Промайнули всесвiтньовiдомi пiрамiди на його березi, а за ними потяглися нескiнченнi смуги пальмових гаїв.
- Якi прекраснi цi творiння людських рук! - задумливо промовив Столяров.- Ще так недавно в цих пiсках брели виснаженi спрагою каравани, i пальмовi гаї з'являлися перед ними тiльки як марево... Ми дивимось зараз на чудо, про яке ранiше могли хiба читати у фантастичних романах...
Столяров спiвав таку натхненну оду величним справам людини, що незабаром захопив i мене. Адже наш лiтак пливе над Африкою, над континентом моєї мрiї! Скiльки разiв я думкою залiтав сюди; скiльки разiв, схилившись над книжкою, жив пригодами великої таємничої країни. Жюль Берн i Цвейг, Паржизек, Ганзелка та Зiкмунд - це були тi чарiвники, якi в дитинствi вели мене чорним континентом за магiчними звуками тамтама...
Ракетоплан почав знижуватись. Вiн прорвав запону хмар, i пiд нами замерехтiли джунглi, поля та селища. Нарештi колеса лiтака побiгли по стартовiй дорiжцi, що простяглась уздовж великого озера.
Ще гуркотiли двигуни, а до нас уже бiгли зустрiчаючi. Не встиг я вийти на драбинку, як мене пiдхопив велетень негр i поставив на бетонований майданчик.
- А ми вже побоювалися, що з вами щось трапилось, професоре! - весело блискав вiн бiлими зубами. - Це я пiдняв галас на всю Європу, щоб вас розшукали... Все одно знайшли б, навiть у надрах Землi!
- Ви на це здатнi, Манго! - засмiявся Столяров. - Як ви дiзналися, що ми прилетимо саме сьогоднi?
- Тихо! Це - таємниця джунглiв! - пожартував Манго.
Ми сiли у вiдкриту машину i помчали екзотичним краєм у невiдоме, розмова зайшла про поточнi справи, загалом не вартi того, щоб описувати їх зараз. Можу тiльки сказати, що я уникав говорити, потай вивчаючи своїх "колег".
Чи знаю я цих людей? Менi здається, що так. їхнi обличчя й iмена дедалi настирливiше шукають своїх вiдповiдникiв у моїй пам'ятi. Ось-ось упаде якась запона, що закриває вiд мене видатнi подiї недавнього, i стане цiлком виразним сьогоднiшнє й минуле, я усвiдомлю, зрештою, хто я такий.
У пошуках
власного "я"
Коли ми пiд'їжджали до пальмового гайка над великою водоймою, неспокiй, що охопив мене, сягав своєї межi. Я вiдчував, що десь тут мета нашої подорожi.
Промчавши зеленим тунелем, створеним кронами тропiчних рослин, ми виїхали у двiр великої будови, зробленої в формi пiдкови. Я впiзнав його, цей будинок! Мiг намалювати його з заплющеними очима!.. Запона починала спадати з моєї пам'ятi.
"Ти справдi професор, за якого тебе вважають! - доводило менi моє друге, досвiдчене "я". - А це -науково-дослiдний iнститут гравiтацiї та антиречовини, який ти будував спiльно з своїми друзями... Пригадай: у центрi будови, там, де великi вiкна, мiститься монтажний зал, а посеред нього стоїть нещодавно побудований антигравiплан... Ти живеш отам, край джунглiв, у котеджi, разом з Манго. А косоокий Ханг наштовхнув тебе на думку оволодiти гравiтацiєю за допомогою антиречовини".
Моє перше, обережнiше "я" заперечувало:
"Не звiряйся на самонавiяння! Ти - журналiст, редактор журналу. Ще позавчора на летучцi планувався номер, присвячений близькому майбутньому... Все, що ти бачиш i вiдчуваєш,- тiльки плiд хворобливої уяви".
I все ж, тiльки-но я вийшов з машини, в менi перемiг професор. Куди й подiлись усi мої сумнiви! Навiть пригоди, пов'язанi з Пегасом, одразу ж зблiдли, стали майже нереальними. Я прекрасно розумiв усе довкола, сприймав оточуюче, як звичайне й звичне. Усмiхнений Манго, дбайливий Ханг, наполегливий австралiєць Ван-Гоот, войовничий iсландець Греттi та практичний американець Баррел - це ж мої вiрнi друзi, з якими ми виграли й програли не одну жорстоку битву на науковiй нивi... Так, я справдi професор. А ота людина, що йде назустрiч нам,- академiк Орлов. Без вагань я поспiшаю до нього, тисну йому руку:
- Ну, то що ж поробляє наша "нечиста сила"?
- А хiба вам Манго ще не розповiв? - дивується Орлов. - У таємницi не було нiчого таємничого: на однiй батареї з антиречовиною зрадили болти з новодюралю. Дошка, яку вони тримали, перебувала в затiненому гравiтацiйному полi. А коли болти трiснули, вона пiд впливом вiдцентрової сили помчала у простiр, як снаряд... Чому не просто вгору, а похило через весь зал? А тому, що на неї водночас впливали два поля: гравiтацiйне та антигравiтацiйне...
Все це здавалося цiлком логiчним, але я не був задоволений таким тлумаченням. Щось схоже на передчуття пiдказувало менi, що випадок з неслухняною дошкою - застережний сигнал. На нього треба звернути найсерйознiшу увагу, бо iнакше весь наш грандiозний експеримент може опинитися пiд загрозою.
I знову я подумав про свiй портфель. Ось-ось пригадаю, що було в ньому, де я його лишив... Але раптом мою голову пронизав страшенний бiль. Майже нiчого не усвiдомлюючи, я сiв у крiсло, тремтячими руками тер скронi.
- Що з вами, Гонзику? - кинувся до мене зляканий Орлов.
Манго торкнувся мого спiтнiлого чола:
- У вас температура. Треба негайно викликати лiкаря.
Як тiльки мене поклали на лiжко, я перестав бути професором. Бiль у головi швидко минув. Лишилось отупiння. Думка працювала мляво; я не сперечався сам з собою, а тiльки констатував те, що видавалося менi абсолютно зрозумiлим.
Я - редактор журналу. Три днi тому ми зустрiлися з Євою на Карловiм мосту, потiм я вiдвiдав Пегаса. Вiн оглушив мене у пiдземнiй лабораторiї, а отямившись, я почав сприймати свiт у спотвореному виглядi... Я потрапив у майбутнє, вважаю себе за iншого... Ще хвилину тому вiдчував себе професором; знав стан справ у iнститутi, мiг провадити наукову дискусiю. А зараз усе це менi далеке й чуже...
Мабуть, пiд впливом снотворного я поступово заспокоювався i незабаром заснув.
Наступного ранку, тiльки-но я прокинувся, до мене зайшов Манго.
- Як ся маєте, професоре? - запитав вiн з погано прихованою тривогою.
- Що було зi мною вчора? - моя голова ще не зовсiм прояснилася, говорити було важко.
- Вчора вам у лабораторiї стало погано. Пiдвищилась температура, i ви навiть заявили, що не знаєте мене. Спочатку я сприймав це за жарт, але коли ви серйозно почали доводити, що ви - редактор i що зараз - тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомий рiк, я занепокоївся. Лiкар спочатку припустив сонячний удар, але пiсля детального дослiдження дiйшов висновку, що у вас був нервовий шок... А все це тому, що ви не бережете себе... Я дуже шкодую, що урвав вашу вiдпустку. Отож, як тiльки вам стане краще, їдьте додому та вiдпочиньте. Так наказав Орлов. Генеральне випробування проведемо пiзнiше, аж коли ви цiлком видужаєте... Дружина й дiти з нетерпiнням чекають на вас.
- Не вiдчуваю себе хворим i вiдпустки не потребую! - рiшуче заперечив я, лякаючись зустрiчi з невiдомою для мене сiм'єю.
Манго тiльки посмiхнувся у вiдповiдь.
- До речi, - сказав вiн так, нiби не чув моїх заперечень. - Бенко привiз ваш портфель. Ви не загубили його, вiн лежав у вас на письмовому столi.
Я схопив портфель, розкрив його. Там не було майже нiчого, якщо не брати до уваги кiлькох фотографiй та дбайливо згорнутого плану Малої-Страни в Празi... I ото через це я стiльки мучився?.. Чого ж менi хотiлося за всяку цiну дiстати цей портфель?
Манго взяв у руки одну фотографiю, посмiхнувся доброзичливо:
- А вашi хлопцi були чудовi навiть немовлятами!.. Самi фотографували?
Я ствердно кивнув головою. Навiщо ускладнювати ситуацiю запереченням? Хлоп'ята справдi чудовi, але ж чиї вони?
"Та твої ж, твої! - шепотiло менi оте друге "я". - Невже ти забув, якими вони були десять рокiв тому?!"
***
Я знову почав входити у роль професора. Правда, Манго не пускав мене до лабораторiї i всiляко дбав, аби нiщо не нагадувало менi про справи, але я мислив як учений; розв'язував такi завдання, про якi, здавалося б, не мiг навiть мати уявлення. I все ж я почував себе не гаразд. Це помiчали i Манго, i решта моїх друзiв. Вони розумiли, що менi треба негайно виїхати з Букави. I ось одного дня Манго, за наказом академiка Орлова, посадив мене у ракетоплан, i не встиг я отямитись, як опинився в Празi.
- На вас сьогоднi ще не чекають, - посмiхнувся Манго. - Я навмисне повiдомив, що ми прилетимо тiльки завтра.
I ось ми пiднiмаємось знайомими сходами, що ведуть до моєї квартири. До моєї квартири!.. Але ж вона - не тут... I я ще не старий i неодружений... На мене чекає Єва, моя Єва... Навiщо менi чиясь дружина?
- Заховайтесь, а я подзвоню! - по-змовницькому пiдморгнув Манго, зупинившись бiля якихось дверей. - Давайте зробимо їй сюрприз!
Вiн подзвонив. Дверi вiдчинились... i я зойкнув вiд несподiванки.
Передi мною стояла Єва. Єва-архiтектор, яка хто знає, скiльки чекала на мене бiля будинку Пегаса...
Ми кинулись одне до одного в обiйми i довго не могли вимовити анi слова. Манго щось промимрив i делiкатно вийшов.
- Ти навiть не уявляєш, як я боялася за тебе! - заговорила нарештi Єва, ведучи мене до вiтальнi.
Ми сiли на канапу. Єва обхопила мою голову руками i довго, допитливо дивилася в очi.
- Тобi вже краще? - запитала вона турботливо.
Аж тепер я звернув увагу на те, що Єва теж постарiла. Правда, вона все ще була красива, але це вже не та дiвчина, з якою я зустрiвся на Карловiм мосту, її чорне волосся переткали срiбнi пасма сивини...
Маска
смертi
Цiлий мiсяць мiй щоденник лежав у шухлядi, i я вже не гадав, що знову вiзьму його в руки. Того дня, коли я описував на його сторiнках несподiвану зустрiч з Євою, перед нашим антигравiпланом з'явилась жахлива маска смертi, оповита довжелезним примарним саваном. Вона випливла зовсiм несподiвано з-за великої, химерно забарвленої туманностi в сузiр'ї Стрiльця. А може, вона просто ховалась вiд наших очей i стала видимою, аж коли ми пiдлетiли досить близько.
Фiалково-багрянi хмари з горохово-зеленими краями створювали цiлковиту подобу людського черепа, запнутого весiльним серпанком. У темних орбiтах сяяли кiлька яскравих зiрок, - так, нiби сама смерть дивилася на нас пронизливим, гострим поглядом.
Маска збiльшувалась щогодини, i ми неймовiрно швидко мчали просто на неї.
Схожiсть з черепом зрештою дрiбниця. Нас лякало те, що ця туманнiсть розжарена, а ми - безпораднi. Ми змушенi чекати, доки неприборканий корабель шпурне нас у те горно. За розрахунками це має статись не пiзнiше як через мiсяць.
I все ж ми не припинили роботи. Вивчаємо склад туманностi, її рух. Густина матерiї, з якої вона складається, мiзерна, але при нашiй неймовiрнiй швидкостi стане нездоланною. Наш корабель спалахне в нiй, як метеор.
Манго знов i знов перевiряє розрахунки напрямку i швидкостi нашого руху. Електронно-обчислювальна машина вперто повторює числа, якi абсолютно не вмiщуються в рамках iснуючих нинi знань.
"Мертва голова", як ми назвали цю туманнiсть, безперервно виростала, аж доки закрила перед нами все поле зору. З наближенням вона поступово втрачала свiй кошмарний вигляд... Маска смертi розпливлась. Лишились тiльки двi темнi плями - "очнi орбiти".
***
Доки людина вiдчуває грунт пiд ногами - хай навiть пiдлогу космiчного корабля, жалюгiдної порошинки, що мчить безмежно величним Космосом,- надiю на порятунок ще не втрачено. Можна звикнути до всього; навiть неминучу загибель ми почали сприймати, як щось дуже далеке. Весь свiй час - а його було аж надто багато - ми присвятили науковим спостереженням.
- На нашу долю випало велике щастя безпосередньо зазирнути туманностi в зуби! - жартував Василь Орлов. - Кому ще, крiм нас, вдасться це зробити?
Вiн смiявся, а в голосi бринiв розпач. Нi, ми цього не чули. Ми не хотiли чути. Навпаки, всi жартували, намагаючись пiдтримати один одного навiть надмiрним оптимiзмом. А Манго, як i ранiше, надсилав на Землю зведення про результати наших дослiджень, хоч ми вже давно втратили всяку надiю, що нас колись почують.
Критичний мiсяць кiнчається. Апаратура зафiксувала нову дiйснiсть: за "Мертвою головою" ховається величезне темне тiло. Це зареєстрували незалежно один вiд одного всi гравiметри.
Годину тому з апаратної вискочив Манго.
- Ми врятованi! - кричав вiн у нестямi. - Наш корабель потрапив у сферу притягання темної зорi... Ми ухилилися вiд прямої лiнiї i летимо просто в центр темної плями "Мертвої голови"! Пролетимо крiзь "очну яму"! повторював вiн, нiби ми не розумiли, в чому справа.
Так, ми проминули туманнiсть щасливо! Це була захоплююча мить, заради якої варто було жити!
Коли нас стиснула фосфоресцiюючи iмла, розбурхана, як хмара пiд час урагану, фiалково-темний небокрай почав поступово червонiти. Майже проти нас одна по однiй згасали зорi, i утворився великий темний круг - невидима зоря. За розрахунками ми мали пройти повз неї на вiдстанi однiєї астрономiчної одиницi.
Екран астротелевiзора показав, що ми зустрiлись iз згасаючим сонцем. Немов шлак на розтопленiй сталi, на його поверхнi плавала темна кора. Крiзь її численнi трiщини виблискувало розжарене ядро.
Навколо мертвої зорi оберталися двi великi планети. Може, колись i на них вирувало життя, але тепер вони були напередоднi загибелi. Рухаючись по спiралi, планети швидко наближались до центрального свiтила. Перша впала тодi, коли ми вже проминули дивовижну зорю. Це була грандiозна картина: два темнi тiла злились; потiм блиснуло неймовiрне сяйво вибуху, i в усi боки полетiли пасма вогню.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10