Хай буде як буде,- я таки реально переживаю дiйснiсть, i в цьому мене болiсно переконує порожнiй шлунок.
Голод надав менi хоробростi, i до примiщення, повного приємних запахiв, я зайшов без грошей. З заздрiстю поглядав на вiдвiдувачiв, якi бенкетували, сидячи за низенькими столиками. Перед кожним стояло кiлька тарiлочок. Нiколи досi я не бачив такого вибору найрiзноманiтнiших та найвишуканiших страв. I головне - нi буфету, нi офiцiантiв...
Почав нишком стежити за одним вiдвiдувачем. Той зупинився посеред їдальнi, уважно подивився довкола. I тут я помiтив свiтловi написи на стiнах. Меню! Бiля назви кожної страви сяє номер.
Чоловiк пiдiйшов до стiни, натиснув на кiлька кнопок i зачекав з хвилинку. В стiнi з'явився отвiр; на дверцята, що лягли горизонтально, виїхав пiднос з кiлькома тарiлочками. Далi вже було все просто: чоловiк понiс тарiлочки з стравами до столика i почав вечеряти.
Може, вiн непомiтно вкинув грошi в щiлину якогось автомата? Нi, я не бачив нiчого схожого.
Переконавшись, що й iншi вiдвiдувачi одержують страви безкоштовно, я зрозумiв, що потрапив до якоїсь спецiалiзованої їдальнi. Дуже прикро було зловживати довiрою до вiдвiдувачiв; аж пекла думка про крадiжку, але голод таки штовхнув мене на одчайдушний крок. З завмираючим серцем я навмання натиснув на кiлька кнопок, I передi мною з'явилась їжа. Не довго думаючи, я тут же взявся за неї. Далебi, не пам'ятаю навiть, що їв,- менi було не до того.
Не затримуючись в їдальнi, я вийшов на площу i попрямував до парку. Бiля пам'ятника святому Вацлаву на хвилинку зупинився, глибоко вражений тим, що пам'ятник лишився таким же, яким я його знав ще в дитинствi.
На протилежному кiнцi парку широкi мармуровi сходи привели мене на високо розташований майданчик. Не встиг я роздивитись, як бiля майданчика зупинився елегантний вагон.
"Монорейкова дорога! - майнула думка.- Ми надрукували статтю про неї в позаминулому номерi журналу... Але стривайте: йшлося про майбутнє... Нiчого не розумiю!"
Таки й справдi були пiдстави втратити глузд! Все переплуталось: минуле й майбутнє, фантазiя й реальнiсть. Мене рятував тiльки невичерпний оптимiзм журналiста.
- Ну, що ж, коли їхати, так їхати! - сказав я сам собi, прямуючи до вагона. Тiльки-но я сiв у крiсло, як вагон рушив, набираючи швидкостi.
Притиснувши обличчя до вiкна, я дивився на мiсто, що пробiгало пiдо мною. Над Нусельською долиною ми промчали на великiй висотi. Проплив мiст, що з'єднує Виногради з Панкрацем. З парку назустрiч нам виросла велика нова будова з написом: "Телебачення - Прага". Вагон повiтряного метро на хвилинку зупинився, а потiм знову помчав до пiвденних околиць мiста.
Ще кiлька зупинок у прекрасному зеленому мiстi, i ми опинились далеко за Модржанами.
Я вийшов на майдан i схопився за голову: зовсiм недалеко сяяли схили довколишнiх гiр, нiби посипанi цукром. Зима! Снiг! На схилах катаються дiти на санчатах. I це серед лiта!..
Я побiг до узгiр'я. В обличчя менi вдарив крижаний вiтер. Пiдбiгши до схилiв, я занурив руки у пухкий снiг. Так, це справжнiй снiг! На моїх теплих долонях заблищали краплинки води,
***
До центру мiста я повертався пiшки. Менi треба було трохи освiжити палаючу голову. А зимовий пейзаж з кожним кроком змiнювався, поступово переходячи спочатку у весняний, а потiм лiтнiй.
За всяку цiну я повинен добратися додому або принаймнi до редакцiї. Там, можливо, я прокинусь вiд цього дивного сну...
Я попрямував до Влтави, щоб краще орiєнтуватись, бо в такому змiненому мiстi мiг би й заблукати.
Гладiнь рiки, виблискувала в променях призахiдного сонця. До мiста повертались пароплави та моторки, що везли людей з замiських прогулянок. Десь у центрi парку грала музика.
Часом менi здавалось, що всi оцi змiненi до невпiзнання мiсця я звiдкись знаю, що я тут уже проходив багато разiв. За оцим рогом мусить бути палац з терасами та балконами.
I яке було моє здивування, коли я справдi вийшов до палацу, хоч досi його нiколи не бачив.
"Я захворiв на тяжку психiчну хворобу! - майнула страшна думка.- Оцю дивно змiнену Прагу я знаю, але звiдки? Чому вона мене не дивує?! I коли, зрештою, настане нiч?"
Я глянув на небо. Що трапилось? В зенiтi сяє нове, слiпуче сонце,маленьке, надзвичайно яскраве.
- Могли б з ним почекати ще трохи! - порушив мої думки дiдусь, що зупинився якраз навпроти мене.- Як бачу, вам це штучне сонце теж не до вподоби. За моєї молодостi не було нiчого такого, i я не вiдчував у цьому потреби. Тепер через оцей атомний лiхтар i не посмеркуєш; вiчно свiтить...
Я з полегкiстю засмiявся i, швидко входячи в роль професора, сказав розсудливо:
- Прогрес є прогрес, дiдусю! Коли ви були молодi, люди ходили пiшки через усю Прагу або давились у переповнених трамваях. А тепер ви їздите на рухомих тротуарах та в повiтряному метро.
Дiдусь махнув рукою:
- Ану їх, отi новини! Не знаю, куди ця молодь поспiшає?! Атомним поїздом будете у Братiславi за годину, а що з того? В них немає часу навiть погомонiти в дорозi А оцi рухомi тротуари? Та я б нiзащо не став на них, ще ноги собi поламаєш. До того ж тi тротуари не завжди й працюють. Люди ще не доросли, щоб цiнувати такi речi. Ну, бувайте здоровi! - попрощався зi мною дiдусь i пiшов своєю дорогою.
В ролi
професора
Будинок, в якому я живу, мiститься на протилежному кiнцi Праги. До центру було ще далеко, а я вже втомився. Отож знову довелося скористатися з послуг монорейкової дороги.
Несподiванки тривали: я нiяк не мiг знайти своєї домiвки. Вздовж i впоперек обiйшов увесь район, аж доки зовсiм випадково не натрапив на наш будинок. Я насилу його впiзнав: оштукатурений, освiтлений променями штучного сонця, вiн видавався щойно купленою iграшкою новорiчної ялинки.
I всерединi було багато змiн. Сходи й стiни оздоблено красивою пружною пластмасою; у вiльнiм просторi помiж сходами вмонтовано новiтнiй лiфт. Усе це добре, але незабаром я помiтив ще одну, вже аж нiяк не бажану змiну: на дверях моєї квартири була прикрiплена табличка з написом: "КАРЛ ЯНОВСЬКИЙстудент фiзик".
От тобi й маєш!.. Я почухав потилицю, ще раз глянув на табличку. Сумнiву не було: хтось скористався з мого нещастя i за час моєї вiдсутностi захопив мою квартиру!
Я рiшуче почав стукати у дверi. Але студента вдома не було. Я розлютився. Потiм заспокоївся: адже все це тiльки сон! Та пiдсвiдома тривога не зникала: втрата власної квартири - надто твереза дiйснiсть; важко помiстити її у фантастичний сон.
"Пiду до редакцiї,- вирiшив я.- Дiзнаюсь у чергового, що зi мною дiється".
У центрi мiста на мене чекало нове приголомшення: старенький особняк нашого видавництва я взагалi не знайшов, на його мiсцi стояв новий будинок, а навпроти на пишно прикрашеному павiльйонi з високими колонами палахкотiв напис: "МIЖНАРОДНИЙ ВОКЗАЛ".
- Нiчого не розумiю! - промимрив я у вiдчаї.
Становище в мене справдi було жахливе. Нi житла, нi знайомих,- один у дивно змiненому свiтi. Я не мав навiть змоги визначити, дiйснiсть це чи маячення, кошмарний сон чи твереза реальнiсть. I найголовнiше, десь у пiдсвiдомостi, не згасаючи анi на мить, перебiгали якiсь невиразнi, неоформленi спогади, натяки на щось давно минуле й iлюзорне, а я не мiг їх ухопити, зробити чiткiшими.
"Квартири немає, а спати менi хочеться й увi снi,- мiркував я, щоб вiдвернути свою увагу.- Без паспорта i без грошей до готелю не поткнешся. Отже, треба переспати на вокзалi, а завтра вже якось там буде".
Обравши таке рiшення, я попростував до павiльйону. Пiд колонадою до мене пiдбiг лiтнiй чоловiк. Його обличчя сяяло дружньою посмiшкою.
- Вiтаю вас! Вiтаю вас, колего, з великим успiхом!.. Наш iнститут пишається вами!.. Коли ж намiчається старт?
Неконтрольованi спогади в моєму мозку помчали ще прудкiше. Уривки фраз. Обличчя. Апарати. I все це переплуталося в страшенно складнiй мiшанинi. Самi собою вирвались слова:
- Ще не знаю. Ще не все готово.
- А куди ж це ви зараз прямуєте?.. Я чув, що перед польотом ви одержали вiдпустку?
- До Лондона... - я вже схаменувся i сказав перше, що спало на думку, аби швидше розлучитись з незнайомим.
Той аж нiяк не здивувався з моєї вiдповiдi:
- Ну, то щасти вам! Попутного вiтру вiтрилам вашого антигравiплана! ,
На якусь мить перед моїми очима з'явився антигравiплан. Моє дiтище, моя мрiя!.. Я ухопився за оцей рятiвний спогад, але вiн одразу ж потьмянiв, побляк i розплився... Так, так... Я збирався написати статтю про зорянi кораблi майбутнього; той силует, що промайнув передi мною, тiльки витвiр моєї уяви...
Чоловiк, який стояв проти мене, все говорив i говорив; вiн розповiдав, що вiдбулось за останнiй час у iнститутi, де ми нiбито з ним колись працювали, а я тiльки мовчки кивав головою на знак згоди, аби не зрадити себе.
Нарештi "колега" подивився на годинник:
- О, вам треба поспiшати! Поїзд вирушає через десять хвилин!.. Ну, то ще раз - щасливої дороги!
Я з полегкiстю помахав услiд незнайомому знайомцю i попрямував до вокзалу.
"У Лондон, так у Лондон!.. - мiркував я з дивним спокоєм. - Хiба не все одно куди, якщо сам не усвiдомлюєш, хто ти такий i де опинився".
Ескалатор занiс мене глибоко пiд землю на прекрасно обладнаний перон. Нечисленнi групи пасажирiв поспiшали до вагонiв,- мабуть, поїзд мав незабаром рушити.
Знову проклятущi спогади!.. Де я бачив оцi велетенськi двоповерховi вагони та зализаний атомний локомотив?.. На сторiнках редагованого мною журналу?.. Нi, не те, не там... То де ж?
Мої неспокiйнi роздуми урвала гарненька дiвчина в синiй формi:
- Заходьте, прошу, поїзд зараз рушає!
Я хотiв заперечити, що не маю квитка, але не сказав цього i мовчки зайшов до вагона. Зразу ж по тому дверi за мною зачинились, i поїзд тихо рушив.
- Дозвольте, я проведу вас до вашого купе, - сказала менi дiвчина.
Я покiрливо пiшов услiд за нею. Ми пройшли довгим коридором i вузькими сходами пiднялись на другий поверх. Дiвчина вiдчинила дверi з номером "42" i з милою посмiшкою запросила мене.
Ой леле! Та хiба ж це купе поїзда?! Це скорiше розкiшний люкс готелю? Велика кiмната. Письмовий стiл. На столi телефон з екраном-вiдеофоном. У кутку - новiтнiй телевiзор.
Коли дiвчина пiшла, я з цiкавiстю зазирнув у всi дверi кiмнати. Першi вели до ванни, другi - до холодильника, повного напоїв та продуктiв, третi - до невеличкого салону з кiлькома крiслами навколо низенького столика... Квiти, простi меблi, шафи в стiнах, постiль - ну, просто королiвське ложе!
Не роздягаючись, я впав на ту постiль.
"Хай буде як буде... - мiркував я, засинаючи. - Можливо, я прокинусь уже в нормальному життi".
Мої сподiвання були марнi. Коли я раптово прокинувся, в очi било свiтло, що проникало крiзь нещiльно прикритi запони вiкон вагона.
"Куди я їду?..- мiркував я, намагаючись пригадати вчорашнiй день.- Як я тут опинився?"
Я пiдняв завiсу i зацiкавлено почав дивитись у вiкно. А думки весь час кружляли навколо того ж запитання, що зi мною сталося?
Кiлька днiв тому я вiдвiдав таємничого Пегаса, який приглушив мене у своїй лабораторiї. Мабуть, вiн щось зробив з моїм мозком: отямившись, я потрапив у незвичайний, чудний свiт... Безлюдна Мала-Страна... До невпiзнання змiнена Прага... Професор... Антигравiплан... А тепер сиджу в казковому атомному поїздi, що мчить до Лондона...
Свiт, в якому я нинi живу, непогано продуманий. Шкода тiльки, що я потрапив сюди непроханим гостем i втрачу його назавжди, як тiльки опритомнiю. Отож я повинен використати кожну хвилину перебування в майбутньому, щоб докладнiше познайомитися з ним. Треба почати хоча б з атомного локомотива...
Я зайшов до ванної, щоб змити з себе пилюку недавнього минулого i насамперед грязюку з барлога Пегаса.
Крутнувши кран з теплою водою, я обернувся до великого дзеркала i... що це? На мене дивився якийсь зовсiм незнайомий пiдстаркуватий чоловiк. Очi в нього були виряченi з подиву, рот - розкритий... Сивувата борода... Сивi скронi... Зморшки на обличчi...
Я пiдiйшов ближче. Торкнувся рукою холодної блискучої площини. Те саме зробив i незнайомий.
Я справдi стою бiля дзеркала. Але ж це не я! Це справжнiй старик!.. Тепер менi зрозумiло, чому мене переплутали з якимось професором!
Боже, як я постарiв за кiлька днiв! Проклятий Пегас!..
До свого комфортабельного купе я звик дуже швидко. В ньому була навiть шафа з запасним одягом для мандрiвникiв. Переодягнувшись у парадний костюм, я попрямував оглядати поїзд. Зазирнув до локомотива i вузла зв'язку, кiлька хвилин посидiв у кiнозалi, де саме демонструвався художнiй фiльм. Чомусь мене нiчого не дивувало; все було знайомим, нiби баченим багато разiв, але коли - невiдомо.
В салонi поїзда мене перестрiла та сама дiвчина, що запрошувала до купе.
- Пробачте, - звернулась вона ввiчливо. - Ви - професор Груда?
- Так, я Груда, - ствердив я насторожено. - Але не професор.
- Це не має значення, - посмiхнулась дiвчина. - Я знаю, що ви зробили велике вiдкриття... Так от, дзвонили з Праги, з академiї, i просили вас зiйти в Москвi. Там вас зустрiне товариш Столяров. У нього до вас важлива справа.
- А хiба наш поїзд прямує не в Лондон? - запитав я вражено.
- Ви хотiли їхати до Лондона? - злякалася дiвчина. - Та ви ж сiли не на той поїзд!
- Нiчого, нiчого, - заспокоїв я її. - У мене, власне, вiдпустка, так що я можу їхати куди завгодно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10