Вони були такі засмічені домішками, що для виробництва цементу аж ніяк не годились.
— Ну що ж, доведеться мені обнародувати мою чудесну ідею! — бадьоро заявив Фратев. — Якщо ми не можемо спорудити будівлю з бетону, — використаємо каміння.
— Я теж такої думки, — погодився Навратіл. — Але як його видобувати? У нас на Землі спеціальні машини вирізають будівельні блоки певних розмірів і форми просто зі скелі.
— У нас на Землі!.. — засміявся Фратев. — У нас на Землі, мабуть, не сушили б мозок над цим! А тут — доводиться. Але коли ми трохи пильніше оглянемо «Промінь», то, напевно, знайдемо досить частин, з яких можна скласти потрібну машину.
— Це все чудово, проте головного таки не вистачає — круглої пилки для каміння. Стривайте, але ж її можна зробити теж? Твердого металу в нас досить, інструмент є… Фратев, ви — молодець!
— Я дуже радий, що нарешті моя талановитість дістає загальне визнання! — комічно набундючився той.
— На «Промінь» вирушимо одразу ж. Переведіть зореліт на дистанційне управління, а Чан-су візьміть сюди. Кожна пара робочих рук тепер буде потрібна тут.
***
«Ластівка» пропливла мимо кількох острівців, що поросли буйною рослинністю, і попрямувала до заплутаної дельти могутньої ріки.
— Жодного сліду будь-якої цивілізації, — дивувався Мак-Гарді. — Просто не віриться, що за сто кілометрів звідси живуть розумні створіння. Береги пустельні; здається, ніби тут ніколи не ступала нога людини.
— Мабуть, квартян річка не цікавить, — міркував Краус. — Вони мають крила і тому не потребують човнів.
— Звідки ти знаєш, що вони мають крила? Чи ти гадаєш, що у селищі, яке ми бачили, живуть оті літаючі мавпи? Сумніваюсь! Б'юсь об заклад, що мешканці селища — цілком інтелігентні створіння, мабуть, такі, як ми…
Краус єхидно посміхнувся:
— Якщо вони такі інтелігентні, як ти, Грубер, то красненько дякую!
Грубер уже хотів був відповісти, але несподівано зупинився. Мовчки показав рукою на правий берег і подав бінокль.
У Крауса від здивування очі полізли на лоб.
— Що трапилось? — запитав Мак-Гарді.
— Краще не питай, а натисни на педаль. Не хотів би я зустрітись з отими потворами віч-на-віч…
«Ластівка» помчала по річці так, що аж бризки полетіли на всі боки. Велетенських ящерів на березі це анітрохи не потривожило. Час від часу вони витягали свої довгі шиї і відкушували по кілька довгастих листків з високих кулястих дерев, що нагадували наші цикаси з вторинного періоду. Злякався тільки кругленький низький ящір з кількома гострими рогами на потворній голові. З войовничим виглядом він помчав просто на бронтозаврів. Ті відступили з дороги, але продовжували спокійно пастись.
— Вони досить сумирні, — зітхнувши з полегкістю, промовив Краус і повернув Груберу бінокль.
Річка почала швидко вужчати. З обох боків її стискували круті береги, а над ними здіймалися в небо гори з круглими верхів'ями. Після годинного плавання «Ластівка» спинилась у вузенькому проході перед небезпечними порогами.
— Ми, мабуть, біля брами царства справжніх квартян, — висловив припущення Краус. — В цій розколині добіса темно, увімкніть прожектори, щоб краще було видно дорогу. Цілком можливо, що на протилежному кінці проходу на нас чекає якась охорона.
«Ластівка» пішла вперед на мінімальній швидкості. Фантастичні тіні, які малювали прожектори на хвилястих кам'яних стінах, ще посилювали нервозність втікачів.
— Не завадило б трохи хильнути для хоробрості! — зітхнув Мак-Гарді. — Нерви не витримують…
Краус зважив на руці рушницю і кілька разів клацнув запобіжником.
— Спокій і розсудливість! Тепер уже, хлопче, на жаль, не можна послати за себе в вогонь кого-небудь іншого. Сьогодні все залежить виключно від нас самих.
— Краще вже не патякай! — крикнув Мак-Гарді. — Ти нагадуєш мені людину, яка йде вночі лісом і розмовляє голосно, щоб заглушити свій страх.
Краус люто зиркнув на нього, але промовчав.
Нарешті гори розступились, і в прохід зазирнуло проміння оранжевого сонця. Гладінь води спалахнула, немов ріка перетворилась на потік розплавленого золота. Біля підніжжя гір повзла легенька імла. До берегів знову під ступили джунглі. В них копошились всілякі звірята, а над деревами літали ширококрилі велетенські птахи,
— Зупинись на хвилинку, щоб можна було роздивитись! — владно наказав Краус.
Мак-Гарді вимкнув двигун і злякано обернувся:
— Ти помітив щось підозріле?
— Гадаю, що треба послати тебе назад, до матусі. Схаменись, чоловіче! — розгнівався Краус.
— Тільки своєю хоробрістю надто не козирись! — втрутився в розмову Грубер. — Ми тут надто вже під ударом. З берега нас, певно, тримають на мушці. Я хотів би відчути твердий грунт під ногами.
Краус з хвилину міряв його зневажливим поглядом:
— Можливо, ти правий!.. Але я не люблю боягузів, — сказав він більш сумирним голосом, щоб виправдати себе. — Мак-Гарді, заверни, будь ласка, до правого берега. Я огляну його сам. А ви тим часом будьте напоготові. Повернусь швидко.
Він вискочив просто на вогкий пісок і почав обережно просуватись вперед, до заростей.
Біля першого ж куща Краус сполохав чудного птаха, який огидно засвистів і піднявся вгору. У відповідь на його застережний сигнал чкурнули врозтіч численні звірята; гілки з величезним листям загойдалися під тілами дивовижних плазунів. За мить все знову замовкло.
— Людей тут, мабуть, немає, — сказав сам до себе Краус. — Принаймні ніщо не свідчить про них, та й звірі були зовсім спокійні.
Зробивши кілька кроків, він нерішуче зупинився. Обіперся спиною об товстий лускатий стовбур високого дерева, щоб мати захисток ззаду, і уважно оглянув кущі перед собою та плетиво гілок над головою.
На одному з кущів його увагу привернули довгасті плоди, які дуже скидалися на наші банани. Їх світло-жовтий колір різко відрізнявся від зелені листя. Краус зірвав один.
— Справді, це банан! — зрадів він, знімаючи жовту шкірку. — А який чудесний, м'який! Мабуть, уже достиг…
Він хотів уже вп'ястися зубами в пахучу м'якоть, але затримав банан біля рота. А що, коли він отруйний? Адже зростав у зовсім іншому середовищі…
Але спокуса була надто велика: скільки років не доводилось бачити свіжих фруктів!
Краус відкусив маленький шматочок і обережно перекидав його на язиці. Смак і запах справді нагадували банан. Про небезпеку він більше не думав.
— Чого це він там так довго? Чи не трапилось з ним чого? — стурбувався Грубер: минуло півгодини, а Краус все ще не повертався.
— Я теж цього побоююсь, — озвався і Мак-Гарді. — Побіжи-но за ним, подивись. Якщо побачиш щось підозріле, — стріляй. Тоді й я поспішу на допомогу.
Тільки-но Грубер зайшов до лісу, як почув голос, що лунав із заростей.
«Краус… З ким це він там розмовляє?» Грубер зупинився, нашорошив вуха. Тепер уже було чути краще.
— …Так що, золотенькі, золотоголовенькі, — як я вам подобаюсь? Ну, тільки не соромтесь, квартянчики! Адже я вам нічого не зроблю. Я не такий злий, як це про мене дехто думає. Ось побачите, що ми будемо добрими друзями… Так, так! Ви будете працювати, а я буду вам радити… А отим двом, що зараз ловлять гав на «Ластівці», — тим ви не дуже вірте!..
Грубер схопився за голову і помчав до літака.
— Краус розмовляє з квартянами! — вигукнув він до Мак-Гарді.
— З квартянами?.. Де?.. Як?!
Грубер мовчки показав на джунглі. Обидва вже хотіли бігти туди, коли це з'явився Краус. Він ішов важко, нетвердою рукою притримувався за гілки та листя. До грудей притискував кілька в'язок жовтих бананів.
— Хелло, друзі, гей! — вигукнув він хриплим голосом. Мак-Гарді з Грубером побігли йому назустріч і взяли під пахви.
— Ну й набрався ти! Де взяв горілку? — розпитував його Мак-Гарді.
— А де ти взяв оці банани? — здивувався Грубер. Краус описав рукою криву лінію і каламутними очима примружився на спільників:
— Це все — квартяни, золоті хлоп'ята! Ми випили, закусили… Візьміть собі теж, — ткнув він в'язку бананів Груберу. — А… вам… посилають вам привітання!
— Привітання? А де ж вони самі? — недовірливо похитав головою Мак-Гарді.
— Там… ген… — махнув рукою Краус, сів на пісок і одразу ж заснув.
Його перенесли до літака і поклали на підлогу.
— Зроби йому аналіз крові, коли б він, бува, не отруївся! — сказав Мак-Гарді.
Результат дослідження був надзвичайним: в крові Крауса виявився великий процент алкоголю.
— Нічого не розумію! — знизав плечима Мак-Гарді. — Не віриться, щоб квартяни при першій зустрічі дали йому горілки! Але все-таки де ж він її взяв?
— А чому ти не віриш? Цілком можливо, що за нами стежать вже давно, а на нього чекали в джунглях, щоб напоїти…
— Почекаємо, поки прочумається, — може, потім нам розповість більше. П'яному чого тільки не приверзеться! Але якщо він таки зустрів квартян і вони й справді гостинні люди, — можемо їх не дуже боятись. Що скоріше потрапимо до їхнього селища, то краще.
«Ластівка» знову рушила в путь. Ріка повертала то ліворуч, то праворуч. Високі гори, повз які втікачі пропливали раніше, губились у сріблястому тумані над обрієм. Широко й далеко простягалась неозора долина. Праліс на правому березі рідшав, поки нарешті не перетворився на степ з окремими кущами та уламками скель.
Грубер облупив банан і вже відкрив був рот, щоб вкусити, як раптом Мак-Гарді зупинив його:
— Не їж! Хіба ти знаєш — може, це якась отрута? — Краус їх їв. Поглянь — в оцій в'язці кількох бананів не вистачає. А я не бачив свіжих фруктів мало не десять років. Візьми й ти.
— Як собі хочеш! — одрубав Мак-Гарді. — Але коли тобі буде погано, не бігай за мною. І не забувай, що ти — спостерігач на «Ластівці».
Грубер швидко підніс до очей бінокль і з повним ротом сказав:
— Банани чудесні й апетитні, як горілка. У мене таке враження, що Краус… так, так!.. Сп'янів саме від цих бананів! А квартян він просто вигадав. І мені це вже лізе в голову… Бачу перед собою квартянське селище…
— Ви обидва збожеволіли! Казав я тобі, щоб ти цих бананів не їв! — Мак-Гарді вирвав у нього з рук бінокль і скерував на затоку, до якої вони наближались.
У полі зору справді з'явились будови квартян.
Мак-Гарді повернув «Ластівку» на дев'яносто градусів, швидко попрямував до лівого берега. Річка в цих місцях утворювала два крутих повороти, щось ніби латинське «S». Загадкове селище розташувалось посеред півострова, який утворювала верхня частина закруту.
Лівий берег і вся нижча частина півострова поросли джунглями, так що селище незабаром знову зникло з поля зору втікачів.
«Ластівка» ткнулась у пісок. Над її крилами звисали широкі крони химерних дерев.
Мак-Гарді довго озирався на всі боки. Не помітивши нічого підозрілого, відчинив дверцята літака і вийшов на берег.
— Іди сюди, та годі вже тобі їсти ті банани! — сказав він роздратовано.
— Чи не можна трохи ввічливіше, колего! — буркнув Грубер, не рухаючись з місця.
Мак-Гарді сів на гілку, яку звалив на землю вітер. Прислухався.
В цю мить Грубер почав голосно співати. У Мак-Гарді вся кров ударила в голову. Він зламав з гілки, на якій сидів, міцний сухий дрючок і побіг до літака. Розмахнувся. Ударив. Грубер безсило впав на підлогу, ані писнувши.
Переляканий Мак-Гарді кинув геть палицю і почав термосити Крауса, але той і не поворухнувся. Не допоміг навіть холодний душ: п'яний Краус продовжував лежати нерухомо, — так само, як і Грубер.
Тим часом оранжеве сонце зайшло. Хилилося до обрію й жовте. Тільки кривава Проксима сяяла просто над головою.
Над пустельним степом з'явились хмари. Спочатку — кілька білих баранців, потім — купи, а слідом за ними загрозливо поповзли по небу цілі темні вали.
Літак почало розхитувати вітром.
Мак-Гарді швидко припнув «Ластівку» до стовбурів, щоб її не спіткала під час бурі така ж доля, як у першу ніч після приземлення, і сів на березі.
Різкі удари вітру пробудили Крауса. Він зляканим поглядом обвів кабіну, побачив на підлозі Грубера.
— Що це таке? Де ми? Що сталось? Ніхто не відповів йому.
Краус швидко встав і вибіг з літака. На березі його зустрів в'їдливим сміхом Мак-Гарді:
— Очуняли вже, пане? А що поробляють ваші квартяни?.. Чи не покликали вони нас на вечерю та на нічліг? Як бачиш, наближається буря.
— Які квартяни? Що це ти мелеш?
— Але ж ти запевняв, що розмовляв з квартянами. Чим вони тебе так напоїли?
— Нічого не знаю! — підозріливо глянув на Мак-Гарді Краус. — Що трапилось? Чому Грубер непритомний?
— Обпився так само, як і ти, бананами, які тобі дали квартяни.
— Мені здається, що п'яний — ти! Стривай, однак… Я таки щось пригадую… Банани я справді їв.
— Зараз нема часу згадувати — поглянь на небо! Ми повинні десь тут знайти безпечне пристановище. І завітаємо також до селища. Воно недалеко звідси.
— Селище квартян?!
— Ну, то й що? У нас є зброя.
— А у них — голі руки, так? — єхидно посміхнувся Краус. — Ну, нічого. Мені подобається, що ти нарешті заговорив сміливіше! Ходімо!
Вітер посилювався. Він розгойдував крони дерев, свистів і скиглив, аж у втікачів по спині перебігали мурашки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59