому руку:
— Отже, ви таки перемогли. Вітаю!
— Переміг, якщо можна так сказати. Але… — Заяц помовчав. — «Промінь» вийшов з ладу.
— Що ви кажете?! Як же це трапилось?
— Його пошкодив метеорит. «Промінь» тепер править за спостережний пункт і станцію зв'язку з Землею… Злочинці втекли і ховаються десь на планеті.
— Отже, Навратіл таки побудував гравітаційний передавач… — задумливо сказав академік.
Доктор Заяц мовчки кивнув, поклав на стіл кілька густо списаних аркушів:
— Це точний текст першого повідомлення, яке прийняв наш астрогравіметр на Петржалці.
Академік швидко перебіг очима рядки повідомлення:
— Зазнали аварії в незнайомому закутку Всесвіту, за мільярди кілометрів від своєї домівки… — прошепотів він після тривалої мовчанки. — А на довершення всього — небезпечні злочинці за спиною… Жахливо!
Заяц підійшов до відеофону і набрав номер.
— Зачекайте, — попросив Хотенков. — Перш ніж передамо повідомлення президії, я хочу прослухати все.
— «…Не турбуйтесь про нас, ми всі живі й здорові… — читав доктор Заяц. — Ми твердо переконані, що нам удасться побудувати примітивну ливарню, в якій виготовимо пошкоджені частини «Променя». Поки що будуємо нове житло, бо печера, в якій живемо зараз, загрожує обвалом. Будинок поставимо з граніту, якого тут цілком досить. Вчора закінчили фундамент, сьогодні монтуємо підйомні крани. Сподіваємось, що до періоду дощів (за нашими підрахунками, він почнеться приблизно через півроку і триватиме місяців зо два) закінчимо всю будову, аж до внутрішнього обладнання. Після дощів розпочнемо будівництво нової атомної електростанції та ливарні. Всі креслення, за винятком кількох, уже готові… Життя на планеті, наскільки ми його вивчили, опишемо в докладному повідомленні, яке надішлемо пізніше. На цьому нашу сьогоднішню передачу закінчуємо. Сердечно вітаємо всіх близьких і далеких. Завтра, коли за нашим прогнозом стоятиме гарна погода з усіма трьома сонцями на ясному небі, викличемо вас знову.
Дослідницька станція «Кварта».
— Відважні люди! Справжні вчені! — сказав з полегкістю Хотенков. — І все-таки я за них боюсь. Пробачте, тепер уже не можна гаяти часу.
Він швидко набрав номер. На екрані відеофону з я-вилось обличчя людини з високим чолом і пишною сивою бородою.
— Пробачте, товаришу президент, що турбуємо вас під час відпустки… Чи можемо ми з доктором Заяцом відвідати вас? Ми одержали важливе повідомлення з «Променя».
— Чекаю на вас, — коротко відповів президент Академії. — Коли приїдете?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59