Скидалось на те, що він підготував їм якийсь сюрприз.
І справді, тільки-но вони проїхали останню освітлену сонцем скелю, що самотньо стирчала на рівнині, як у світлі прожекторів перед ними з'явилась величезна мереживна конструкція, схожа на поставлений похило залізничний міст.
— Як у вас справа з стартовою естакадою? — поцікавилась Алена, ковзнувши поглядом по фермах конструкції,
— Непогано, — з підкресленою байдужістю сказав академік. — За дві години буде готова.
— Готова? Не може бути! — дівчина подивилась на Шайнера з недовірою. — Адже ви запевняли, що на естакаду ми можемо розраховувати не раніше як за п'ять днів.
Академік знизав плечима і знову хитро посміхнувся: — Що вдієш — «все вже готове, готове, готове!» — затягнув він арію з «Проданої нареченої». — Це — наш сюрприз номер один… А як ваші справи з монтажем експериментальної ракети?
— В середу має бути закінчена. В четвер її переправлять сюди. Прилетить не тільки Навратіл з представниками Академії, а й Ватсон. Мабуть, сподівається побачити нашу невдачу на власні очі, щоб потім висміяти нас.
— Подивимось, хто сміятиметься останнім! Цілком можливо, що саме я! — загадково сказав Шайнер. — Почекаємо до завтра.
— А що буде завтра?
— Ви цікава, як усі жінки! — посміхнувся академік. — Не скажу. Навмисне не скажу… І — пробачте мені — я повинен зараз податись до обсерваторії. Поки я звільнюсь, — годинки так через дві, — ви маєте змогу оглянути наші підземні заводи. А потім я покажу вам дуже інтересну річ…
Алена і Северсон скористались з поради, але великого задоволення від огляду підземних заводів не дістали. Те, що колись причарувало б і захопило їх, стало тепер звичайнісіньким, буденним. Лінії автоматичних верстатів працювали так само чітко, як і на Землі; всіма процесами керували такі ж розумні електронно-обчислювальні машини, — тож хіба не все одно, де міститься завод?
Але коли мандрівники знову піднялись на поверхню Місяця, вони побачили таке, що аж закам'яніли в першу мить: в кориті стартової естакади, в її нижній частині, виблискувала величезна металева ракета.
— Це — марево чи галюцинація?! — вигукнула Алена. — Ви бачите, Лайфе?
— Але ж це… — він теж був здивований до краю. — Це ж наша експериментальна ракета! Як вона сюди потрапила з Праги?
— Ракета, але не ваша! — пролунав у навушниках голос академіка Шайнера. — Оце й є мій сюрприз номер два. Сподіваюсь, колега Навратіл не гніватиметься на мене, якщо я перевірю граничну швидкість ракети трохи раніше, аніж зробить це він з представниками Академії? Можливо, моя спроба допоможе вдосконалити його ракету ще перед запуском.
Коли б раптом перед Аленою провалилась земля, дівчина не була б здивована дужче.
— Мовчите — отже, не заперечуєте, друзі! — переможно сказав Шайнер. — Ну, то йдіть до мене. Експеримент ми почнемо незабаром.
Чудно було слухати оцей голос у навушниках: на довгі гони ніде нікого, а чути так, ніби Шайнер стоїть зовсім поруч. А й справді, де він є?.. Невже ота цяточка, що суне повільно від стартової естакади назустріч гостям з Землі?
— Швидше, друзі, швидше. Баритись не можна.
Северсон і Алена прискорили ходу. Через кілька хвилин — уже втрьох — вони зайшли до бункера управління, осторонь стартового майданчика. Там на них чекали помічники академіка Шайнера біля астронавігаційної апаратури супроводження польоту ракети.
— Все перевірено? — запитав академік,
— Так, — відповів один з помічників.
— Старт!
З срібного тулуба ракети раптом вирвалось яскраве червоне полум'я; вона просто підскочила похилим ажурним мостом, покинула його вже з швидкістю блискавки, прокреслила довжелезну багряну риску на зоряному небі і зникла з очей.
Розділ XIX
Смерть у пустелі
— Чи не хочете прослухати надзвичайну музику? — запропонував Цаген, заходячи до кабінету Чан-су.
— Може, ви склали кантату на честь невідомої планети? — посміхнувся Чан-су, натякаючи на схильність Цагена до складання гімнів на честь Всесвіту.
— Ні, цього разу невідома планета склала собі кантату сама. Щойно мені вдалось прийняти і записати на стрічку майже всю програму. Це якийсь концерт; одверто кажучи, не дуже приємний для вуха людини. І все ж уявляю, як скривиться Ватсон, коли його почує!.. Зараз передають якусь лекцію. Ходімте, послухаєте, яке це чудесне скигління!
Вчені вже попрямували до лабораторії, коли це з відеофону раптом пролунав голос чергової з Центральної станції:
— Викликаємо товаришів Цагена і Чан-су… Вам треба негайно прибути до лікарні кратера Тіхо…
— Може, сталося нещастя під час спроби Шайнера? — стурбувався Чан-су.
— Не повинно б… — знизав плечима Цаген. — Адже ракета стартувала нормально… В усякому разі, треба поспішати.
Через кілька хвилин ракетоплан покинув обсерваторію па Південному полюсі Місяця і попрямував на північ, до кратера Тіхо.
Пілот майстерно приземлив апарат за кілька десятків метрів від головного входу в підземний металургійний завод.
Наваров, лікар заводської лікарні, вже чекав на вчених. Вибігла назустріч їм і Алена Свозилова, — така бліда, що Цаген аж злякався.
— Життя Северсона в небезпеці! — кричала вона, насилу переводячи дух. — Навіщо тільки я брала його з собою!
Лікарня була поруч заводу. Через кілька секунд вчені вже заходили до залу, де лежав Северсон. Пацієнт не рухався.
— Спить… — сказав лікар у відповідь на німе запитання відвідувачів. — Все гаразд. Він звихнув ногу, а слідом за тим у нього почався серцевий припадок.
— Як же це трапилось? — стурбовано запитав Чан-су.
— Дві години тому чергові спостерігачі перехопили по радіо одчайдушний заклик. Невідомий двічі закричав: «Допоможіть!» — а потім ще кілька хвилин було чути хрипіння. Бідолаха не вказав місця, де перебуває… Цей заклик почув і Северсон. Він забув, що радіоприймач скафандра не дає можливості визначити напрямок звуку, помчав на допомогу, але, непризвичаєний до зменшеної сили тяжіння, упав під час стрибка через камінь і звихнув собі ногу. Серцевий припадок стався вже тут… Зараз йому легше.
— А той нещасний, що благав про допомогу?
— Його й досі не знайшли.
— Кого не вистачає?
— Інженера Фаухера. Виходячи з заводу, він сказав, шо йде подивитись на випробування швидкісної ракети. З центрального входу звернув ліворуч… Зараз вирушає в дорогу рятувальна група, щоб оглянути склади під головним валом кратера.
— Прошу, скажіть їм, щоб зачекали, я піду з ними теж, — попросив Чан-су.
— І я, — вирішив Цаген. — Одверто кажучи, я не розумію, що могло трапитись? Сьогодні, якщо судити з передачі головної станції, метеоритного дощу не було…
Рятувальна експедиція рухалась вперед у густому напівмороку тіні від прямовисного валу кратера. В сяйві прожекторів з темряви проступали гострі скелі та каскади застиглої лави.
Біля підніжжя хаотично нагромаджених горбів експедиція звернула в гори понад вертикальною кам'яною стіною.
— Сліди! — вигукнув чоловік, що йшов попереду.
Справді: шар ніжного сіро-блакитного попелу на вузькій стежці був порушений. Місцями були виразно видні відбитки важких черевиків скафандра. Ці сліди змусили всіх насторожитись: інженеру Фаухеру в цій пустелі нічого було робити. Куди ж він прямував?
Одинокий пішохід тримався створеної природою стежки ще кількасот метрів. І він, і люди, які йшли його слідами, мусили пересуватись з великою обережністю, бо з лівого боку була прямовисна стіна, а з правого зяяло провалля. Там, де стежка повертала ліворуч, сліди загадково уривались.
Може, Фаухер подерся на скелю? Ні, цим шляхом пройти він не міг: згори піддашком нависала зморшкувата хвиля лави. Отже, спустився вниз?
— Треба зазирнути в провалля… — сказав Чан-су. — Тут, безперечно, щось трапилось: погляньте, як розворушено шар пилу край майданчика…
Члени рятувальної групи прикріпили до скелі мотузяну драбинку, і Цаген почав спускатись у темну ущелину. Він ще не добрався й до дна, як побачив людину в скафандрі. Кинувся до неї. Присвітив ліхтариком.
— Друзі, до мене!.. Фаухер тяжко поранений, він спливає кров'ю.
За кілька секунд всі були вже внизу.
— Мертвий… — тихо сказав один з учених.
— Порвано скафандр… Ззаду на поясі і ось, на лівому боці…
Всі схилили голови.
— Швидше до лікарні! — вигукнув Чан-су. — Можливо, його ще врятують повним переливанням крові!
Але було вже пізно: інженера Фаухера повернути до життя не вдалось.
***
Спалахнув екран службового телевізора в кабінеті академіка Навратіла, і на ньому з'явилось лукаве обличчя Шайнера.
— Вітаю вас, великий завойовнику Всесвіту! — вигукнув він задерикувато. — Я хотів зробити вам сюрприз тільки тут, на Місяці, але не можу більше стримати себе… Чи хоч припускаєте ви можливість того, що шість годин тому я запустив експериментальну ракету, яка нині мчить з швидкістю п'ятдесят тисяч кілометрів на секунду?!
— Яку ракету, любий? — іронічно посміхнувся Навратіл. — її закінчать монтувати тільки післязавтра!
— А ми були такі нетерплячі, що виготовили таку саму ракету самотужки, на наших заводах.
— Гм… Це дуже мило з вашого боку, але боюсь, що спроба не вдасться. Гадаю, що вам бракує удосконаленого приймача радіосигналів ракети. Не забувайте, що зі збільшенням швидкості на основі принципу Допплера буде змінюватись і частота радіоколивань. А головне: наша ракета буде рухатись за найдосконалішою системою використання атомної енергії на сімдесят дев'ять процентів…
— …що запропонував Зайцев, знаю! — перебив Шайнер. — Справа в тому, що наша ракета рухається за тією ж системою. Інженер Зайцев позичив нам копію проекту, надісланого вам. А приймач у нас також удосконалений, системи академіка Чан-су. У нього в цій галузі чималий досвід, завдяки полюванню на сигнали з Проксими.
Навратіл з хвилину не міг отямитись від здивування.
— Це блискуча ідея, дякую вам за допомогу! Але чому ви не повідомили мене про це раніше? Ми могли б зекономити час для інших невідкладних справ.
— Я теж думав так само, але зрештою сказав собі: «Хлопче, а що, коли під час випробування що-небудь зіпсується? А так ти собі тим часом гарненько розкриєш усі недоліки, усунеш їх, а дослід повторимо».
Академік Шайнер оглянувся:
— Хвилиночку, зараз до мене прийшли повідомити, як іде справа. Ну, хлопці, скільки?
— Вісімдесят тисяч — і кінець!
— Як це? Який кінець?
— Зверх п'ятдесяти тисяч швидкість наростала нерегулярно, а хвилину тому ракета замовкла зовсім.
Навратіл зблід:
— Не може бути, щоб здійснилось пророкування Ватсона! Хіба це можливо, щоб тіло, яке летить з швидкістю близько сто тисяч кілометрів на секунду, розпалось на атоми?!
— Даруйте, я перевірю апарати, чи не трапилось якогось пошкодження, і за хвилину викличу вас знову, — перепросив Шайнер, і його обличчя зникло з екрана телевізора.
Навратіл підвівся з крісла і почав нервово походжати по кімнаті.
Нарешті заблимало червоне світло виклику.
— На жаль, не можу вас нічим порадувати, — сухо сказав Шайнер. — 3 приймачем усе гаразд, а ракета мовчить. Навряд чи можна припустити, що зіпсувалась апаратура. Для гарантії ми встановили три автоматичні передавачі; коли б вийшов з ладу один, ми чули б сигнали інших.
— Отже, ви теж припускаєте, що ракета вибухнула під впливом надмірної швидкості? — стурбовано запитав Навратіл.
— Звичайно, ні. Навпаки, я переконаний, що ваш проект нас не підведе.
Навратіл гірко посміхнувся:
— А от підвів, та ще й у найважливішому пункті. Якщо не можна досягнути швидкості понад вісімдесят тисяч кілометрів на секунду, значить, увесь мій проект нездійсненний. Незважаючи на те, що нам вдалося продовжити людське життя, вирушати в космічну подорож, яка триватиме двадцять років, немислимо.
— Не втрачайте надії. Завдяки моїй передбачливості ми маємо змогу повторити дослід! — пожартував Шайнер, намагаючись підбадьорити приятеля.
— А якщо не перейдемо через оті вісімдесят тисяч?
— Значить, спробу завоювати сусідню сонячну систему пересунемо трошки в майбутнє. А натомість — вирушимо в бій у іншому напрямку. Недослідженого перед нами ще багато.
***
До однієї з дослідницьких лабораторій підземного металургійного заводу в кратері Тіхо зайшов чоловік у білому халаті, обвів поглядом завалені приладами столи і, хоч нікого не побачив, дуже тихо запитав:
— Дітріхсон, ви тут?
— Так, тут і чекаю на вас, — раптом з'явився серед апаратів високий стрункий чоловік з трохи відстовбурченими вухами й густими бровами.
— Побоююсь, що ми зайшли надто далеко. Ми могли б змусити Фаухера мовчати й іншим способом.
— Невже їм вдалось повернути його до життя? — злякано запитав Дітріхсон.
— Ні, але трапилось ще гірше. При детальному дослідженні виявлено, що скафандр був пошкоджений ще до того, як Фаухер вирушив у путь. Якби він загинув зразу біля валу кратера, в цьому не було б нічого дивного. На жаль, костюм розірвався пізніше, аніж ми припускали, і тепер ніхто не може збагнути, чого Фаухера понесло в гори… Нам загрожує небезпека, що схованку буде виявлено:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59
І справді, тільки-но вони проїхали останню освітлену сонцем скелю, що самотньо стирчала на рівнині, як у світлі прожекторів перед ними з'явилась величезна мереживна конструкція, схожа на поставлений похило залізничний міст.
— Як у вас справа з стартовою естакадою? — поцікавилась Алена, ковзнувши поглядом по фермах конструкції,
— Непогано, — з підкресленою байдужістю сказав академік. — За дві години буде готова.
— Готова? Не може бути! — дівчина подивилась на Шайнера з недовірою. — Адже ви запевняли, що на естакаду ми можемо розраховувати не раніше як за п'ять днів.
Академік знизав плечима і знову хитро посміхнувся: — Що вдієш — «все вже готове, готове, готове!» — затягнув він арію з «Проданої нареченої». — Це — наш сюрприз номер один… А як ваші справи з монтажем експериментальної ракети?
— В середу має бути закінчена. В четвер її переправлять сюди. Прилетить не тільки Навратіл з представниками Академії, а й Ватсон. Мабуть, сподівається побачити нашу невдачу на власні очі, щоб потім висміяти нас.
— Подивимось, хто сміятиметься останнім! Цілком можливо, що саме я! — загадково сказав Шайнер. — Почекаємо до завтра.
— А що буде завтра?
— Ви цікава, як усі жінки! — посміхнувся академік. — Не скажу. Навмисне не скажу… І — пробачте мені — я повинен зараз податись до обсерваторії. Поки я звільнюсь, — годинки так через дві, — ви маєте змогу оглянути наші підземні заводи. А потім я покажу вам дуже інтересну річ…
Алена і Северсон скористались з поради, але великого задоволення від огляду підземних заводів не дістали. Те, що колись причарувало б і захопило їх, стало тепер звичайнісіньким, буденним. Лінії автоматичних верстатів працювали так само чітко, як і на Землі; всіма процесами керували такі ж розумні електронно-обчислювальні машини, — тож хіба не все одно, де міститься завод?
Але коли мандрівники знову піднялись на поверхню Місяця, вони побачили таке, що аж закам'яніли в першу мить: в кориті стартової естакади, в її нижній частині, виблискувала величезна металева ракета.
— Це — марево чи галюцинація?! — вигукнула Алена. — Ви бачите, Лайфе?
— Але ж це… — він теж був здивований до краю. — Це ж наша експериментальна ракета! Як вона сюди потрапила з Праги?
— Ракета, але не ваша! — пролунав у навушниках голос академіка Шайнера. — Оце й є мій сюрприз номер два. Сподіваюсь, колега Навратіл не гніватиметься на мене, якщо я перевірю граничну швидкість ракети трохи раніше, аніж зробить це він з представниками Академії? Можливо, моя спроба допоможе вдосконалити його ракету ще перед запуском.
Коли б раптом перед Аленою провалилась земля, дівчина не була б здивована дужче.
— Мовчите — отже, не заперечуєте, друзі! — переможно сказав Шайнер. — Ну, то йдіть до мене. Експеримент ми почнемо незабаром.
Чудно було слухати оцей голос у навушниках: на довгі гони ніде нікого, а чути так, ніби Шайнер стоїть зовсім поруч. А й справді, де він є?.. Невже ота цяточка, що суне повільно від стартової естакади назустріч гостям з Землі?
— Швидше, друзі, швидше. Баритись не можна.
Северсон і Алена прискорили ходу. Через кілька хвилин — уже втрьох — вони зайшли до бункера управління, осторонь стартового майданчика. Там на них чекали помічники академіка Шайнера біля астронавігаційної апаратури супроводження польоту ракети.
— Все перевірено? — запитав академік,
— Так, — відповів один з помічників.
— Старт!
З срібного тулуба ракети раптом вирвалось яскраве червоне полум'я; вона просто підскочила похилим ажурним мостом, покинула його вже з швидкістю блискавки, прокреслила довжелезну багряну риску на зоряному небі і зникла з очей.
Розділ XIX
Смерть у пустелі
— Чи не хочете прослухати надзвичайну музику? — запропонував Цаген, заходячи до кабінету Чан-су.
— Може, ви склали кантату на честь невідомої планети? — посміхнувся Чан-су, натякаючи на схильність Цагена до складання гімнів на честь Всесвіту.
— Ні, цього разу невідома планета склала собі кантату сама. Щойно мені вдалось прийняти і записати на стрічку майже всю програму. Це якийсь концерт; одверто кажучи, не дуже приємний для вуха людини. І все ж уявляю, як скривиться Ватсон, коли його почує!.. Зараз передають якусь лекцію. Ходімте, послухаєте, яке це чудесне скигління!
Вчені вже попрямували до лабораторії, коли це з відеофону раптом пролунав голос чергової з Центральної станції:
— Викликаємо товаришів Цагена і Чан-су… Вам треба негайно прибути до лікарні кратера Тіхо…
— Може, сталося нещастя під час спроби Шайнера? — стурбувався Чан-су.
— Не повинно б… — знизав плечима Цаген. — Адже ракета стартувала нормально… В усякому разі, треба поспішати.
Через кілька хвилин ракетоплан покинув обсерваторію па Південному полюсі Місяця і попрямував на північ, до кратера Тіхо.
Пілот майстерно приземлив апарат за кілька десятків метрів від головного входу в підземний металургійний завод.
Наваров, лікар заводської лікарні, вже чекав на вчених. Вибігла назустріч їм і Алена Свозилова, — така бліда, що Цаген аж злякався.
— Життя Северсона в небезпеці! — кричала вона, насилу переводячи дух. — Навіщо тільки я брала його з собою!
Лікарня була поруч заводу. Через кілька секунд вчені вже заходили до залу, де лежав Северсон. Пацієнт не рухався.
— Спить… — сказав лікар у відповідь на німе запитання відвідувачів. — Все гаразд. Він звихнув ногу, а слідом за тим у нього почався серцевий припадок.
— Як же це трапилось? — стурбовано запитав Чан-су.
— Дві години тому чергові спостерігачі перехопили по радіо одчайдушний заклик. Невідомий двічі закричав: «Допоможіть!» — а потім ще кілька хвилин було чути хрипіння. Бідолаха не вказав місця, де перебуває… Цей заклик почув і Северсон. Він забув, що радіоприймач скафандра не дає можливості визначити напрямок звуку, помчав на допомогу, але, непризвичаєний до зменшеної сили тяжіння, упав під час стрибка через камінь і звихнув собі ногу. Серцевий припадок стався вже тут… Зараз йому легше.
— А той нещасний, що благав про допомогу?
— Його й досі не знайшли.
— Кого не вистачає?
— Інженера Фаухера. Виходячи з заводу, він сказав, шо йде подивитись на випробування швидкісної ракети. З центрального входу звернув ліворуч… Зараз вирушає в дорогу рятувальна група, щоб оглянути склади під головним валом кратера.
— Прошу, скажіть їм, щоб зачекали, я піду з ними теж, — попросив Чан-су.
— І я, — вирішив Цаген. — Одверто кажучи, я не розумію, що могло трапитись? Сьогодні, якщо судити з передачі головної станції, метеоритного дощу не було…
Рятувальна експедиція рухалась вперед у густому напівмороку тіні від прямовисного валу кратера. В сяйві прожекторів з темряви проступали гострі скелі та каскади застиглої лави.
Біля підніжжя хаотично нагромаджених горбів експедиція звернула в гори понад вертикальною кам'яною стіною.
— Сліди! — вигукнув чоловік, що йшов попереду.
Справді: шар ніжного сіро-блакитного попелу на вузькій стежці був порушений. Місцями були виразно видні відбитки важких черевиків скафандра. Ці сліди змусили всіх насторожитись: інженеру Фаухеру в цій пустелі нічого було робити. Куди ж він прямував?
Одинокий пішохід тримався створеної природою стежки ще кількасот метрів. І він, і люди, які йшли його слідами, мусили пересуватись з великою обережністю, бо з лівого боку була прямовисна стіна, а з правого зяяло провалля. Там, де стежка повертала ліворуч, сліди загадково уривались.
Може, Фаухер подерся на скелю? Ні, цим шляхом пройти він не міг: згори піддашком нависала зморшкувата хвиля лави. Отже, спустився вниз?
— Треба зазирнути в провалля… — сказав Чан-су. — Тут, безперечно, щось трапилось: погляньте, як розворушено шар пилу край майданчика…
Члени рятувальної групи прикріпили до скелі мотузяну драбинку, і Цаген почав спускатись у темну ущелину. Він ще не добрався й до дна, як побачив людину в скафандрі. Кинувся до неї. Присвітив ліхтариком.
— Друзі, до мене!.. Фаухер тяжко поранений, він спливає кров'ю.
За кілька секунд всі були вже внизу.
— Мертвий… — тихо сказав один з учених.
— Порвано скафандр… Ззаду на поясі і ось, на лівому боці…
Всі схилили голови.
— Швидше до лікарні! — вигукнув Чан-су. — Можливо, його ще врятують повним переливанням крові!
Але було вже пізно: інженера Фаухера повернути до життя не вдалось.
***
Спалахнув екран службового телевізора в кабінеті академіка Навратіла, і на ньому з'явилось лукаве обличчя Шайнера.
— Вітаю вас, великий завойовнику Всесвіту! — вигукнув він задерикувато. — Я хотів зробити вам сюрприз тільки тут, на Місяці, але не можу більше стримати себе… Чи хоч припускаєте ви можливість того, що шість годин тому я запустив експериментальну ракету, яка нині мчить з швидкістю п'ятдесят тисяч кілометрів на секунду?!
— Яку ракету, любий? — іронічно посміхнувся Навратіл. — її закінчать монтувати тільки післязавтра!
— А ми були такі нетерплячі, що виготовили таку саму ракету самотужки, на наших заводах.
— Гм… Це дуже мило з вашого боку, але боюсь, що спроба не вдасться. Гадаю, що вам бракує удосконаленого приймача радіосигналів ракети. Не забувайте, що зі збільшенням швидкості на основі принципу Допплера буде змінюватись і частота радіоколивань. А головне: наша ракета буде рухатись за найдосконалішою системою використання атомної енергії на сімдесят дев'ять процентів…
— …що запропонував Зайцев, знаю! — перебив Шайнер. — Справа в тому, що наша ракета рухається за тією ж системою. Інженер Зайцев позичив нам копію проекту, надісланого вам. А приймач у нас також удосконалений, системи академіка Чан-су. У нього в цій галузі чималий досвід, завдяки полюванню на сигнали з Проксими.
Навратіл з хвилину не міг отямитись від здивування.
— Це блискуча ідея, дякую вам за допомогу! Але чому ви не повідомили мене про це раніше? Ми могли б зекономити час для інших невідкладних справ.
— Я теж думав так само, але зрештою сказав собі: «Хлопче, а що, коли під час випробування що-небудь зіпсується? А так ти собі тим часом гарненько розкриєш усі недоліки, усунеш їх, а дослід повторимо».
Академік Шайнер оглянувся:
— Хвилиночку, зараз до мене прийшли повідомити, як іде справа. Ну, хлопці, скільки?
— Вісімдесят тисяч — і кінець!
— Як це? Який кінець?
— Зверх п'ятдесяти тисяч швидкість наростала нерегулярно, а хвилину тому ракета замовкла зовсім.
Навратіл зблід:
— Не може бути, щоб здійснилось пророкування Ватсона! Хіба це можливо, щоб тіло, яке летить з швидкістю близько сто тисяч кілометрів на секунду, розпалось на атоми?!
— Даруйте, я перевірю апарати, чи не трапилось якогось пошкодження, і за хвилину викличу вас знову, — перепросив Шайнер, і його обличчя зникло з екрана телевізора.
Навратіл підвівся з крісла і почав нервово походжати по кімнаті.
Нарешті заблимало червоне світло виклику.
— На жаль, не можу вас нічим порадувати, — сухо сказав Шайнер. — 3 приймачем усе гаразд, а ракета мовчить. Навряд чи можна припустити, що зіпсувалась апаратура. Для гарантії ми встановили три автоматичні передавачі; коли б вийшов з ладу один, ми чули б сигнали інших.
— Отже, ви теж припускаєте, що ракета вибухнула під впливом надмірної швидкості? — стурбовано запитав Навратіл.
— Звичайно, ні. Навпаки, я переконаний, що ваш проект нас не підведе.
Навратіл гірко посміхнувся:
— А от підвів, та ще й у найважливішому пункті. Якщо не можна досягнути швидкості понад вісімдесят тисяч кілометрів на секунду, значить, увесь мій проект нездійсненний. Незважаючи на те, що нам вдалося продовжити людське життя, вирушати в космічну подорож, яка триватиме двадцять років, немислимо.
— Не втрачайте надії. Завдяки моїй передбачливості ми маємо змогу повторити дослід! — пожартував Шайнер, намагаючись підбадьорити приятеля.
— А якщо не перейдемо через оті вісімдесят тисяч?
— Значить, спробу завоювати сусідню сонячну систему пересунемо трошки в майбутнє. А натомість — вирушимо в бій у іншому напрямку. Недослідженого перед нами ще багато.
***
До однієї з дослідницьких лабораторій підземного металургійного заводу в кратері Тіхо зайшов чоловік у білому халаті, обвів поглядом завалені приладами столи і, хоч нікого не побачив, дуже тихо запитав:
— Дітріхсон, ви тут?
— Так, тут і чекаю на вас, — раптом з'явився серед апаратів високий стрункий чоловік з трохи відстовбурченими вухами й густими бровами.
— Побоююсь, що ми зайшли надто далеко. Ми могли б змусити Фаухера мовчати й іншим способом.
— Невже їм вдалось повернути його до життя? — злякано запитав Дітріхсон.
— Ні, але трапилось ще гірше. При детальному дослідженні виявлено, що скафандр був пошкоджений ще до того, як Фаухер вирушив у путь. Якби він загинув зразу біля валу кратера, в цьому не було б нічого дивного. На жаль, костюм розірвався пізніше, аніж ми припускали, і тепер ніхто не може збагнути, чого Фаухера понесло в гори… Нам загрожує небезпека, що схованку буде виявлено:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59